Львів і Одеса – це екуменічні центри: і там, і там релігійне середовище доволі строкате. Проте різність менталітету, традицій, думок спонукають до різних викликів, зокрема у церковному служінні. Про популяризацію українського та духовні пріоритети говоримо у гостьовій розмові з єпископом Одеським і Балтським УПЦ КП Марком (Гринчевським).
– Преосвященнійший Владико, насамперед просила б Вас поділитись враженнями від минулотижневої Хресної ходи вашої Церкви у Києві, у якій Ви брали безпосередню участь.
– Найбільше вразило те, що народ усвідомив, у якому часі живе. Люди стали більше розуміти, до якої Церкви варто приходити. УПЦ прагнула обманути своїх вірних, подавши дані, що у Києві було біля 80 тис. прихожан. Відомо, що для такої великої кількості потрібно було перекрити пів-Києва. Свідчення нової поліції, адже віряни проходили через металошукачі, – 8 тис. Щодо нашої Церкви, то нараховують приблизно 30 тис. осіб – це духовенство і вірні.
У ході також взяв участь Предстоятель Чорногорської Праволсавної Церкви митрополит Михаїл. Зокрема після молитви Святіший Патріарх Філарет поїхав до Софії Київської для переговорів з представником Константинопольського Патріарха щодо реалізації ідеї Єдиної Помісної Церкви.
– Коли ми говоримо про Одесу, то розуміємо, що це – особливий регіон. Які враження у Вас як архієрея від служіння на цій території? Які виклики постають?
– Коли я переїхав служити сюди (до того перебував на Буковині), важко було ввійти у новий менталітет, який є за своєю природою дуже свободолюбивим. Наразі принципово не спілкуюся із очільниками єпархій УПЦ в Одеській області, вважаю, що їх для мене не існує, розвиваю власну Церкву.
Напередодні ходи мені стало відомо, що представники одеського Автомайдану не випустили жодного автобуса з Одеси на цю акцію. Безумовно, тішить, що одесити розуміють загрозу «русского мира», адже тут, на півдні є його найбільший осередок. Коли під час трагічних подій в Одесі 2 травня 2014 року видавали зброю з храмів УПЦ, мешканці міста зрозуміли, що це таке.
– Звісно, після Революції Гідності ми розуміємо, що на духовному рівні багато чого змінилося. Яке становище наразі УПЦ КП на півдні? Чи побільшало вірних?
– Я був також учасником Майданів і в Одесі, і у Києві. Одеський Майдан не був чисельним – близько 200 осіб. Після лютневих подій на Інститутській у 2014 році, Одеса пробудилася. Люди збиралися вночі і служили панахиди. Друге пробудження відбулось 2 травня, коли в нашому місті загинули люди. Особисто сам перебував там і бачив, як карети швидкої допомоги забирали людей. Бачив, як наші священики надавали першу медичну допомогу людям. Я перебував там як громадянин держави, адже мені не є байдужою доля Одеси. Пам’ятаю, я був у робочому кабінеті, мені подзвонила мама і спитала, що там у вас відбувається. Я сказав мамі, що піду і подивлюсь. Мама хвилювалася, казала: «Сину, не йди». Я ж відповідаю: «Мамо, я у себе вдома». Ми з отцями були там до кінця. Спочатку було страшно, а потім дивлюся – біжить дівчинка 13-14 років, обв’язана українським прапором, з «коктейлем Молотова» у руці. Якщо ця дитина не задумується про своє життя, то чому я мав думати у той момент, чи надавати чи не надавати допомогу тим, хто постраждав під час сутичок. Одеса просто так не здасться. Коли я приїхав до Одеси два роки тому, вирішив розмовляти тільки українською. Наприклад, у Чехії я завжди спілкувався рідною мовою. Коли я тільки переїхав в Одесу, за часів колишнього президента Віктора Януковича, ми тільки між