Про духовні підсумки минулого року, життя Української Греко-Католицької Церкви в Сполучених Штатах і про пошуки життєвих дороговказів для духовенства та молоді – у ексклюзивному інтерв’ю із Преосвященним Владикою Венедиктом (Алексійчком), Правлячим єпископом єпархії Святого Миколая у Чикаґо.
– Владико, якими були основні виклики та досягнення у Вашій душпастирській місії протягом минулого 2017 року?
– Коли я дивлюсь на своє життя, я ніколи не бачу чогось, що є основнішим за інше. Думаю, ми в своєму житті звикли ділити людей на друзів та недругів, на родину: близьку й далеку. Я вважаю, що кожна людина відіграє певну важливу роль у нашому житті. Психологія каже те, що часто якісь люди чи обставини впливають на нас більше, аніж ми самі усвідомлюємо: можемо вважати, що є певна важлива особа в нашому житті, але не усвідомлюємо, що інша людина, можливо, мала би більший вплив на нас, який ми до кінця не розуміємо. Може, хтось мав якийсь короткотривалий вплив.
Тому, дивлячись на минулий рік, я б не підкреслював якихось особливих подій, які стались у моєму житті. На мій погляд, в моєму житті Бог постійно щось діє.
Коли роздумую над своїм життям, то бачу, що воно дуже різнобарвне. Я мав різні життєві досвіди в різних обставинах, з різними людьми. Але Бог завжди мене підтримував, і для мене найважливішим є розпізнати дію Бога в моєму житті, відповідати Йому, чинити Божу волю. І тому, аналізуючи минулий 2017 рік, можу побачити, як Бог діяв.
Звичайно, стоячи на порозі нового року чи Різдва, ми завжди чогось бажаємо одні одним – як правило, здоров’я; якщо люди трохи більш побожні, то Господнього благословення тощо. Але ми ніколи не перевіряємо, чи те, що ми бажали, здійснилось. Думаю, дуже важливо побачити те, що ми вже отримали в житті – і в аспекті духовному, і навіть матеріальному, кожен із нас дуже багато отримав: багато дарів, ласк, людей, подій, обставин.
Наприклад, я змінив місце свого перебування, скоріше Бог мені змінив. Я живу в нових обставинах: вони не є якісь кращі чи гірші, миліші чи немиліші, вони просто є, Бог їх подарував. Дякую Богові за ті всі ласки та благодаті, які я отримав минулого року.
– Яку основні плани та завдання ставите перед собою на наступний рік як перед Правлячим єпископом єпархії Святого Миколая у Чикаґо?
– Моя підставова, первісна освіта, яка дуже часто накладає відбиток на моєму житті, – медична. А в ній найважливіше – це діагностування. Лікувати – це вже не страшно… Головне, здіагностувати хворобу, бо ми знаємо, що неправильно поставлені діагнози стають причиною неправильного лікування, яке може навіть стати причиною смерті.
Я вважаю, що найважливіше у найближчий рік для мене є діагностування ситуації, що я й робив останніх півроку. Це не означає, що я діагностую і ніяк не дію. Я роблю ті чи інші кроки, ставлю діагнози і приймаю рішення. Проте я хочу більше увійти в ту ситуацію, яка є в нашій єпархії Святого Миколая в Чикаґо.
Вона є унікальна тим, що є однією із найбільших в УГКЦ. По своїй території приблизно складає майже 15 територій України. Це майже ціла територія Європи.
Наприклад, на Новий рік я був в одній із наших парафій, до якої летів 4, 5 годин з Чикаго, потім ще 3 години їхав на авто. Так що наші парафії дуже далеко розкинуті, вони надзвичайно різні: деякі – повністю україномовні, складаються з останніх хвиль еміграції; є парафії абсолютно англомовні, де майже нікого нема з українським корінням, всі американці; а є парафії змішані – з українським та американським корінням, до яких входять українці з різних хвиль еміграції.
Для мене дуже важливо в Господі пізнати, як з ними всіма працювати. Кожна парафія специфічна, унікальна. Тому знайти спосіб, як з ними працювати, що робити – це для мене найбільша перспектива наступного року.
