У неділю, 7 червня, у Львові, відбудеться єпископська хіротонія владики-номінанта Миколи Бичка. Як ми повідомляли, 15 січня 2020 року у Ватикані повідомлено про те, що Папа Франциск призначив новим єпархом єпархії УГКЦ Святих Петра і Павла в Мельбурні преподобного о. Миколу Бичка, ЧНІ. З цієї нагоди радіо SBS Австралія підготувало ексклюзивне інтерв’ю з владикою-номінантом.
Владико-номінанте, розпочнемо нашу розмову з далекого 2005 року. Як сталося так, що ви обрали таку нелегку душпастирську дорогу в такі непевні часи? Це був період якогось незрозумілого атеїзму. Навіть період якогось в певний момент відречення людей від Церкви.
Щиро вітаю усіх радіослухачів SBS Австралія. Мені дуже приємно, що можу промовляти через хвилі цього радіо. Ви згадували, що моє покликання почалося з 2005 року. Насправді моє священниче покликання сягає трохи швидшого періоду, оскільки в 1997 році я вступив до монастиря отців редемптористів. Саме з цього року почався відлік мого покликання. Так, як ви згадували, були часи комунізму і атеїзму. Зокрема, до кінця 80-х років чимало людей не мали можливості молитися у храмі і визнавати свою віру серед інших людей. Тому ми дуже добре знаємо, що багато людей таємно збиралися на молитву у своїх домівках. Сама УГКЦ була переслідувана. В результаті переслідувань Церкви багатьох священників було вивезено до Сибіру. Там вони сиділи в тюрмах. Натомість ті священники, які залишилися в Україні, підпільно служили для наших людей: сповідали, відправляли Святі Літургії, хрестили, давали шлюби. Здавалося, що про нашу Церкву ніхто не знає, але в момент виходу з підпілля, на початку 90-х років, усі побачили, наскільки наша Церква є могутньою.
Перший молебень УГКЦ, під час якого на площі Святого Юра зібралися ті люди, які себе визнавали греко-католиками, нараховував понад 200 тисяч осіб. Це величезна цифра. Сьогодні нелегко зібрати таку кількість людей на масові події, які організовує Церква. У ті часи можливість проявити свою віру була справді сильним свідченням віри в Бога. Для мене, як молодого хлопця, однозначно, ці паростки віри передавалися через моїх батьків.
Під час підпілля, я пригадую, як маленьким хлопцем ходив з батьками на молитву. Я не дуже розумів, чому є в храмі. Бачив, як люди молилися, співали. Я за цим всім спостерігав.
Під час підпілля, я пригадую, як маленьким хлопцем ходив з батьками на молитву. Я не дуже розумів, чому є в храмі. Бачив, як люди молилися, співали. Я за цим всім спостерігав. Вже після того, як Церква вийшла з підпілля, я мав катехизацію. Навчання проводила сестра Марія зі Згромадження сестер служебниць. Вона заклала в моєму серці основи віри і науки про Бога.
Згодом я почав ходити до храму, який тільки почав будуватися, тому що в 1940 році колишній храм редемптористів був зруйнований. Фактично, це була перша церква в Тернополі, яку відбудовували після підпілля. Це храм Успіння Матері Божої, біля якої також збудований монастир. Саме до нього я приходив як маленький хлопчик. Там я зростав і навчався від наших священників. Деякі з них зростали в підпіллі і розповідали багато чудесних історій зі свого священничого досвіду. Для мене це був величезний приклад, що інколи наші священники і монахи не боялися померти за Христа. Вони розуміли, що, служачи підпільно нашим людям, вони можуть потрапити до тюрми. Інколи багатьом загрожувала смерть. Когось відсилали на різні заслання у Сибір, де дуже багато з них померли. Тому я думаю, що ці величезні приклади духовного свідчення наших священників стали для мене вагомими, коли я обирав своє покликання. Після того як я закінчував середню школу, знав і відчував у своєму серці, що Бог мене кличе бути одним із них. Я хотів бути таким, як ці священники-редемптористи. Прагнув служити людям і Церкві. В такий спосіб я розпізнав своє покликання.
Дякую. Скажіть, будь ласка, як цю вістку сприйняли ваші батьки і приятелі?
