Чого можуть навчитися від Івана Франка (майбутні) священники? Які твори генія має обов’язково прочитати кожен? Чому ми не знаємо досі Франка як слід? Чи безпечно читати поему «Мойсей» і чи не втратила вона сенс у реаліях сьогодення? Чи правильно – оцінювати зусилля дітей в школі? Та чому ми ще не стали нацією, яка вміє шанувати своїх геніїв?
Про це та інше ми поспілкувались із викладачем Львівської православної духовної академії, Заслуженим працівником освіти України Володимиром Оверком. До липня 2026-го, близько 20 років, Володимир Петрович працював директором львівського ліцею №37.
Наша розмова присвячена 170-річчю від Дня народження Івана Франка, яке відзначають цьогоріч.
Андрій Толстой: Володимире Петровичу, ким для Вас особисто є Іван Франко?
Володимир Оверко: Якби ви зайшли до дітей, яких я протягом 35 років навчав, вони всі вам скажуть, що улюблений письменник Володимира Петровича — це Іван Франко. Бо про кожного українського письменника, який жив до Франка і який жив у час Франка, Франко написав. Вивчаючи, скажімо, біографію Лесі Українки, ми говоримо, що вона була пов’язана з Франком. Вивчаємо Ольгу Кобилянську… вивчаємо Стефаника… Вивчаємо Шевченка – є посвята Франка Шевченкові… Це найкраще, що може сказати велика людина про іншу велику людину. Винниченко тільки з’явився — хто перший відгукнувся? Знову Іван Франко.
Скільки часу Ви викладаєте студентам духовної академії у Львові?
Вже понад 10 років.
Як правильно називається Ваш предмет?
Історія української літератури. До речі, колись Ірина Фаріон казала, що великим злом є те, що у вищих навчальних закладах України немає цього предмета – історії української літератури. Вона навіть хотіла, щоб цей предмет був і в Політехніці та в інших вищих навчальних закладах: не тільки на філологічних факультетах, а на всіх. Бо Франко — це не тільки письменник. Він і економіст, і політик, і громадський діяч, етнограф, фольклорист… Можемо довго перераховувати.
Семінаристам цей курс цікавий?
Оце краще питатися їх (сміється).
А чи не відволікає цей світський предмет майбутніх священників від духовних тем?
Я стараюся їм не говорити того, що вони вже чули в школі. Хочу показувати цілісно, як народилася українська література і як вона зараз живе. Розумієте, вона живе. Ми бачимо і Артура Дроня, і Жадана – інших письменників, яких читають. Бо дехто каже, що тепер у Львові не читають. Але ж ні – читають!
Що саме Ви розповідаєте майбутнім священникам про Івана Франка?
Я роблю акцент на значенні творчості Івана Франка для України в цілому. Обов’язково зупиняюся на поемі «Мойсей». Стараюся познайомити зі самим Франком. Згадую про те, що він був віруючою людиною, хоча про це говорять різне. Звертаю увагу на повість «Перехресні стежки» — це надзвичайно актуальний твір, який колись Табачник викинув зі шкільної програми. Цей твір – сила, потреба сьогодення.
Взагалі треба знати, що і коли читати у Франка. Ось тепер у десятому класі діти читають «Сойчине крило». Це прекрасний твір. Дійсно, шедевр. Але не для дітей. Навіть не для десятого класу. Це для 30–40-річних… А в девʼятому класі я би взагалі ввів у школах Львова – до 170-річчя від народження Франка – факультативно франкознавство. Бо ми маємо чим пишатися… Ми часто говоримо про Америку, Англію, Францію… А ми маємо Франка – якого не знаємо! Він ходив ось тут поруч – по Личаківській, він жив на (теперішній) Донцова — це перша вулиця, де він мешкав (у Львові), а там про це навіть згадки немає…
Також читайте: Наталія Бадікова: «Після кількох цих книг мій світ перевернувся»
Ідею сюжету поеми «Мойсей» Іван Франко взяв зі Старого Завіту. Але опис подій, діалоги у цьому творі не відповідають текстам Біблії. Так само як і зміст поеми «Марія» Тараса Шевченка. Біблійний сюжет є, але наповнення інше. Хтось може назвати такий авторський підхід хибним, а комусь він може видатися навіть блюзнірським – перекрученням Священного Писання. Як християнину, і тим більше священнику, правильно сприймати подібні художні твори?