Бо коли ти зрозумієш, що діється, набагато легше приймати кроки.
Я завжди повторюю, що для кожного з нас дуже важливо ставити собі найскладніші, найсерйозніші питання. Бо коли ти ставиш їх – нема різниці, чи це питання богословське або ж життєве – тоді ти будеш шукати на це питання серйозної відповіді. А якщо ти боїшся чи не хочеш ставити перед собою серйозні питання, то яку ти відповідь знайдеш?… Тому я намагаюсь якнайкраще запитувати себе – що і як робити в цій ситуації, в якій я знаходжусь.
-Чи бачите різницю між вірянами УГКЦ в Україні (Львові тощо) і США (насамперед Чикаґо) у ментальному та психологічному планах? Як вливають соціальні та економічні чинники в державі на ці відмінності?
– Звичайно, психологічна відмінність існує. Проте існує й психологічна відмінність навіть на самій території України: між Львовом та Івано-Франківськом, Івано-Франківськом і Тернополем, Тернополем і Вінницею, Вінницею і Києвом, між одним та інших селом тощо. Цієї відмінності не уникнути. Звичайно, певні психологічні розуміння та інші культурні і ментальні завжди є. Америка є трохи іншою. Це навіть не європейське бачення, вона специфічна в стилі свого життя, буття чи підходів до життя.
Якщо говорити про культуру і ментальність, то глибинно людина та сама. Знаєте, Господь сказав нам все дуже просто – що хочеш, щоб тобі робили, те роби іншим, й навпаки. Я вважаю, що найважливіші дві речі – людина є та сама, має внутрішньо ті самі потреби й бажання; і Бог той самий – в Україні (у Львові) й в США (у Чикаго).
Звичайно, економічні та соціальні чинники – інші. Це правда. Люди в Штатах одягаються по-іншому, будують інші будинки. Але глибинно ми є дуже подібними. Тому в традиції духовності завжди казали – пізнай себе і ти пізнаєш інших. Бо коли ти зрозумієш самого себе, свої потреби, вади тощо, буде легше зрозуміти інших.
Монаші традиції наголошували, що це не велике чудо, коли ти побачив ангела. Більше чудо, коли ти побачив самого себе, коли ти зрозумів самого себе. Тому пізнавання самого себе – однаково важливе як у нашій культурі, так й в американській.
Природа людини всюди залишається та сама. Колись Блаженніший Патріарх Любомир казав, що куди б ти не поїхав, всюди візьмеш свої валізки, тобто, ти лишишся тим самим. І знову ж, Бог той самий всюди.
– Чи правдивий стереотип, що Америка (США) зосереджена на зароблянні грошей і є бездушною у плані духовного зростання; що матеріальні цінності переважають над духовними інтересами людей? У порівняльному контексті з Україною, Європою чи навіть з Канадою…
– Думаю, Ви у своєму житті також зустрічались із ситуацією, коли хтось на когось наговорив, зманіпулював чиєюсь думкою. Але коли зустрічаєте таку особу в реальності, вона відкривається по-іншому. Америка – це мультикультурна держава, соціум. Це дуже різні люди, різні релігії. Тому узагальнювати так не можна.
Якщо говорити про релігійну сторону, то Америка ніколи не була агресивною до Церкви чи атеїстичною, що ми нерідко зустрічаємо у Європі. В Америці політик будь-якого рівня, навіть президент, ніколи не боїться визнати свою віру. Не осуджую наших політиків, однак вони часто бояться визнавати свою віру.