Мої батьки були релігійними людьми. Ще за підпілля вони ходили до церкви там, де було відкрито. Часом це були православні церкви, бо греко-католицькі були зачинені. Батьки не робили жодного опору моєму вибору покликання. Ще до того, як пішов до монастиря, вони бачила, що кожного дня я є в церкві. Коли були канікули, я приходив до монастиря жити. Я молився разом зі священниками і братами. Священники мене брали зі собою на різні місії і реколекції. Я був з ними постійно. Для батьків це не було новиною. Я не сказав в один момент, що все, від сьогодні я змінюю своє життя і йду в монастир. Батьки очікували цього і підтримали мене. Це також дуже важливо, коли батьки підтримують тебе на тій дорозі, яку ти обираєш. Я дякую своїм батькам за підтримку і молитви за мене. Це для мене досі є могутньою опорою в моєму покликанні як священника і монаха.
Я дякую своїм батькам за підтримку і молитви за мене. Це для мене досі є могутньою опорою в моєму покликанні як священника і монаха.
Я згадав 2005 рік, тому що в той час ви стали священником? Так?
Так, 3 травня 2005 року у церкві Священномученика Йосафата у Львові я був висвячений на священника.
Це вже 15 років минуло. На мій погляд, ви сходите на трон єпископа в молодому віці. Як гадаєте, чому вибір впав на вас?
Знаєте, це так, як у Христа, було гроно із дванадцяти апостолів. Серед них виявився Юда, який зрадив Ісуса. Коли обирали замість Юди нового апостола, то вибір впав на Матвія, що залишилося загадкою для всіх. Для мене це загадка. Не розумію, як цей вибір впав на мене, тому це стало для мене великим потрясінням і шоком.
Під поняттям бути єпископом люди зі світу, напевно, розуміють певний кар’єрний ріст. Натомість, коли я йшов до монастиря, щоб бути священником і монахом, то прагнув служити людям і проповідувати Євангеліє найбільш опущеним. Адже саме таким є гасло монастиря редемптористів, який був заснований у 1732 році неподалік від Неаполя, де наш засновник св. Альфонс Лігуорі побачив велику потребу проповідувати Боже Слово тим людям, які жили серед гір недалеко від Неаполя. Здавалося, що було дуже багато духовенства, але люди були в духовний спосіб опущені. Тому святий Альфонс з невеличким гроном своїх співбратів, а на початку це було буквально четверо чи п’ятеро співбратів, починали це велике діло – проповідування Царства Божого для найбільш опущених. На сьогодні монастир редемптористів нараховує близько п’яти тисяч осіб і є присутній в понад 80 країнах світу. Редемптористи служать у восьми різних обрядах. Справді, це чин, який почався з невеличкого числа людей, але сьогодні проповідує Боже Царство у різних куточках світу, і навіть у Австралії.
Коли я йшов до монастиря, щоб бути священником і монахом, то прагнув служити людям і проповідувати Євангеліє найбільш опущеним.
Дякую. Ви починали своє душпастирство у російському краї. Туди більшовицька влада роками висилала на заслання українців. Як вас там зустріли? Які уроки ви запам’ятали з цього періоду життя і праці?
Відразу після моїх свячень отець-протоігумен, тоді Володимир Іванів, запропонував мені поїхати на місійну працю до Сибіру. Для багатьох людей саме це слово звучить як якесь покарання. Священники мене запитували в той час: за які гріхи тебе відправляють до Сибіру? Я так цього не сприймав, бо розумів, що там є наші люди, які багато натерпілися, бо в 40-ві роки наших людей відправили на заслання. Я сприйняв цей вибір трішки легше, бо у 2004 році впродовж липня – вересня я був у Сибіру дияконом. Розумів, що там є наші люди, які залишилися вірними нашій Церкві. Це ті люди, які багато натерпілися. Це ті люди, яких вивозили в товарняках упродовж двох місяців. Багато хто з них просто не доїжджав. Наші люди перейшли через жахливі умови, але, незважаючи на це все, залишилися вірними Богові й нашій Церкві. Для мене, як священника, розповіді про те, що відбувалося за підпілля в Сибіру, були дуже повчальними. Великим потрясінням стало те, що в Сибіру у 1950-1960-х і навіть у 70-х роках наші люди відкрито ставили вертеп на Різдво. Вони вдягалися в костюми, йшли по вулицях і колядували. У такий спосіб раділи вістці про Різдво Божого Сина. Ніхто їм в цьому не перешкоджав. Багато людей говорили, що далі їх вже нікуди не відправлять. Вони і так в Сибіру.
