Цьогоріч свято рівноапостола первісного київського християнства Володимира завітало до нас з якимось погодонепрогнозованим літом і високою тональністю міжцерковної напруги. Зрештою, останній десяток років святкування пам’яті Володимира, як символу духовної єдності українських християн, що отримали колись через нього цінний бісер віри, навпаки став радше знаком взаємного поборювання і збільшення дистанції між християнами, які визнають цього угодника, як свого Отця у вірі.
Більш ніж 10 століть тому преображаюча дія благодаті Святого Духа торкнулася серця раніше жорстокого язичника Володимира і вилилася у благословенні плоди, вчинивши його інструментом і символом єдності народу. Думаю, на всяк випадок, не зайвим було б окрім помпезних ходів прочитувати цінні духовні послання і свідчення монарха-праведника. А тут ну якось трохи не так. Помітна колосальна асиметрія між духовним меседжом цього святого (у випадку, якщо ми взагалі здатні його прочитати) і невтішним рівнем усвідомлення його свідчення, що породжує болісну дисфункцію в організмі Церкви. Бо однією з найбільш болісних точок церковного буття є факт, коли у окремих представників Церкви виникають проблеми з вірою у те, що вони самі проповідують. Йдеться про вельми основну духовну тотожність. Це так, до слова.
Що ж ми досвідчуємо тепер? Усі клітини українського суспільного тіла відчувають колосальний градус напруги, спричинений очікуванням Томосу. Без сумніву, рівень уваги, що прикований до цього питання виходить далеко за межі окремої конфесії. Зізнаюся, у мене відчуття доволі неоднозначні. Звісно, так хотілося б, щоб мої православні брати-українці посіли своє місце у спільноті вселенської православної родини. Я цього їм щиро бажаю і за це молюся. З іншого боку важко не помітити певного реваншизму аби застовбити власну канонічну правоту, зодягнути її в національні шати, у багатьох навіть прочитується грізне бажання поквитатися з тими, для яких “рускій мір” набагато дорожчий, ніж будівництво рідної української хати. До певної міри, з огляду на складний контекст війни їх можна зрозуміти. В УПЦ МП ситуація дуже напружена — страх розколу, лякливе очікування невідомості, можливість втрати храмів і святинь. Парадокс! Те, що одних гаряче надихає і зігріває у надії, те ж саме інших дистанціює, озлоблює і лякає. Питання надання Томосу радикально екстраполює логіку мислення і поведінку різних полюсів українського церковного ареалу. Схоже на те, що тепер люди, які донедавна вважали, що християнське Євангеліє і індуїстська Бгаґавад-Ґіта це та сама книга, враз стають експертами канонічних тонкощів Православної Церкви. І це, здається, насторожує. Для християнина природнім було б аналізувати і прогнозувати наслідки власних дій: яка ціна досягнення цілі? Я, наприклад, страшенно боюся війни за храми і святині, мене лякає можливість пролиття крові від людей, які читають те саме Євангеліє. Мені не байдуже як потім буде нелегко віднайти шлях до прощення і довіри, якщо буде проливатися кров. Мені боляче від усвідомлення того, які шрами це накладе на свідомості невіруючих, агностиків і тих, що є в пошуці Божої правди.
Вищезгадані думки наштовхують мене на певні міркування, які жодним чином не торкаються безпосередньо ні самого Томосу, ні дискусії. Про контроверсії і перепетії, пов’язані з ними я чемно довірю експертам і церковним аналітикам. Більше того, для мене, як пересічного греко-католика, про це говорити, мабуть, було б навіть не дуже коректно. Тому думки, які висловлю нижче, не торкатимуться жодної окремої конфесії. Святкування 1030-ття Хрещення Руси-України – добра нагода спілкуватися про наше спільне Київське християнство, яке духовно народилося у святоволодимирівській купелі, а з ним отримало благословенний мандат, щоб просвітити русичів-українців світлом Христової Істини.
Те, що скажу, мабуть, не дуже впишеться в загальний оптимістичний тренд. Багато українців очікують на Томос, ще інші, між іншим, зачекалися Патріархату. Парадигма схожа. Як для одних так і для інших — це було б ствердженням їх церковної звершеності і суспільної ваги. Хоча і різниць не бракує. Кожна традиційна конфесія у тій чи іншій мірі претендує на власну винятковість і особливу місію для національного організму. І кожна з них має власні поважні підстави на це.
Я ж хочу сказати про деякі чинники, які насправді, на мій погляд, набагато важливіші, ніж Томос чи статус Патріархату, не дивлячись на те, що я сам відношуся до їх великих прихильників. Рівно ж хочу застерегти від надмірної ейфорії і нереалістичних очікувань від надання цих документів. Ви заперечите, мовляв, ці речі не слід взаємно протиставляти. Погоджуюся, справді не варто. Просто важливо розуміти їх зміст і наповнення. З моєї точки зору слід усвідомлювати і говорити про предмети значно важливіші.
– мене чомусь набагато більше зігрівала б думка, коли б ми відповідальніше намагалися плекати і бувати Церкву, як живе середовище стосунків. Маю на увазі, як в лоні окремих деномінації, так і в міжконфесійній площині. Поки, як на мене, це далеко не є нашою сильною рисою. Адже нервом руху до соборності Церкви є динаміка міцних стосунків. Увага, стосунки – це не візити ввічливості, це не тільки взаємна присутність у часі церковних урочистостей. Мова йде про готовність до плекання довіри, до того, щоб шукати можливості робити важливі речі разом, щоб служити одні одним.
