Вже кілька тижнів, як християни східного обряду перебувають у часі Різдвяного посту, який готує наші серця до зустрічі з народженим Христом. У цьому періоді Церква звертає особливу увагу на духовну віднову своїх вірних.
На парафіях, у спільнотах відбуваються передріздвяні реколекції, християни намагаються дотримуватись певних обмежень щодо їжі та гучних забав. Особливо у часі посту Церква закликає вірних приступити до Таїнства Покаяння.
Про те, якою має бути наша сповідь, щоб вона принесла духовну користь, своїми думками поділився єпископ-помічник Львівської Архиєпархії Преосвященний Владика Володимир (Груца)
-Владико, чому важливо приступати до сповіді у часі посту, зокрема Різдвяного?
-Сповідь не мусить бути прив’язана до посту, бо сповідь є святим таїнством, яке ми повинні регулярно звершувати для свого духовного життя. Звичайно, що піст завжди нас до чогось готує. Так, як ми в наших домівках перед святами стараємось прибрати, тоді робимо таке генеральне прибирання, також сповідь у часі посту може бути таким генеральним прибиранням у нашому серці, бо як інакше можна готуватися до Різдвяних свят? Серце має бути чисте, щоб стати Вифлеємом і тими яслами, де би Христос міг народитися для нас. Як казав один з християнських письменників Анжелюс Сілезіус: “Якщо б Ісус міг народитися у Вифлеємі тисячу разів, але не у твоєму серці, тобі з цього не буде великої користі”.
-Як правильно готуватися до цього таїнства? На що вартує звернути особливу увагу?
-Ви вказали на саме слово “підготовка”, а це означає, що вимагає часу, певної призадуми. Приступати до сповіді точно не можна швидко, у стресі, з примусу чи з обов’язку. Щоб приготуватися до сповіді, треба найперше заспокоїтися. Таїнство сповіді чи покаяння – це також літургійний процес, якому передує певна молитва. Напевно, найкраще є сісти в спокої, помолитися до Святого Духа, щоб він допоміг нам розпізнати гріхи і їх виявити.
-Дуже часто люди скаржаться, що під час сповіді можуть ненавмисно забути про якийсь гріх. Як готуватись, щоб не випустити з уваги чогось важливого?
-Гірша справа, коли люди спеціально би щось затаїли, а забути кожна людина може, і водночас Бог знає, що ми можемо, а чого – не можемо. Зрештою Він не є бухгалтер, а Той, хто бачить наше серце. Якщо людина забула якийсь гріх під час сповіді, то вона може також його виявити під час наступної сповіді.
-Якою має бути сповідь, щоб вона принесла духовну користь?
-Найперше сповідь має бути щирою. Не можна забувати, що сповідь – це зустріч з Богом. Якщо я з кимось зустрічаюсь, то це означає, що я входжу з ним у контакт. І саме Божа присутність допомагає мені розпізнати ці темні сторінки мого життя.
-Які п’ять умов доброї сповіді Ви б виокремили?
-Я не мушу їх виокремлювати, бо вони вже є в нашій традиції, зокрема в катехизмових навчаннях. Найперше – це іспит сумління, що є дуже важливо, але знову повторюю, що це не є якась певна бухгалтерія. Це вже є запрошення Бога в моє життя, щоби у Його світлі побачити також власну недосконалість.
Наступною умовою є жаль за гріхи. Жаль не лише як якась певна емоція, а прагнення знову повернутися до Бога, до Його ласки. Хоча може трапитися, щоб під час сповіді пенітенти (Пенітент – особа, яка приступає до сповіді. – Прим. авт.) також плачуть. Дуже часто сльози є таким комунікативним виявом жалю за гріхи.
Третє – це визнання гріхів. Та вже сама сповідь як така, де пенітент не старається себе оправдати, бо він не є на суді, де має себе захищати, а навпаки, він себе оскаржує для того, щоб бути оправданим.
Четверта умова – постанова поправитись. Це, очевидно, дуже суттєва умова доброї сповіді. Отже, я хочу, прагну від цього моменту жити краще, взяти інший напрям у моєму житті. Але ми мусимо також розуміти, що це не є гарантія поправи. У жодному разі ми не можемо щось гарантувати, але ми прагнемо і з Божою поміччю хочемо йти далі в нашому житті.