Франко їздив із цим твором навіть у Чернівці. Виступав із ним у Львові, в маленьких і великих містах України… І вільного місця не було. В 1905 році у нього вже руки боліли, син перегортав сторінки, а він читав «Мойсея». Люди хотіли чути. Хіба тоді вони були менш віруючими, ніж зараз? Ні, люди чули Франкове: «Народе мій…». Він сам був тим Мойсеєм: 40 років працював для України, прожив неповних 60, написав шість тисяч творів.
Франко бачив у Римі скульптуру біблійного Мойсея. Він відчував силу цієї постаті. Він читав Біблію. До речі, один із найкращих перекладів Книги Буття українською зробив саме Іван Франко. Він знав староєврейську мову і прекрасно перекладав. І Мойсея він хотів показати як лідера, людину, яка має печатку від Бога, йде сама і веде за собою інших. Мойсей зневірювався, так само як Іван Франко. Скільки разів він зневірився! Якийсь час був москвофілом, далі – соціалістичні ідеї, а потім став націоналістом. «Не пора москалеві й ляхові служить»! Та це ж найактуальніші сьогодні слова! Ми хочемо з поляками дружити, але не так, як дехто з них собі це уявляє…
Чого може навчити Іван Франко майбутніх священників?
Іван Франко може їх навчити служінню. Він не доробився статків… Отой його особняк (ми зараз кажемо музей), прекрасно побудований і так далі. А коли вперше приїхала туди Леся Українка, знаєте, що вона сказала мамі своїй? «Боже, як Франки бідно живуть!» Вона дивилася зі своєї дзвіниці. Тобто статків у нього не було. У нього була величезна бібліотека, в яку вкладені величезні гроші. Він знав, що має можливість виховувати ціле покоління.
Йому за чотирьох своїх дітей ніколи соромно не було. У Коцюбинського всі діти — це найгірші його твори. А у Франка — всі діти прекрасні. Коли у Львові святкували 25 років творчої діяльності Франка, то його несли студенти на руках! На пробній лекції Франка у Львівському університеті яблуку не було де впасти. І це його любило не старше покоління, і не його однолітки. Його любила, відчувала і знала силу Франка саме молодь. За ним ішла молодь.
Володимире Петровичу, які праці Івана Франка має прочитати кожен українець? Та кожен священник?
Щоби полюбити Франка, його треба знати. А не знають його, бо не читають. Біля університету побачать йому пам’ятник чи на Личаківському цвинтарі – «Каменяра»… І на тому все…
Що би я зробив насамперед? З першого класу вніс би у програму казки Франка. Делікатно, в гарній формі. Казку «Коли ще звірі говорили» – діти її полюблять. Потім «Грицева шкільна наука». Вона прекрасна, діти люблять і читають її. У восьмому-дев’ятому класі я би дав їм «Лель і Полель». Це просто шедевр, розумієте… 90% українців навіть не чули про цей твір…
А для майбутніх священників – це збірка «З вершин і низин» обов’язково. Те, як Іван Франко писав про любов у збірці «Зів’яле листя» — це феноменально. А драма «Украдене щастя» – хто в кого вкрав щастя? Це виняткові філософські питання, на які ніхто не дасть зараз конкретної відповіді. А він про це пише.
Обов’язково треба прочитати повість «Перехресні стежки», про це навіть мови немає. І публіцистика. Дуже мало знають публіцистичні твори Франка. Звернення до молоді. Він перший сказав, що ми не повинні бути буковинськими русинами чи галицькими русинами – ми є українці. Це той, хто дійсно був за соборність нашої держави, той, хто прокладав міст від Дністра до Дніпра.