Також влада знала, де підпільно служили священники. Могли налякати їх, кинути на кілька днів до тюрми, але не було такого переслідування, яке відчула наша Церква в Україні. Хоч це й дивно, у Сибіру становище нашої Церкви було легшим. Розповіді про підпілля були дуже цікавими для мене. Тому, коли я був на дияконській практиці, захотів послужити цій парафії. Ми провели декілька літніх таборів для дітей та молоді. Вони мали величезний успіх. Також ми старалися долучатися до праці в парафії. У такий спосіб старалися підтримати наших священників. Ми служили в місті Прокоп’євськ Кеммерівської області. Крім того, наші священники обслуговували ще понад десять різних місцевостей, до яких треба було їхати понад 200-300 кілометрів. Іноді ми їхали лише до одної жіночки. Це була бабуся, наша українка, ми також приїжджали до неї, сповідали її, служили Святу Літургію. Справді були серед тих людей, до яких покликав нас Господь.
У 2005 році, коли мені запропонували поїхати до Сибіру, то я розумів, на що йду. Я розумів, яка там є праця серед наших людей. Тому з великою радістю поїхав, щоб послужити нашим людям у цьому далекому краї. Наші священники в Сибіру почали служіння з 1958 року. Це був наш редемпторист о. Василій Рудка. На жаль, це служіння закінчилося у 2015 році з усім відомої причини – окупації Криму. Коли одному з наших священників було потрібно поновлювати документи на проживання в Росії, то його змусили визнати, що Крим – це Росія. Однозначно, що він цього не зробив. Тим закінчилося наше служіння в Сибіру. На жаль, наші священники були вимушені виїхати зі Сибіру через ті обставини, які склалися.
Дякую вам, владико-номінанте. Скажіть, будь ласка, якби вам довелося написати спомини про цей період, як би ви їх назвали?
Я б це назвав благословенним часом у Сибіру. Адже там було дуже багато наших святих і славних попередників, як-от світлої пам’яті патріарх Йосиф Сліпий, блаженний Миколай Чарнецький та інші блаженні отці, монахи і монахині. Я не один раз мав можливість бути на цих місцях неподалік від концтаборів. Це для мене був дуже великий досвід, бо одна річ читати про ці події в книжках, а зовсім інша – побачити на власні очі, який вигляд мають ці заслання. Пригадую собі, як одного разу у 2004 році ми шукали мощі блаженного Івана Зятика. Це один із наших співбратів-редемптористів. Ці пошуки тривали в Іркутській області Тайшетського району. Ми заїхали у непроглядні ліси, і я так собі подумав, що тут навіть неможливо було втекти. Практично пів тисячі кілометрів самих лісів. Ув’язнені взагалі не мали шансів втекти, бо там була постійна зима і вони далеко не забігли б. Ліси, тайга і більше нічого нема. У таких умовах перебували наші в’язні, серед яких чимало наших єпископів і священників, монахів і монахинь.
Як простягнулася ваша дорога до Америки? Що ви зуміли для себе відкрити там, як душпастир і простий співжитель тої громади, де живуть нащадки українців уже кілька тисячоліть.
У нашому монастирі є така традиція, що час від часу місце нашого служіння змінюється, і тому час від часу отець-протоігумен посилає наших священників в різні місця служіння. Коли виникла така потреба їхати священнику до Америки в штат Нью-Джерсі, оскільки попередній священник там служив вже довші роки, я виявив бажання послужити людям в Америці.
Якщо порівнювати з Росією, то Америка зберегла наші українські традиції та культуру. Здебільшого наші люди стараються спілкуватися українською мовою.
Якщо порівнювати з Росією, то Америка зберегла наші українські традиції і культуру. Здебільшого наші люди стараються спілкуватися українською мовою, незважаючи на те, що це вже може бути четверте чи п’яте покоління українців. У Росії покоління дітей чи тих людей, що їх вивезли, вже не говорили українською мовою. Це зрозуміло, бо під час комуністичного режиму дуже сильним був рух русифікації і зовсім не було українізації. Натомість в Америці люди старалися зберегти насамперед своє коріння. Крім того, що є українцями, багато людей стараються знайти оазис душевного миру і спокою в наших храмах. Наприклад, у штаті Нью-Джерсі практично кожних 20-30 клометрів є наша церква (всього понад десять храмів).