І кінцево – це виконання покути, яку ми отримуємо. Покута розуміється не як покарання чи штраф за щось, а як післяреабілітаційний, терапевтичний період зцілення душі.
-Як часто Ви, Владико, як духівник рекомендуєте сповідатись?
-Тут немає якихось меж, тому можемо дивитись лише пасторально. Рекомендується так, щоби завжди йти до Святого Причастя. Якщо людина завжди на Святій Літургії причащається, якщо вона тільки відчуває, що вже є гріх, який є перешкодою для Святого Причастя, вже тоді, звичайно, вартує піти до сповіді, але це є для таких більше воцерковлених людей. Я би так радив людям, які, можливо, ще не дуже практикуючі християни: звернути увагу на те, що маємо чотири пости в нашому літургійному році (це вже чотири рази), також має людина іменини, уродини, якийсь ювілей у родині, заупокійні Богослужіння за нашими рідними – і воно десь так вийде раз на місяць (Усміхається. – Прим. авт.).
-Часто люди, особливо які є менше воцерковлені (такі випадки траплялися в спільноті УМХ), у розмовах скаржаться на те, що після сповіді не відчувають духовного полегшення. Що б Ви порадили цим людям?
-Бачите, цих людей найперше треба почути, їх найперше треба зрозуміти, але порада є для всіх однакова: для мене, для тебе і для вас – що сповідь прощає і викорінює гріх, але сам факт сповіді ще не зцілює рани, яких завдає гріх. Тому теж треба бути свідомим, що зцілення ран вимагає часу, отже, може бути враження, що я був до сповіді і відчуваю, що Бог мені не простив, десь мені відразу від цього не стало легше. Тому треба розуміти, що саме покута має терапевтично-медичний характер, який дарує зцілення людині.
-Кожен перед сповіддю відчуває страх, багатьох він паралізує і не допускає до самого таїнства. Як подолати страх перед сповіддю?
-Це є страх перед собою, можливо, радше перед власними гріхами, а ще далі – гріхи нам навіюють страх. Гріх немовби намовляє: “не йди”, “це знову трапиться з тобою”, “що про тебе подумає сповідник”, “а чому ти маєш це визнавати людині”? Тобто тут є дуже багато таких людських моментів. Я би чітко розрізнив, що Бог дуже любить людину, а водночас Йому не подобається цей гріх. Сповідь – це найперше місце, щоби гріх віддати, а любов до Бога і людини зберегти.
-У нашій практиці є окремо сповіді і духовні розмови. Дуже часто люди стараються замінити одне другим. Як правильно і чітко розрізнити, де є потреба для сповіді, а де – для духовної розмови?
-Найперше, як бачите, сповідь має конкретні умови, про які ми говорили: визнання гріхів, жаль, покута, тобто це необхідні складові сповіді, але людина дуже часто має прагнення говорити про стан свого духовного життя і перебіг прогресивності духовного життя. Духівник не мусить бути сповідником, а сповідник не мусить бути духівником. Зрештою духівник не мусить бути навіть священиком. Він може бути просто досвідченою людиною у духовному житті, яка здатна супроводжувати іншу людину, бо може знову трапитись, що під час сповіді людина хоче говорити про своє духовне життя, і це може тривати досить довго, тоді сповідник, звичайно, може цій людині сказати: “Давайте зарезервуємо собі якийсь певний час і будемо тоді спокійно говорити”. Ось це вважається духовною розмовою. Водночас духовна розмова може перейти у сповідь з розгрішенням: коли ми зустрілися і говоримо про дуже багато різних моментів і виявляється, що там якраз корінь усьому – гріх, і є великий шанс, щоби цей гріх був прощений, тому духовна розмова може бути інтегрована у сповідь з отриманням розгрішення.
-Що б Ви побажали нашим читачам у їхній духовній мандрівці до Різдва?
-Бажаю бути різдвяними людьми! Нехай Ваші серця будуть вифлеємськими яслами!
Розмовляла Христина Кутнів
Фото з Інтернету
Повязані записи