Комуністи намагалися представити Івана Франка, як, зрештою, і Тараса Шевченка, і Лесю Українку, богоборцями та революціонерами. На Вашу думку, ким насправді був Іван Франко? Або навіть ким Іван Франко зрештою став?
Франко був, є і буде великим мислителем нашого народу. Дійсно провідником нації. Людина, яка робила все для того, щоби ми тут, у Львові, і там, у Києві, відчували себе українцями. Хоча ми були поділені між двома імперіями, Австро-Угорською і Російською, він прекрасно розумів і вірив у завтрашній день – що одного дня Україна воскресне і буде державою. Франко не на голому ґрунті виріс: він знав (творчість) Котляревського, Шашкевича і Шевченка…
А чому комуністична влада бралася за Шевченка, Франка та інших? Бо не була в силі викреслити їх із пам’яті народу. Франко перший, хто переклав «Капітал» Маркса українською. І перший, хто сказав, що якщо держава буде побудована за Карлом Марксом, то це буде тюрма народів.
Він проходив еволюцію поглядів! Це людина Semper tiro – «Завжди учень». Він навіть так одну зі своїх збірок віршів назвав. Він вчився, багато читав. Бо як можна було про когось щось написати, не прочитавши тих чи інших творів? А комуняки прийшли, почали тероризувати його родину. Ви прекрасно розумієте долю його сина – Петра. Навіть онук, Роланд, у своїх спогадах риторично звертається до свого знаменитого діда: «Ви мене і врятували, це прізвище мене врятувало, слава Богу, що я не сів у тюрму».
Але все ж таки є в творах Шевченка, Лесі Українки і Франка речі, на які комуністи могли опиратися, коли казали: «От він тут про церкву пише, а ось тут про панів». Або хоча б взяти той самий дух вічної революції, звісно ж соціалістичної, вважали вони…
Шевченко чи Франко були потрібні радянській владі. Вони були потрібні як повітря. Комуністи понищили масу геніїв, чого вартує лише «Розстріляне відродження»… Як після того вони мали подавати історію української літератури? Із кого брати приклад? Тому одягали Франка та інших у свою одежу.
А Франко й справді багато всього пережив за своє життя. Приїхав у Львів як молода людина, круглий сирота… Підтримали на початках москвофіли… Він жив виключно зі своєї праці. Але на тому не зупинився, бо не боявся змінюватися та говорити правду. Водночас він мав релігійне виховання. Його батько похований у Нагуєвичах відразу за храмом як меценат, хоча й був ковалем. Таку честь мали тільки священники.
Коли людина змінює погляди, то зазвичай стає об’єктом осуду і критики за це.
Зовсім не міняє поглядів тільки дурень. Вибачте, але це так. Дурень навіть усупереч фактам і здоровому глузду стоїть на своєму. А розумна людина, яка розвивається, обов’язково змінюється. Дізнаєшся щось таке, чого не знав раніше, або якесь питання краще дослідив, співставив факти… Звісно, це може змінити в людини погляд. Це не те саме, що пристосуванство, коли людина ставить на перше місце власний комфорт та йде проти своєї совісті.
Франко змінювався, він ріс… Навчався у Львівському університеті, потім закінчив Чернівецький університет, докторську написав уже у Відні. Яка сила духу людини! «Я хочу». «У мене мета – кафедра української літератури в Львівському університеті». Але зробити цього всього йому не дали свої. Бо хто з вічним революціонером упорається? Яка влада? Він тричі йшов у депутати австрійського парламенту. Все робили, навіть взуття могли вкрасти, аби тільки він не вийшов до людей. Його боялися. Деякі депутати, які представляли галичан, жодного разу навіть не виступили на трибуні Віденського парламенту. А тепер уявіть собі там Франка.
Також читайте: Галина Помилуйко-Недашківська: Я боюся, що вбивство Ірини Фаріон не змінить нас
Ви згадували, що Франка мало знають та мало читають. І, відповідно, мало розуміють. Але чому? Все ж таки він є одним із трьох, так би мовити, китів нашого націотворення. Іван Франко, Тарас Шевченко, Леся Українка… без цих трьох неможливо уявити сучасну українську культуру, літературу, націю.