собою розмовляли українською мовою. Якщо б відкрито спілкувався з іншими, міг отримати і по голові. Тоді ж закривали українські школи. Навіть по сусідству з єпархією є великий супермаркет, і ось, три роки тому, спілкуючись українською, міг почути різні образливі вислови на свою адресу. Сьогодні часто продавці запитують мене: «Откуда такой язык?». Я відповідаю: «З Одеси». Також дуже люблю ходити в українській вишиванці. Перебуваючи вже в Одесі, одного дня пішов так одягнений у центр – до Дюка і Потьомкінських сходів. Зрозуміло, що як на заході України є багато радикально налаштованих, так само є частина таких людей і в Одесі. У мою сторону почала лунати нецензурна лексика. Я не витримав, відповів тим же. Після того мене ніхто ніколи не чіпав. Господь каже, що якщо ти хочеш, щоб до тебе люди ставились, так само стався і до них. Після подій 2 травня влітку 2014 року, під час святкування Преображення та Успіння Пресвятої Богородиці, ми відчули, що все більше людей почали приходити до нашого храму. Звичайно, було багато диверсій, УПЦ КП хотіли втягнути у конфлікт, мовляв, щоб ми пішли служити на Куликове поле. Безумовно, ми не піддались на провокації, адже у нас для цього є храм, щоб помолитися. Ми молилися і молимось спільно з людьми різних поглядів, не ділячи їх на сепаратистів і патріотів. Ми молимося за одеситів. У кожного є своє бачення. Не можу засуджувати людей, які загинули через свою сліпу любов до цього міста, не пізнавши правди, ставши «гарматним м’ясом» певних політичних сил. Проте ми молимося і до сьогодні за упокій їхніх душ.
– Я побачила у кафедральному соборі Різдва Христового УПЦ КП в Одесі є поминальний куточок Героїв Небесної Сотні…
– Ми одні з перших в Україні створили такий поминальний куток. Нам привезли цю стелу аж з Австрії. Нас підштовхнули слова митрополита Агафангела: «Треба бути дуже дурними, щоб молитись за майданівців». І тому це ще більше стимулювало нас зробити цей куток у храмі, адже люди мають потребу приходити і молитися. Ми мусимо поминати померлих, адже у Небесній Сотні є і вихідці з Одещини. Пам’ятаю, як три роки тому участь у Хресній ході до Володимирської гірки взяв і наш парафіянин Володимир. Таке було скромне представництво з Одеси. Минулого тижня ми поминали біля пам’ятника князю Володимиру всіх убієнних. На жаль, пана Володимира вже нема з нами, він трагічно загинув на сході.
– Владико, а яке ставлення в Одесі до, власне, подій, які відбуваються на сході нашої країни, адже думки, як мені вдалося вже почути, – дуже неоднозначні?
– Сьогодні активно підтримуємо волонтерський рух на Одещині. Надаємо гуманітарну допомогу та матеріальні пожертви, але нам і нашим парафіянам дедалі важче це робити, бо складний час і криза. Україна змучена війною. Але я поставив собі за мету – допоки я живий, здоровий, а у регіоні спокійно – допомагатиму фронту. Бо, яку я дам відповідь, якщо наші побратими прийдуть з перемогою зі сходу і скажуть: «Владико, а що ти зробив для цієї перемоги?». Знаєте, нещодавно я був вражений реакцією своєї племінниці. Моя сестра почала готувати простирадла для маскування на фронті. І її дочка каже: «Мамо, навіщо ти віддаєш ці чисті простирадла, адже ми могли б спати на них». Я ще досі згадую це дитяче запитання із трепетом у серці. Сестра відповіла: «Ми спимо на чистих простирадлах, у нас вдома сухо і тепло, чисто. А наші солдати сплять в окопах, де холодно і брудно. А це простирадло, можливо, врятує якусь людську душу. Не будемо шкодувати!». Коли я розповів це на проповіді, то