У Ньюарку парафія вже має довголітню історію, тому що була заснована 1907 року. Редемптористи з Канади перейняли цю парафію вже в 1947 році. Саме вони довший час її обслуговували. У 2007 році отці редемптористи передали цю парафію львівським редемптористам з України. Саме відтоді ми служимо для наших людей в Америці.
Маленьким потрясінням для мене стало те, що в Америці люди приходять до храму переважно в неділю. Певною мірою це можна зрозуміти, адже багато людей проживає за межами храму. Колись багато людей проживало біля храму. Як у нас колись будувалися храми по селах, коли Церква була в середині, а навколо храму проживали люди, так було і на початках в Америці. Але пізніше, в силу різних обставин, люди почали мігрувати і зараз зі ста відсотків населення в межах самого храму проживає десь два-три. Тобто парафія складається з людей, які проживають на великих відстанях. Хтось добирається годину, а хтось кілька годин. У будні люди працюють. До роботи їм також потрібно долати певні кілометражі.
Ми старалися залучити наших людей до духовного життя не лише в неділю. В саму неділю ми служили чотири Святі Літургії, починаючи з суботи вечора, яка вже рахувалася недільною Літургією, і в саму неділю три Святі Літургії. Дві Служби були англійською мовою, а дві – українською. Багато людей приїжджало, щоб цей святий день провести у храмі, але люди були зайняті працею. Тому ми старалися у будь-який спосіб донести цю новину також до людей у будні дні. Для цього ми створили ютуб-канал нашої парафії, де виставляли духовні науки, проповіді з життя нашої парафії.
Також ми старалися відвідувати доми наших парафіян і, знову ж таки, проводити з ними час. Спілкуватися і відповідати на їхні запитання. Третій чинник – ми старалися відвідувати хворих і немічних людей нашої парафії, які свого часу вклали багато для розвитку нашої парафії, будівництва храму. На сьогоднішній день вони є немічними. В такий спосіб ми показували, що вони не є забутими, що Церква про них пам’ятає і віддає їм належне за те добро, яке вони вклали в нашу парафію. Провів я в Америці 5 років свого служіння. Був там сотрудником. Парохом був о. Тарас Свірчук. Нас було двоє у спільноті. В такий спосіб ми провадили наше служіння.
Росія, Польща, США і тепер Австралія. Тепер ви стаєте Главою єпархії з багатьма душпастирями, монахами, монахинями і численними вірними. Чи роздумуєте ви над вашою новою місією? Якими будуть ваші перші кроки в Мельбурні?
Прийняти рішення бути єпископом було непросто. Мушу це визнати. Той тиждень, коли мені довелося роздумувати перед тим, як сказати «так» або «ні», був, напевно, найважчим періодом у моєму житті. Для мене це було великим потрясінням і шоком. Оскільки я не очікував, що мене можуть обрати на єпископа, а те, що попаду в Австралію, взагалі сприймалося як сон.
Прийняти рішення бути єпископом було непросто. Мушу це визнати. Той тиждень, коли мені довелося роздумувати перед тим, як сказати «так» або «ні», був, напевно, найважчим періодом у моєму житті.
Коли Блаженніший Святослав зателефонував мені і сказав, що Святіший Отець поблагословив рішення Синоду УГКЦ і мене обрано єпископом, а ще додав, що до Австралії, я був у повному шоці. Тому цей тиждень роздумів для мене був дуже важким. З одного боку, я, як священник, розумів, що покликання до єпископства – це величезна відповідальність. Священник на території своєї парафії відповідає за духовний зріст людей. Він має бути для них прикладом для наслідування. Натомість коли говоримо про єпископа, то це треба помножити на десять. Адже єпископ – це голова єпархії. Єпископ – це та особа, на яку рівняються не тільки вірні, а й священники, монахи і монахині. Це величезна відповідальність.
Про перші кроки в Мельбурні ще рано говорити, бо до цього я ніколи не був в Австралії. Я лише маю певну інформацію від теперішнього владики Петра Стасюка, який три роки служив у Новій Зеландії. Також він був трохи часу в Австралії і проводив реколекції в наших парафіях. По-друге, не знати коли я ще доїду до Австралії, оскільки тепер є час пандемії коронавірусу. Кожна держава встановлює свої правила виходу з карантину. Як це буде в Австралії, ніхто поки що не знає. Я чекаю на візу, для цього подав документи. Сьогодні свій час проводжу так, щоб добре підготуватися до хіротонії.