Чомусь ми ще не стали нацією, яка вміє шанувати своїх геніїв. Всього-на-всього.
Але чому?
Табачник відмовився у шкільній програмі від «Боярині» Лесі Українки, від Франкових «Перехресних стежок», від «Марії» Уласа Самчука. І що змінилося з того часу? По сьогоднішній день бояться Франка. Бо Франко досі актуальний. Той самий «Захар Беркут» показує, яку важливу роль у державотворенні відіграють місцеві громади (тому їм потрібно давати розвиватися, бо ми тут на місці багато що можемо зробити)…
Чому діти не читають? Бо їм не потрібно… Щоб подолати бар’єр для вступу до вишу, є інші предмети. Але ж освіта потрібна не для вступу, а для життя. Про всі проблеми сьогодення, з якими ми стикаємося, Франко вже писав. Це і війна, і політика, і виховання дітей, і єврейство в Україні… І ставлення поляків до Франка — то теж ціла історія…
Поема «Мойсей», про яку Ви згадували, повертає нас до питання про роль особистості в історії. Через це ідея цього твору може нам сьогодні видатися дещо утопічною. Тому що ми бачимо, що політичні системи відфільтровують людину вже на рівні місцевого самоврядування. Щоби провідник із якостями Мойсея став не авторитетом, не отримав важелі впливу і не привів народ до «Обіцяної землі». А якщо хтось трохи і проб’ється, то, як Ірина Фаріон, загине.
У цьому і весь парадокс. Наше суспільство досі боїться великих людей. Тому треба виховати суспільство, яке буде спроможне оцінити велетня. Це повинно бути бажання кожної відповідальної людини на своєму місці: чи то директор школи, чи ректор університету, інституту, академії — кожен має намагатися зрозуміти велич генія. І розуміти, що генії – це не святі люди. Бо не всі святі за життя були святими, будьмо чесними. Та кожен із них мав певний поступ. Бачимо, як визрівав геній Шевченка, те саме у Франка… який, до речі, був редактором першої збірки Лесі Українки. Він критикував її – любив і критикував. Знав її талант і підштовхував: вище, краще, більше.
Тому маємо повернутися до оцінювання дітей у школі. Не казати: вони всі в нас однакові. Так, ми маємо хвалити, любити дітей… Але маємо також інколи сказати: цей кращий! Цей кращий у літературі, а цей кращий у спорті… А коли діти не знають результатів своїх зусиль, чи це добре?
Добре, якщо мета — виховати посередність.
Ми маємо виховувати лідера, олімпійського чемпіона. Як ми його виховаємо, якщо не похвалимо, коли він добре пробіг дистанцію…
«Лис Микита» — не для дітей початкової школи… Це твір для нас із вами. Уся філософія цієї поеми-казки побудована на тому… хто такий Лис. І чому Микита. Бо Микита, це від грецького «нікіта» – «перемога». Він перемагає. Франко не просто так взяв цей твір із німецької чи ще звідкілясь. Він давав ґрунт для нас: думати, кого обираємо чи підтримуємо. Він змушує нас думати. І ми маємо аналізувати: читати і намагатися зрозуміти. А не так, що закінчив школу, а пам’ятаєш лише, що був «Захар Беркут», і то тільки тому, що фільм такий з’явився. У Франка – 50 томів. Дмитро Павличко зібрав ще 51-й із творів, які були заборонені…
Якби Франко жив сьогодні, то, на вашу думку, він би переписав свою поему «Мойсей»?
Думаю, що ні. Але депутатам Верховної Ради він би не сподобався.
Чому?
Іван Франко не змінився, він – сильний. Але, на жаль, і народ не змінився. Бо, як правило, ті, хто при владі, бояться сильного.
Дякую за розмову.
Спілкувався (і фото, якщо не зазначено інакше) Андрій Толстой
Також читайте: Франц Верфель: «Провидіння привело мене до Люрду»
Кава в піску. Мухаммад Асад «Шлях до Мекки»
Львівський митрополит висловив співчуття з приводу смерті Валерія Шевчука
Повязані записи