навіть наші парафіяни зголосилися в’язати маскувальні сітки, не шкодуючи зусиль і часу. Також пригадую похорон у селі Старі Шомполи Лиманського району, Героя, який помер на сході. Якраз на сороковий день після смерті хлопцеві мало виповнитись 19 років. Виявилось, що я хоронив свого земляка, адже батьки родом з Хмельниччини. Серце радіє, що люди не забули цю смерть, увіковічнивши бійця у меморіальній дошці у місцевій школі де він навчався, а також у пам’ятнику у центрі села. Мені було цікаво спостерігати за його сім’єю, адже батьки все життя були розлучені, проте смерть єдиної дитини з’єднала їх. Таких історій – чимало. Наприклад, у нас був хлопець-парафіянин, студент, який загинув у Довжанському котлі. Сьогодні ніхто не згадує про це, а то були страшні події, коли молодь просто загнали, як гарматне м’ясо і знищили. Багато загинуло хлопців, які навіть не вміли тримати зброю у руках. Мені найважче хоронити наших Героїв, бачити біль і страждання, крики і сльози батьків. Так само важко бачити бійців без рук і ніг, які переважно йдуть до нашого собору і моляться тут. Мені пригадується один епізод, як наша парафіянка, чоловік якої воював на сході України, отримав важке поранення, важку форму контузії, вирішила піти на передову. Чоловік отримав першу групу інвалідності, прийшов додому і залишився з дітьми. А дружина пішла воювати замість нього. Вона сказала, що діти доглянуть батька, а вона піде на лінію вогню. І так вона вже півтора року на війні. Приклад наших парафіянок – непоодинокий. Два тижні тому до мене підійшла жінка, яка сама виховує сина. Вона – військовослужбовець, працює у штабі, а син навчається у духовній семінарії УПЦ КП у Дніпрі. Жінка мала важке поранення, але залишилась жити. Тому серед одеситів є також чимало патріотів, які не шкодують себе, не можуть втримати себе. Щодо висловлення полум’яного патріотизму, можу згадати ще одну історію.
Нещодавно ми відкривали біля облдержадміністрації пам’ятник Героям Небесної Сотні. Цей захід був організований під патронатом «Батьківщини», ця політична сила хотіла зробити собі піар. Напередодні мені сказали: «Владико, не потрібно освячувати пам’ятник, адже це муляж, сам проект – в розробці. Коли все буде готове, то посвятимо». Я приїхав на відкриття пам’ятника, під час урочистої частини запросили до слова голову обласної ради. Безумовно, чиновник є російськомовною людиною. Люди, не стримуючи власних емоцій, змусили розмовляти представника влади державною мовою. Чиновник зізнався, що не знає мови. Почалася бійка і заворушення, ситуація була неконтрольованою. Тоді ж мене попросили: «Владико, робіть щось». Я тоді почав промовляти до присутніх і люди прислухалися, а ми відкрили з Божою допомогою цей пам’ятник. Так сталося, що у кінцевому результаті, я сам зірвав торжественні стрічки. Бачите, Боже завжди зверху!
– Слухаючи вас, розумію, що порівнюючи Львів і Одесу, – розумієш, наскільки легко висловлювати патріотичні ідеї там, де ними живуть. Справжня цінність – боротися за українське там, де це робити складно…
– Так, погоджуюсь з Вами. Інколи говорив нашим владикам, які служать на Західній Україні не для образи, що можете говорити про патріотизм щиро. Але ви говорите словесно, ми ж мусимо показувати цей патріотизм тут на ділі. В Одесі маємо бути практичними патріотами, іншого виходу нема.
– Звертаючись до духовних тем, важливо говорити про те, що Одеса, як і Львів, – це міжконфесійне і міжрелігійне місто. Як виглядає Ваша співпраця із іншими релігійними спільнотами?