Скажіть, будь ласка, коли відбудеться хіротонія?
Єпископська хіротонія відбудеться 6-7 червня. Напередодні самої хіротонії, 6 червня, відбудеться обряд найменування єпископа. Він відбудеться у храмі Священномученика Миколая Чарнецького у Львові. Це храм, який обслуговують отці редемптористи. У ньому на сьогодні перебувають мощі блаженного Миколая Чарнецького. Наступного дня, 7 червня, в архикатедральному соборі Святого Юра у Львові відбудеться сама хіротонія.
Наша єпархія в Австралії носить ймення святих верховних апостолів Петра і Павла. Нам було б дуже приємно бачити вас на храмовий празник…
Я з великою радістю буду на святі, чи реально, чи віртуально. Завдяки засобам комунікації я можу бути в Мельбурні зараз. Коли я зможу фізично перебувати серед вас, залежить від того, як швидко я отримаю візу. Будьте певні, що я вже живу життям нашої єпархії в Австралії. Я постійно стежу за трансляціями Літургій, не тільки з Мельбурна, а й із Сіднея та інших церков, в яких моляться наші отці. Також хочу пригадати всім, хто не зможе бути на хіротонії, що можна дивитися її через офіційний Ютуб-канал «Живого телебачення».
Будьте певні, що я вже живу життям нашої єпархії в Австралії. Я постійно стежу за трансляціями Літургій, не тільки з Мельбурна, а і з Сіднея та інших церков, в яких моляться наші отці.
Чи відома дата, коли вас буде звеличено в сан єпископа?
До пандемії коронавірусу інтронізація мала відбутися 13 червня, тобто незадовго після хіротонії. Але через карантин це все було перенесено, щоб не наражати людей на небезпеку. В Україні щодня ми маємо понад 400-500 людей хворих на СOVID-19.
Це залежить від багатьох чинників: отримання візи, рішень уряду Австралії і від стану пандемії коронавірусу в Україні. Тут тяжко щось спрогнозувати. Ніхто собі не уявляв, що ця пандемія так паралізує цілий світ.
Ви станете третім Мельбурнським єпархом, коріння якого сягають славного Тернопілля. Попередній єпископ Іван Сваржко був зі славного Збаража. Владика Стасюк теж родом з Тернопілля. Як це сталося? Це збіг обставин?
Це цікаве запитання. Бог діє в конкретний час і через конкретних людей. Чому саме Господь провадить Австралійською єпархією через вихідців з Тернополя, це справді запитання. Господь кличе конкретних людей. Так складається, що вони з Тернопільщини. Тут основне питання не те, звідки вони, а щоб були вірними послідовниками Христа. Попередні австралійські єпархи є для мене тими постатями, на яких потрібно рівнятися. З них потрібно черпати мудрість і знання.
Цікавим фактом для мене стало те, що два отці редемптористи з Канади були одними з перших, хто допомагав засновувати наші парафії в Австралії.
Зараз я спостерігаю за життям нашої Церкви в Австралії. Стараюся читати історію нашої Церкви. Цікавим фактом для мене стало те, що два отці редемптористи з Канади були одними з перших, хто допомагав засновувати наші парафії в Австралії. Другим потрясіння і шоком для мене було те, що навіть місцеві австралійські редемптористи вчилися нашого обряду і мови. Вони були за походженням австралійцями. Так більше допомагали нашій Церкві. Це для мене є знаком і Божим благословенням, що редемптористи також вагомий внесок вклали в початки нашої єпархії Верховних апостолів Петра і Павла.
Досить давно ми нічого не чуємо про патріарший устрій нашої Церкви. Як ви ставитесь до цього? Чи є якісь надії на отримання патріархату? Бо люди чекали, чекають і помирають, не дочекавшись цієї звістки від Папи Римського.
