Довгоочікуване інтерв’ю з владикою Філаретом (Кучеровим) відбулося під час Сьомого Екуменічного Соціального Тижня. Говорили про українське православ’я, екуменізм, переходи із однієї юрисдикції в іншу, про «русский мир», навіть про Путіна. Відчувалася відкритість співрозмовника і готовність відповідати на «незручні» питання. Владика показав, що готовий до комунікації і діалогу.
– Ваше Преосвященство, найперше питання гостре й болюче та, мабуть, найактуальніше. Зараз відбувається те, що УПЦ КП називає переходами, а УПЦ – захопленням храмів. В інтерв’ю для нашого сайту Патріарх Філарет назвав ці переходи «позитивним прогресом». Яка Ваша думка з цього приводу?
– Є перехід, а є захоплення. Поясню чому. Коли повністю вся громада прагне бути в Київському Патріархаті, чи в автокефальній Церкві, чи в греко-католицькій і це є воля парафіян, то громада приймає рішення та каже священику: «Ми хочемо перейти в іншу юрисдикцію і просимо Вас зробити те саме», а священик говорить: «Я не можу перейти, я вас залишаю», такі моменти є і це – переходи. А є захоплення. Вони можливі у двох варіантах. Перший варіант – провокація, коли в храм заїжджає група людей, які не є парафіянами і вони починають «накручувати» парафіян, готувати їх. Звичайно, в сьогоднішні часи дуже важко, психіка підірвана у всіх. У нас є посттравматичний синдром. І люди починають думати, а може насправді так, а може не так..? Давайте будемо переходити з Московського Патріархату. Скільки буде Московська Церква керувати нашою Церквою..? Але якщо юридично порівняти УГКЦ і УПЦ, то ми дві однакові Церкви, які начебто керуються з інших структур. Насправді ж, ні УПЦ ні УГКЦ не є керована ззовні. Ми живемо своїм повноцінним життям. Життям нашої української держави, життям своїх традицій, канонів, статутів, своїми українськими законами. Але інколи таки відбуваються провокації (щодо того, що Церква керована ззовні – В.М.)
Закон України чітко каже, що будь-які зміни до статуту чи зміни щодо юрисдикції приймає релігійна громада. А в нас буває таке, що рішення про перехід приймають не парафіяни православної Церкви. І це другий варіант захоплення храму, Тобто релігійна громада приймає рішення – «проти» переходу, а громада села приймає рішення «за». Є такі випадки, коли селищна рада своїм рішенням ухвалює перехід громади з одної юрисдикції в іншу, потім закривають церкву, зав’язують ланцюгами двері і громаду не пускають. Сьогодні на Рівненщині є такі випадки, коли громада нібито перейшла в Київський Патріархат. Забрали Церкву, громада в кількості 10-15 людей залишилася, а всі інші пішли молитися в хату до священика. То що відбулося, перехід чи захоплення? Треба окремо аналізувати кожен випадок.
– Екс-речник УПЦ о. Георгій Коваленко всі ці випадки кваліфікував як захоплення. Чи знаєте Ви про випадки добровільних переходів, де захоплення не було?
– На той момент, я думаю, що всього перейшло лише 3 храми. Важко було на той час сказати чи це було захоплення, чи перехід. Один із храмів перейшов на Рівненщині. Я вчора спілкувався з митрополитом Варфоломієм і він підтвердив, що в тому селі люди повернулися до священика УПЦ. Звичайно, інколи священик дає привід для того, аби люди приймали таке рішення, бо є незадоволення громади. Священик мусить жити життям громади і все своє життя віддати людям. Тоді ніяких переходів не буде, бо люди будуть віддані своєму священику. Там, де священик виховує людей за християнськими, біблійними цінностями – нема політичних питань. А там, де священик сам грається у політику, відбуваються подібні речі.
– Чи можливі подібні ситуації у Львівській єпархії з огляду на те, що Львівщина традиційно відзначається своїм патріотизмом, а певні храми УПЦ, зокрема у Львові, відвідує багато етнічних росіян?
– Подібні ситуації можуть повторюватися, бо те, що відбувається сьогодні – частково є поверненням у 90-ті роки. Ми спостерігаємо повторення історії. Патріарх Філарет заявляв про масовий перехід громад. За останні півроку, відколи почали лунати ці заяви, перейшло всього 10 громад. Із 13 тисяч 10 громад – це не масовий перехід. Це декілька парафій на Тернопільщині, декілька на Рівненщині і на Волині. Що ми можемо сказати про Львівську єпархію? У всіх Західних єпархіях (Львів, Франківськ і Тернопіль) люди начебто однакові ментально, але разом з тим – всі відрізняються. Кожен по-різному сприймає як свою релігійність, так і суспільні процеси, які зараз тривають, і відповідно реагує на ці процеси. Сьогодні ми намагаємося стримати міжконфесійний конфлікт. Якщо звернемося до історії, звідки почався міжрелігійний конфлікт у Львові? У 89-му році…
– … Ми можемо також і 46-й рік згадати…
Так, події 46-го року (8-10 березня 1946 року у Львові відбувся псевдособор УГКЦ, на якому за вказівкою Радянської влади УГКЦ була насильно «ліквідована» і «возз’єднана» з РПЦ – В.М.) – велика трагедія і для православ’я і для католицизму. Кілька років тому, коли я прийшов до Львова вікарним єпископом, тут хотіли святкувати «ювілей» цього собору. Мій попередник, владика Августин, доручив мені разом із деякими богословами та істориками підготувати з цієї нагоди конференцію. Я відмовився брати в цьому участь, написав владиці рапорт у якому виклав своє бачення. І сказав, що ця конференція тільки поглибить конфлікт між нашими Церквами. Вона не принесе ніякої користі, бо справді собор 46-го року є трагедією для наших Церков. Це показник того, як влада згубно впливала на церковні процеси.
Сьогодні ми можемо запобігти таким речам. В нас був 46-й рік, в нас був 89-й рік. Нам що, знову повертатися до цієї трагедії? Ми не можемо сьогодні захоплювати храми одні одних. На Львівщині ми, єпископи різних конфесій, слава Богу, ведемо нормальну і активну комунікацію, чуємо одні одних. Це бачать священики і це бачать вірні. Проте, потрібно розуміти, що на ці важкі процеси впливають зазвичай невіруючі люди, ті, які взагалі до Церкви не ходять. Є політики, а є просто провокатори, які впливають на ці процеси.
Сьогодні всюди звучать гасла, що греко-католики утискають православних. Не потрібно діяти так, аби твердження цих людей справджувалися. Коли був Синод (Патріарший Синод єпископів УГКЦ, який тривав 7-14 вересня у Львові-Брюховичах – В.М.), я зустрічався із Блаженнішим Святославом. Ми довго спілкувалися про події, які відбуваються в нашій єпархії, в Церкві, в суспільстві, в державі. Ми не можемо дати привід для розмов тим, хто шукає протистояння між нашими Церквами. Так само і з іншими православними конфесіями. Ну що дасть Київському Патріархату, коли вони переведуть у свою юрисдикцію нехай навіть 100 парафій, а порозуміння і діалог буде зруйновано? Створено комісії із діалогу, а як ці комісії можуть працювати, якщо в парафіях коїться страшне…? От коли єпископ чи священик-декан скаже громаді: «Я не візьму вас у свою юрисдикцію, бо ми мусимо об’єднатися за іншим принципом», то тоді і буде діалог.
– Ви згадали свого попередника. Президент ІЕС УКУ о. д-р Іван Дацько в рамках ЕСТ відзначив, що коли Ви очолили Львівську єпархію, то став можливим діалог, з’явилася відкритість. Наскільки важко було Вам «перелаштовувати» єпархію із стану «закритості» до стану діалогу?