– Цю співпрацю розпочав ще мій попередник – владика Паїсій. У нас при Одеській міській раді була створена спеціалізована Рада релігійно-світської злагоди при Одеському міському голові. Мені здається, що в Україні на той час не було таких аналогів, адже в Одесі дуже багато національностей і релігійних конфесій. На жаль, теперішній мер міста не розвиває цю ініціативу. Хоча Рада не діє, але це спонукає нас до ще більшого єднання. Ми перебуваємо у дуже гарних відносинах з римо-католиками. Наприклад, щорічно 1 вересня урочисто вітаємо єпископа –ординарія Одесько-Сімферопільської дієцезії РКЦ Броніслава Бернацького з днем ангела. Плануємо долучитись до святкувань. Ми завжди буваємо на спільних літургіях у храмах різних конфесій. Якщо маємо якісь внутрішні проблеми і питання у релігійному середовищі міста, проводимо зібрання і конференції. Окрім того, співпрацюємо з греко-католиками і протестантами, зокрема з лютеранами, – ми також відвідуємо з братнім візитом одні одних. До того ж, підтримуємо співпрацю з мусульманами. Коли я приїхав на служіння до Одеси, у нас був шейх Абу Алруб. Тепер він проживає у Києві. Мені було дуже приємно, коли шейх прийшов до мене на День ангела, апостола Марка. Ми поспілкувалися, і шейх захотів помолитися у нашому кафедральному соборі. Це надзвичайно спостерігати, коли мусульманин молиться перед розп’яттям і ставить свічку. Нещодавно були у автономному місті Одеської області Теплодарі на фестивалі народної музики, де зібралися представники різних релігійних спільнот. Я думаю, що своєрідність регіону і пресинг «русского мира» надихають нас на спільну співпрацю, і тим ми більше згуртовані. Я особисто не спілкуюся із представниками УПЦ, ми можемо перетинатися на якихось заходах, проте я принципово не підтримую контактів із сепаратистами. Наприклад, у нас є отець Іван Гуменюк, який перейшов з УПЦ до УПЦ КП, служить у місті Білгород-Дністровському. Минулого року я зарахував його до кліру, але він ще деякий час перебував в УПЦ. Коли митрополит УПЦ Агафангел роздавав нагороди священикам, отцю відмовився давати, оскільки на будинку священика висів синьо-жовтий прапор. Громада УПЦ боляче сприймає, коли хтось переходить в УПЦ КП. У нас нема порозуміння.
За 25 років в Одесі для нашої Церкви не віддали жодного сантиметра землі . Наприклад, у місті Чорноморську два роки тому ми заклали камінь для будівництва кафедрального собору, яким займається отець Михайло Щерба, виходець з Львівщини. 10 років священик воював за храм і власними зусиллями шукав кошти для купівлі землі, яка коштує понад 30 тисяч доларів. Інколи доводиться просто відвойовувати свою Церкву. Нам допомагають сили і «Правого сектору», і «Самооборони», хоча тут вони не такі потужні, як, наприклад, на Західній Україні. Також маємо нестачу духовенства на півдні. В Ізмаїлі, наприклад, у нас досі нема священика. Отець доїжджає до вірян з міста Арцизу, а це приблизно за сотню кілометрів. На жаль, наші семінаристи часом думають, що тут якісь тортури. Хочу сказати, що коли мене відправляли з Буковини на Одещину, теж мав страх. Але тепер, після кількох років служіння, зрозумів, що Одещина – великий регіон для розвитку. Тому я би вже не хотів повертатись на захід, бо тут є над чим працювати. Дякую Богу, що мав можливість служити на Хмельниччині, а це специфічний релігійно регіон. Цей духовний досвід підготував мене до Одещини. Загалом тут – прекрасні люди, хоча часто дуже боляче, коли українці не бачать правди: коли на сході гинуть за Україну, а ми хочемо виглядати толерантними і заплющуємо на все очі. Часто в Одесі я чув, що українська мова – «бича». Думаю, що Господь і послав війну, щоб схаменути тих, кого «бикують».
Розмовляла Юліана Лавриш
Фото: офіційний сайт Одесько-Балтської єпархії УПЦ КП.
Повязані записи