Справді, усі ми чекаємо цієї звістки. Завжди потрібно надіятися і вірити в краще. Саме для того наші Патріархи Блаженніший Святослав, Любомир Гузар та інші доклали чимало зусиль, щоб наша УГКЦ отримала патріархат. Для цього в Україні було побудовано Патріарший собор у Києві. Усі ви дуже добре пригадуєте, що з виходом із підпілля нашої Церкви правління нашої Церкви було у Львові. Саме для того щоб немовби пришвидшити цей процес надання патріархату, наша Церква перенесла осідок зі Львова до Києва. Уже більше ніж 10-15 років Глава нашої Церкви перебуває в Києві.
Також це відображає устрій нашої Церкви: єпископи на Синоді утворили кілька митрополій. У такий спосіб утворили нові єпархії. Я думаю, що воно до того йде, щоб у свій час Святіший Отець надав Патріархат. Нам основне не розчаровуватися. Вірити і надіятися, що у свій час Господь Бог проголосить через Папу такий усіма очікуваний Патріархат нашої Церкви. Патріархат – це закономірність. Оскільки у Східній Церкві Главою Церкви є Патріарх і зберігається устрій з митрополитами і єпископами.
Недавно минуло 15 років з дня смерті святішого Івана Павла ІІ. У ці дні святкуємо сто років з дня його народження. Як би ви коротко охарактеризували цей етап у Христовій Церкві Івана Павла ІІ, який був дуже близьким для України?
Справді, 18 травня виповнюється сто років від дня народження святого Івана Павла ІІ, а також 2 квітня минуло 15 років від дня його смерті.
Я собі дуже чітко пригадую момент, коли Святіший Отець відійшов у вічність 2 квітня 2005 року. На той час я перебував у м. Бердянську Запорізької області. Коли помер папа, я мав дияконську практику і в той час мене запросили нас на місцеве радіо. Це було такою певною новинкою в цьому православному світі, що запросили саме греко-католицького диякона. Це інтерв’ю набуло розголосу. Я старався показати великий внесок Святішого Отця, провід якого тривав понад 20 років.
Перший раз я на власні очі побачив папу Івана Павла ІІ 23 червня 2001 року в Києві на Аскольдовій могилі. Саме тоді відбувався його офіційний візит. Він відразу попрямував до нашого храму, щоб помолитися перед чудотворною іконою Зарваницької Матері Божої. Я також був присутній на Святій Літургії на іподромі у Львові, коли проголосили новомучеників нашої Церкви. Це було щось подиву гідне. Це було визначне досягнення Івана Павла ІІ.
Іван Павло ІІ став наймолодшим папою, а ви стаєте наймолодшим єпископом. Яка тут паралель?
З молодістю вливається свіжий дух в Церкву. Молодість – це час, коли маєш багато ідей і пропозицій. Що, власне, і вдалося зробити папі. Владика Петро Стасюк колись вважався наймолодшим єпископом, хоч йому було вже під 50 років. Наш Патріарх, коли його обрали, також був наймолодшим, і всі думали над тим, що ж буде далі. Божі дорогі і плани для нас невідомі. Лише з часом бачимо, чи був це правильний вибір. Багато хто був гідний свого покликання. Владика Степан Сус трішки молодший за мене, тому ми разом будемо тримати цю нішу.
Я б хотів звернутися до наших вірних в Австралії, які очікують нового єпарха. Хочу подякувати вам за те, що ви є вірними УГКЦ.
Чи є щось, на чому ви би хотіли наголосити?
Я б хотів звернутися до наших вірних в Австралії, які очікують нового єпарха. Хочу подякувати вам за те, що ви є вірними УГКЦ. Дякую за те, що стараєтеся знайти час для того, щоб прийти до наших храмів, щоб помолитися і передати цю іскру Божої любові своїм дітям. Також прошу вашої молитви за мене. Бо зараз цей час приготування є також дуже важливим. Зі свого боку я вас запевняю, що щодня молюся за кожного з вас. Молюся за духовний зріст нашої єпархії Верховних апостолів Петра і Павла в Австралії. Наразі підтримуймо один одного у такий невидимий спосіб. Бог точно зробить так, що ми побачимося, познайомимося і будемо разом крокувати до Царства Божого.
Щиро дякую Вам за розмову, і мені залишається лише сказати: «До зустрічі у країні кенгуру, евкаліпту і коал!»
З радістю зустрінуся з евкаліптами і з коалами. Проте передусім я очікую на зустріч із нашими людьми.
Джерело: Департамент інформації УГКЦ
Повязані записи