– Чомусь дуже багато людей бояться діалогу, оскільки одразу ж бачать у ньому не просто розмову, але об’єднання. Ніби хтось хоче когось із кимось поєднати. Спочатку, коли я почав спілкуватися із представниками інших конфесій, мене звинувачували в тому, що я хочу «окатоличити» православну Церкву, об’єднатися із греко-католиками. Потім казали, що я хочу об’єднатися із Київським Патріархатом. Я відповів, що так, дійсно я хочу поєднання із КП і УАПЦ, бо це прагнення кожної віруючої православної людини, аби Православна Церква була єдина.
Мусить бути діалог. Ми ніколи не об’єднаємося, якщо не будемо спілкуватися. Ми живемо у середовищі, де є дуже багато греко-католиків тож мусимо з ними спілкуватися і показати один одному приклад християнського життя. Дуже болісно спостерігати, коли є почергове служіння громад, і є образи одних на інших та звинувачення у всіх смертних гріхах. В такому випадку я їду на парафію, спілкуюся з громадою, спілкуюся із місцевим єпископом. Намагаюся відділити політику від Церкви. Поспілкуватися із людьми по-людськи, по-братськи. Також намагаюся переконати всіх мешканців нашого краю, що ми мусимо жити в мирі, в спокої, в злагоді. Я нікого ні до кого не приєдную і не від’єдную, не хочу нічого захоплювати, нікого нікуди переводити, але я прагну, щоб ми усі були разом.
Такі думки намагаюся донести й до священиків та мирян нашої Церкви. Не одразу всі це сприймають, але з часом думка змінюється. Ми мусимо спілкуватися, чесно подивитися в очі один одного. Якщо не будемо спілкуватися – протистояння буде тільки поглиблюватися.
– Ви були присутні на Літургії в Соборі Юра перед початком Синоду УГКЦ, потім мали зустріч із Блаженнішим Святославом. Мабуть вперше від 1989 року ієрарх УПЦ був у Святоюрському храмі. Які у Вас враження від цього візиту?
– Якихось особливо ейфоричних почуттів нема. Однак, мені дуже сподобалося ставлення людей до мене. Підходили люди, дякували, що я прийшов. Я бачу, що вони хочуть, щоб ми спілкувалися. Водночас ми повинні розуміти, що це спілкування не має бути безплідним. Ми спілкуємося про щось, дискутуємо про проблему, і якщо її вирішення від нас залежить, маємо її вирішити, показати діалог порозуміння і любові. Ми дуже гарно поспілкувалися із Блаженнішим Святославом. Це перша наша розмова після мого призначення керуючим єпархією. Раніше я з ним зустрічався як вікарний єпископ. Тоді я міг говорити лише про те, що мені було дозволено. Зараз я перша особа, тож знаю, що відбувається в єпархії, маю своє бачення і несу відповідальність за це спілкування. Ми відверто, щиро, обговорили всі питання щодо наших Церков, нашої єпархії і єпархій УГКЦ на Львівщині. І я бачив, що Блаженніший мене почув.
– Звернемося тепер до діяльності всієї УПЦ. Багато людей в останніх діях Предстоятеля (особи возведених в сан митрополита та хіротонізованих на єпископів, призначення Голови Церковного Суду) бачать торжество «русского мира». Як це сприймати?
– Треба чітко розділяти Церкву як інституцію і думки людей, які є ієрархами цієї Церкви. Люди різні. Одні сприймають «русский мир», інші – українські цінності. Я спостерігав за людьми, які є прихильниками «русского мира», то навіть вони між собою розділяються. Для одних ця ідея є глибоко і суто церковною, а для інших – це політика. Ми повинні навчити людей, що навіть якщо вони сприймають таку теорію як «русский мир», то мають розуміти її не як політичний концепт, а як духовне православне життя. Якщо говорити про різність у наших єпархіях, то вона справді є, бо у різних регіонах є різне сприйняття.