– мені, особисто, набагато цікавіше від Томосу було б бачити а може і брати участь, до прикладу, у цікавих міжконфесійних або спільних наукових проектах з вивчення нашої церковно-історичної спадщини, літургійної традиції, перекладу богослужбових текстів, тощо.
– як на мене, для Церкви (у співпраці з історикам, науковцями) було надважливо трудитися над відродженням святинь або створенням музеїв і змістовних проектів, як знаків історичної пам’яті, усвідомлення і перезавантаження нашої національної і реліґійної свідомості.
– як важливо було б ініціювати міжконфесійні діалоги, ну, скажімо, між семінаристами різних Церков (майбутніми душпастирями) про форми служіння в епоху пост-правди. Обмін досвідом міг би збагачувати їх навзаєм, а також допоміг би долати конфесійні кліше і тавтовані стереотипи у погляді один на одного. Знаєте я не дуже вірю в кабінетний екуменізм. Зате я щиро вірю в екуменізм стосунків, дружби, доброзичливості, екуменізм спільної молитви і молитви одних за одних.
– я був би вельми втішений, коли б на парафіяльному рівні повставали якісні “Школи Воцерковлення і Християнського Життя” для наших вірян для усвідомленого вивчення Євангелія, скарбу Передання, коли маятник життя Церкви повернувся б від обрядово-требного зосередження до евангельського усвідомлення власної місії.
– мені набагато цікавіше від Томосу чи Патрірхату було б спостерігати за творенням цікавих медійних церковних проектів, які відкривали б духовну красу і глибину Христової Істини перед обличчям секулярного суспільства.
– мені було б дуже радісно, якщо б ми на міжконфесійному рівні ініціювали, ну, скажімо, “Рік Міжцерковного Прощення”, ціллю якого було б подивитися на історичні контроверсії минулого, як нагоду вибачити, а не ятрити історичні шрами, якщо б ми вирвалися з в’язниці минулого. Якщо б ми відкрили свої храми, щоб спільно молитися з іншими християнами і шукали нагоди аби вибачити, а не творили нові болючі зранення.
– так хотілося б взяти участь у спільній прощі греко-католиків, православних, римо-католикіа ну, скажімо, до Зарваниці, де разом молилися б всі очільники церков, де б народ Божий надихАвся б видимими знаками любові і прагненнями єдності колись єдиного Христового Тіла. Можливо тоді це дало б благодатний імпульс для парохій, де є труднощі у міжконфесійних стосунках.
– Коли б змістом буття Церков (за прикладом святого Йоана ПавлаII) було б не боятися визнавати і просити прощення за помилки з власного історичного минулого.
– мене б не так тішив Томос, як те, коли б замість величавого блиску і споглядної величі храмів, благоліпного тріумфалісму хресних ходів і прощ більше уваги і засобів скеровувалося на церковно-освітні і благодійні проекти особливо на низовому парафіяльному рівні. На моє глибоке переконання, не існує більш дієвих і важливих інвестицій, ніж освіта і навчання і, зрештою, сама людина.
– який Томос чи Патріархат міг би дорівнювати тому, коли б святі місця Почаїв, Києво-Печерська Лавра ставали святинями конфесійної відкритості, діалогу, стосунків, а не центрами болісного еклезіологічного ексклюзивізму. Припускаю, що сонм печерських угодників “возрадувався би зіло”, якби побачив, що їх розділені раніше нащадки знову моляться соборний Акафіст біля їх святих мощів.
– мені було б набагато радісніше, коли б Церква не асоціювалася з бізнес структурою і у ній не висіли б ганебно-принизливі прайси за звершення таїнств.
– я був би безмежно втішений, якщо б Церкви народжували у своєму лоні справжніх авторитетів нації, а не озлоблених, недовчених фанатиків і щоб голос їх важив більше, ніж проплачена інформаційна лжа сотень олігархів.
– коли б абсолютна більшість українців асоціювала Церкву з усвідомленим християнським вибором, а не тільки з обрядами, з жертовністю душпастирів, а не виключно з літургійними інтенціями і свяченою водою, зі спілкуванням в лоні спільнот, а не тільки з богослужбовими требами.
– я би був у захопленні, якби ми глибше перейнялися важливими сенсами, які доносять нам українські новомученики і щоб їхнє свідчення мотивувало до того, щоб прочитувати їх послання у сучасному контексті.
Днесь торжество “ясного Сонечка” величної колись Руси-України. Його нащадки наввипередки згромаджуються у кількісно вражаючі хресні ходи. Питання: для чого? Щоби свідчити чи щоб демонструвати власну бравуру, вражати оточення чи справді молитися, рухатися шляхом примирення чи для того, щоб підкреслити власну ексклюзивність, вдивлятися у світлий образ українського князя чи аби з висоти Володимирської гірки меншовартісно зорити на далеку північ або на такий неоднозначний тепер захід. Пошук визнання у тому, щоб ми самі навчилися себе поважати і по-справжньому себе визнавати, бо джерело нашої ідентичності остаточно не в авторитетних документах, які хтось нам надасть або не надасть. