Україна – хоча єдина країна духовно і законодавчо, однак південь за своїм менталітетом і внутрішніми звичаями, традиціями помітно відрізняється від її західних регіонів. Владика Михаїл (Бубній) є єпископом Одеського та адміністратором Кримського екзархатів УГКЦ впродовж двох років. Перед цим новим викликом – освіта у Польщі та Італії, монаше і священиче служіння на Тернопільщині, Львівщині та Івано-Франківщині. Отож владика – яскравий приклад комунікації: людина заходу із покликанням опікуватися вірними на півдні. Про особливості та пріоритети служіння на цих місійних територіях, порівняння екуменічних вимірів Одеси та Львова говоримо у ексклюзивній розмові з архиєреєм.
Преосвященіший Владико, ви мали можливість служити у священичому сані на заході України, вже більше двох років як архиєрей служите в Одесі. Які особливості служіння саме у цьому регіоні? Які є виклики?
У Галичині я служив як священник та місіонар у Згромадженні редептористів. Звісно, що в західній Україні духовна опіка вірних є поставленою на високий духовний рівень – духовенство УГКЦ має можливість євангелізувати, катехизувати, працювати з молоддю, будувати храми майже у всіх містах і селах, оскільки державна влада цьому не заперечує, а навіть сприяє. Тому наша Церква має можливіст провадити своє служіння у Галичині на дуже високому рівні. Тут, на південних теренах нашої держави, моє служіння як архиєрея є чимось для мене новим. Одеський Екзархат – це досить нова церковно-адміністративна одиниця Української Греко-Католицької Церкви, яка територіально охоплює увесь південь України. До його складу входять чотири великих південних областей: Одеська, Миколаївська, Херсонська і Кіровоградська із загальною кількістю населення 5,5 мільйонів осіб. Якщо напр. розглядати в порівннянні, то площа нашого Екзархату є у 2,5 рази більшою за площу трьох наших Галицьких митрополій разом взятих – Львівської, Івано-Франківської та Тернопільської. Ще до недавна до цієї ж церковно-адміністративної одиниці Екзархату входила також територія Автономної Республіки Крим, і тоді вона називалась – Одесько-Кримський Екзархат УГКЦ, але у 2014 році згідно рішення Синоду єпископів УГКЦ, Одесько-Кримський екзархат був поділений на Одеський та Кримський екзархати і це рішення Синоду єпископів офіційно було проголошено у Ватикані 13 лютого 2014 року. Безумовно, ця величезна територія має багато викликів, оскільки наша Церква тут тільки зароджується, починає свою діяльність. На півдні є багато наших вірних. З огляду на відрядження, навчання чи то у пошуках праці, особливо за радянських часів вірні нашої церкви прибувши сюди із різних сторін західної України, розпорошились по всьому півдні. Тому особливістю нашого тут служіння є знайти їх, згуртувати у громади, створити для них відповідні умови до молитви та Божого культу, тобто побудувати храми чи каплички, щоб могти в гідний спосіб разом із ними молитися та нести слово Євангелія у ці запустілі пострадянські терени. Богу дякувати у наших двох Екзархатах служить вже 43 священнослужителів, які обслуговують понад 60 парафій. Зростає також і число богопосвячених чоловічих та жіночих згромаджень. Так на сьогоднішній день своє служіння в Одеському екзархаті здійснюють дві чоловічі спільноти богопосвяченого життя – отці Василяни у Херсоні та отці Воплоченого Слова у м. Скадовську; і чотири жіночих спільнот – сестри Воплоченого Слова у м. Одесі, сестри Непорочного Серця Марії Фатімської в Кіровограді, сестри Св. Йосифа Обручника в Южноукраїнську та сестри Служебниці НДМ в Одесі при курії. Ще однією особливістю на цих теренах для мене як єпископа є підтримка моїх священиків, які знаходяться здебільшого у складних ситуаціях, оскільких вірних на парафії тут є значно менше, ніж в Галичині. Спочатку, коли закладається парафія, може бути одна-дві родини, маленька спільнота, щойно потім починається розвиток. З огляду на це одруженим ієреям тут є доволі складно, тому моє завдання як єпископа – знайти всі можливості та необхідні засоби для того, щоб мої священники мали принаймні мінімальне матеріальне забезпечення, як рівно ж можливості для їхнього інтелектуального та духовного розвитку. Відмінність тих теренів ще й у тому, що вони насправді є місійними теренами для УГКЦ, і без сторонньої підтримки не можливий був би розвиток екзархатів. Тому при цій нагоді висловлюю свою щиру вдячність за матеріальну підтримку від наших галицьких єпархій – Стрийської і Самбірсько-Дрогобицької, а зокрема від церковних благодійних організацій з Німеччини, Італії, Франції, Іспанії та США. Коли мене призначили єпископом, то для мене ще одним великим викликом було зберегти наші парафії в анексованому Криму…
Власне, Владико, хотіла спитати вас, як відобразилися ці події на житті екзархату?
Саме в той час, коли мене номінували на єпископа, розпочалися сумнозвісні події у Криму. Звичайно, ніхто не сподівався на такий розвиток сценарію. Анексування Криму було особливим викликом для нашої Церкви на цьому півострові, а зокрема для наших вірних. Усі релігійні організації які знаходилися на півострові зобов’язали провести так звану перереєстрацію своїх громад і змінити свої статути згідно чинного російського законодавства. Цей процес виявився дуже складним, але завдяки підтримці Блаженнішого Святослава та Апостольської Столиці нам все ж таки вдалося зберегти усі п’ять діючих парафій в Автономній Республіці Крим. Безумовно, на цій території ведеться пильний контроль за нашою діяльністю. Але сильного зовнішнього пресингу Богу дякувати не відчуваємо. Спостерігається так званий психологічний тиск, тоді, коли приходять і допитують наших отців, або стежать за служінням Святі Літургії, але відкритої заборони чи погроз не відчуваємо. Проблемою виявилося і те, що чимало наших вірних, можна сказати навіть їх більшість, виїхали на материкову Україну. Також отці, які на той час там служили і проживали із своїми сім’ями, переїхали, тому я звернувся до чоловічих богопосвячених спільнот і попросив, щоб скерували своїх отців на допомогу. Єдиний, хто залишився у Криму із одружених священиків, – отець Богдан Костецький, який до сьогодні продовжує там своє служіння. У Криму маємо 5 парафій: отець Богдан Костецький служить у Євпаторії, отець Григорій Палига, ЧНІ – у Ялті і Сімферополі, отець Олексій Горобець, ЧСВВ, – у Севастополі. До недавна у Керчі служив отець Віталій Комаров із монастиря отців-студитів, але на його місце прибув тепер одружений священик – отець Роман Боруцький, який наразі перебуває там без сім’ї. Після анексії я двічі провів пастирську візитацію по наших парафіях у Криму і Богу дякувати не зустрів якихось особливих проблем із перетином кордону та в часі відвідин.
В Одеському екзархаті УГКЦ функціонує морське капеланство. Це дещо «екзотичне» служіння для інших територій України. Яка суть цього служіння? Якими якостями має володіти священик, щоб бути морським капеланом?
Ставши єпископом, я вперше зіткнувся з таким типом служіння. Зрозуміло, що основною особливістю нашого екзархату є те, що він охоплює все українське чорноморське узбережжя від гирла Дністра до Криму й аж до Азовського моря. Тут знаходяться майже всі українські морські порти та військово-морські бази ЗСУ. Це капеланство якраз і притаманне є нашому екзархатові. А Церкві як такій, дуже важливо є послужити морякам, що також потребуть духовної опіки, доброго слова, особливо, коли тривалий час знаходяться на кораблі, далеко від своїх родин. З огляду на це в екзархаті були створені Капеланство військово-морських сил та морський Апостолят для душпастирської обслуги мореплавців на українському узбережжі Чорного моря. Формальна його реєстрація, як католицької місії для роботи з моряками, відбулася у 2000 році. Але згідно рішенням останнього Синоду, рівень морського апостоляту підвищено з локальної місії до патріаршої структури. Іншими словами розширено поле його діяльності. Коли раніше завданням католицької місії «Морський апостолят» було служіння в портах України на чорноморському узбережжі, то тепер – це служіння поширилося на весь світ, там де є присутня наша УГКЦ. Якщо досі це була загальноукраїнська структура, то тепер вона переростає у загальносвітову мережу. Великий вклад у розвиток Морського Апостоляту зробив отець Олександр Смеречинський, який, що так скажу, живе оцим служінням, має надзвичайні здібності у спілкуванні так із цивільними моряками, як рівнож із командуванням військово-морських сил та матросами. Отець Олександр відвідує кораблі, які причалюють із різних країн світу в одеському порту. Умовою для того, хто хотів би займатися таким типом служіння, є безумовно знання іноземних мов, принаймні високий рівень знання англійської. При порту в Одесі ми маємо місійну каплицю Морського Апостоляту, де є можливість для моряків помолитися, взяти участь у Святій Літургії, мати духовну розмову з капеланом, як рівно ж поспілкуватися із своїми рідними через скайп, оскільки у цій каплиці є відповідне місце де встановлені компютери для такої опції. Отець, відвідуючи кораблі пропонує морякам ці можливості. Щодо військово-морських сил – тут дещо інший вид служіння. В Одесі є Академія військово-морських сил, Ліцей військово-морських сил та військові кораблі. У ці структури не може потрапити будь-хто, оскільки потрібно мати відповідний дозвіл із Генерального штабу, щоб ввійти у військову частину чи на корабель. Це служіння охоплює працю із персоналом, офіцерами, молодими воїнами морського флоту через катехизацію та духовно-розважальні заходи чи прощі. Часто нас запрошують на початок і на завершення навчального року, щоб поблагословити курсантів свяченою водою і сказати для них духовне слово, як рівно ж на великі церковні свята – наприклад освятити паску і взяти участь у святковій трапезі з військовими на Великдень чи на Різдво, щоб дати їм можливість також відчути святкову атмосферу. Безумовно, сьогодні є дуже важко одному священику займатися цим так розлогим служінням, тому є дуже велика потреба у допомозі такого капеланства. Якби хтось із отців чи семінаристів відчув поклик у своєму серці, щоб служити у морському капеланстві, – бути капеланом військово-морських сил чи Морського Апостоляту, то ми дуже радо розглянули б таку кандидатуру для цього служіння. Тим більше, що зараз відкрилися горизонти, – через Морський Апостолят ми формуємо співпрацю з різними портами світу, створена певна мережа цієї структури на рівні українському і загальноцерковному в межах УГКЦ, а також на міжнародному. Отець Олександр вже відвідував Канаду з метою налагодження співпраці з місцевими портами, планує відвідати США та Австралію. Важливо, що практично у кожній країні світу, де є море чи океан, розвинений цей тип капеланства, оскільки духовні розмови з моряками попереджують суїциди, стреси, депресії. Маємо також переймати цей позитивний досвід з інших країн і церков.
Чи може морський капелан служити у двох обрядах, тобто бути біритуальним священиком?
Не тільки що може, це я б сказав є конечно, оскільки моряки прибувають з різних країн світу, говорять різними мовами, належать до різних обрядів, тому дуже важливо їм послужити у їхньому чи то латинському чи візантійському обряді. Для цього потрібно мати дозвіл від Апостольської Столиці. На жаль, отець Олександр ще не має такого дозволу, але це не створює проблеми, оскільки в Одесі маємо гарну співпрацю із римо-католицьким духовенством, які завжди готові послужити, якщо зявляється така потреба.
Владико, ви говорили, що опікуєтеся величезною територією. Як відбувається ваша комунікація з вірними?
Безумовно, найперше через пастирську візитацію, яка дає можливості особистого контакту з духовенством та вірними. Також у нас є гарна традиція, коли архиєрей приїжджає на якусь парафію з нагоди празника, якогось святкування чи просто недільного Богослужіння, тоді з’їжджаються майже всі священослужителі даного деканату зі своїми сімями на зустріч та спільну молитву із парафіянами цієї парафії. Ну і звичайно, цифрові технології сьогодні такі як телефон або скайп долають всі барєри і дозволяють комунікувати, незважаючи на великі відстані.
Одеса, як і Львів, представляє собою екуменічну платформу. Як відбувається ця комунікація між різними релігійними групами?
Коли розпочалось моє архиєрейське служіння, я досвідчив, що тут в Одесі є вже налагоджена чудова екуменічна співпраця різних конфесій: з УПЦ КП, РКЦ, лютеранами, баптистами, євангелистами, п’ятдесятниками та іншими. Кожного року на запрошення Його Преосвященства Броніслава ми збираємось на спільні заходи у римо-католицькому костелі, такі як: день молитви за єдність християн, де спільно служимо молебень і читаємо екуменічні прохання, та спільну молитву Хресної дороги у Страсну п’ятницю за григоріанським календарем. Окрім того, зустрічаємося при різних нагодах державних свят біля меморіалів, де кожний із нас виголошуємо молитву або духовне слово. Час від часу збираємось спільно і обговорюємо проблеми соціального служіння, як покращити співпрацю Церкви із соціальними групами, часто вбогими і знедоленими, як рівнож спільним зверненням до державних структур запобігаємо антихристиянським демонстраціям. На жаль, духовенство УПЦ МП ніколи не бере участі у таких заходах. Мушу сказати, що для нашої Церкви на цій території доволі непросто. Згідно із чиним законодавством всі конфесії мають право на свобідну діяльність, зокрема право на виділення земельної ділянки під будівництво сакральної споруди. На жаль, впродовж 14 років міська влада прислухаючись своїх «вірних слуг» Церкви Московського Патріархату на чолі з митрополитом Агафангелом блокує всі наші намагання мати свій храм в Одесі. Це не зупиняє нас у служінні, адже тут ми потрібні нашим вірним, тому це для нас є найважливіше і служимо в таких обставинах, які маємо на сьогоднішній день. Але ми не втрачаємо надії, продовжуємо боротись за справедливість і віримо, що милосердний Господь зглянеться на нашу довготерпеливість і пошле нам щедрих добродіїв, які посприяли б нам у купівлі земельної ділянки, на якій виросте гарний золотоверхий Господній храм, а нашим «опонентам» прийдеться відповісти перед обличчям Божим за їхнє ставлення до своїх ближніх.
Розмовляла Юліана Лавриш
Повязані записи