Загалом Церква, як інституція, не йде шляхом розвитку «русского мира». Церква живе у своїй державі за своїми законами і нормально співіснує з іншими конфесіями. Звичайно, що в різних єпархіях, і навіть у Західноукраїнських, є люди, яким є дорогий «русский мир». Але я бачу, що ці люди є відкритими українцями, патріотами своєї держави.
Для мене особисто «русский мир» – це православний простір. Це духовна складова. Я ні в якому разі не хочу переводити це в політичну сферу. «Русский мир» – це вчення Святих Отців, це розуміння православної духовності, яка не виходить за принципи християнського життя людини. Тому не варто однозначно говорити, що митрополит Кам’янець-Подільський і Городоцький Феодор є прихильником «русского мира» і антагоністом українізації, українського світу. Це віруюча, духовна людина, видатний богослов, прекрасний професор семінарії. Те, що він став головою суду – правильно, бо він дуже порядна людина, яка чітко буде виконувати Церковні канони.
Так само багато негативного говорили про Блаженнішого Онуфрія. Але він патріот. Варто подивитися на його єпархію (До обрання Предстоятелем митрополит Онуфрій був керуючим Чернівецькою єпархією – В.М.). Як він її розбудував. І ця єпархія є українською.
– Ви один із небагатьох православних ієрархів, хто на початку цих сумних подій в україно-російських відносинах насмілився підняти голос і написати листа Путіну. Вас не почули. Чи плануєте Ви у майбутньому писати подібні звернення, або ініціювати такі листи на всецерковному рівні?
– Чому я написав листа президенту Росії? Тому що вже наболіло. Як патріот, як українець у ньому я чітко висловив свою позицію, і вказав, що це позиція Львівської єпархії: єпископа, священиків, пастви. Якщо Ви спостерігали за коментарями до цього листа, то мене за нього облили брудом зі всіх сторін. Але якщо сьогодні ми проаналізуємо те, що говорили усі ці коментатори, то їм можна зараз поставити питання чи не сталося протилежне до того, що вони казали? Я якось внутрішньо передбачав ці події.
І я таки був почутий. Президент Росії не відреагував офіційно, не надіслав мені листа у відповідь, але мене почули. Відразу всюди пішла інформація: у посольство, у консульство і ФСБ, вони відреагували на цього листа. Він дуже обурив Путіна. Як це – православний єпископ пише такого листа проти імперських планів? Такого листа мав би писати греко-католицький єпископ, а тут – православний.
Звичайно я готовий висловлювати свою позицію. І завжди чітко її висловлюю також серед єпископату нашої Церкви.
– Ви ось уже кілька років проживаєте та душпастирюєте у Львові. Чи стали Ви львів’янином? Яке Ваше ставлення до релігійного середовища міста, і зокрема до того, що ми можемо назвати «духовною величчю Львова»?
– Я дуже люблю Львів і любив завжди. Раніше, коли ще не був у Львові, дуже часто приїжджав сюди з друзями на відпочинок. Тож знав усі львівські бібліотеки, музеї, театри. Дуже часто бував у Оперному. Я ніколи не думав, що стану єпископом Львівським. Коли мене призначили у Львів я дуже тішився, що іду в таке гарне культурне середовище, що мені буде приємно тут працювати, служити, жити, спілкуватися з людьми. В мене дуже багато друзів у Львові, з котрими дружу ось уже 15-20 років. Також є багато друзів, з якими познайомився уже під час архиєрейського служіння тут. Є багато людей, які розділяють проблеми і радощі, допомагають. Тож я задоволений, що перебуваю у Львові. Не знаю скільки судить мені Господь бути тут, але я вповні віддаюся служінню. Їжджу по парафіях, спілкуюся зі священиками, мирянами, веду прийом вірних у єпархії, зокрема і з інших конфесій. Вважаю, що я став львів’янином. І навіть якщо Господь покерує так, що переведуть у іншу єпархію, то Львів назавжди залишиться у моєму серці.
Володимир Мамчин
Повязані записи