Мені подобається у американців те, що якщо вони віруючі, то віруючі всюди. Вони не дадуть хабаря, не обмануть, завжди будуть чинити по-християнськи. Я думаю, цієї правдивості нам слід повчитись у американців. Христос сказав у «Книзі Одкровення»: «Не будьте літеплі або ж холодні, або гарячі». Якщо американці віруючі, то цією вірою просякнуте ціле їхнє життя…
Такої жертовності як в американців я мало зустрічав. Вони жертвують на багато добродійних проектів у своїй державі, а також у інших країнах. Звичайно, це капіталістична держава, і кошти задають ритм життя, тому матеріальний світ є досить сильний. Але моє враження таке, що це надає більше проявлення, яка ти особа, які ти обрав цінності. Не важливо, у якій країни ти живеш, важливо те, ким ти є! Не важливо, що робити, важливо, ким бути– як говорять філософи. Блаженніший Любомир говорив: «Найбільша цінність – бути Людиною»!
– Що найбільше допомагало Вам у часі змін цього року, яким було головне духовне джерело підтримки у доленосний період Вашої адаптації в США?
– Ми не знаємо, який момент у житті доленосний, чи певна подія, сповідь, переглянута програма. Думаю, кожна подія у житті є доленосна! Цьогорічні зміни – частина мого життя, але не важливіша за інші події! Коли я жив у Канаді, мав досвід спілкуватись з українськими парафіянами, які живуть там з 50-х років 20-го століття, і вони мріяли повернутись додому. Вони марили Україною, але не могли повернутися, вони не стали канадійцями, бо не чули що це їхня країна. А вже діти, внуки відчувають себе канадійцями. І це сумно, що вони не жили реальністю, в якій перебувають.
Роздумуючи над цією ситуацією, я зрозумів, що для мене дуже важлива річ, не зважаючи на те, де ти живеш, служити там, де Бог тебе поставив. Американці говорять – presenttime– час, який тобі подарований! Минуле – це історія, майбутнє – це містерія! Теперішнє – подарунок. Це моє життя, і Бог покаже, скільки я буду там жити. Я про це ніколи не мріяв і не докладав сили, щоб там служити! Так вирішив Бог!
Чи сумую я за Україною? Колись я вже сказав, що сумую за небом. Нема різниці, звідки до неба прямувати – чи зі Львова, чи з Чикаґо. Це розуміння допомагає мені у мирі прийняти кожну зміну!
– На Вашу думку, яким повинен бути священик УГКЦ у 21 столітті, щоб зробити комунікацію Церкви – суспільства – медіа більш ефективною?
– Святий Августин сказав: «Коли Бог на першому місці – тоді все на своїх місцях». Для священика Бог має бути на першому місці, дуже важливо бути з Богом у добрих стосунках. Це найголовніше завдання для кожного священика.
– Сьогодні наше суспільство переживає складні та непевні часи, зокрема молодь стоїть на порозі доленосного вибору. Що б Ви порадили молодим українцям, які шукають себе в кар’єрному плані та плані особистого зростання?
Одного разу до мене приїхав семінарист, і бідолаха не знав, що робити: чи бути йому священиком чи не бути? Чи мав одружуватись? І я не мав відповіді на це, порадив йому помолитись – і Бог дасть відповідь. Він ходив, молився, працював і приблизно через місяць пізнав для себе відповідь, що мав одружуватись і висвячуватись.
Ми в цьому житті як білочка крутимось, завжди маємо справи, роботу тощо. Ми хочемо все зробити і часто нам не вистачає сил, це переходить у депресію, кризу.
Але треба перебувати “онлайн” з Богом. Господь наш хоче дати нам відповідь. Великий Бог хоче проявитися по-великому у людині в однаковій мірі. Він прагне, щоб ми виконали свою місію, але щоб розпізнати свою місію, треба знайти час. Дуже гарною є притча про Марту і Марію. Коли прийшов Господь до них, то Марта клопоталась багато, а Марія сиділа біля Христа і слухала, що йому потрібно; вслухалася, що потрібно для неї . Якщо хочемо зрозуміти місію свого життя, маємо знаходити час для Бога час!
Треба знайти час на молитву, на сповідь, реколекції, пожити десь у монастирі, щоб Бог нам показав, що ми маємо у житті зробити . Давайте не обмінювати своє життя на гроші. Важливо зробити щось корисне для людини та Бога.
Підготували Лідія Батіг, Володимир Перун
Фото: особистий архів Владики Венедикта
Повязані записи
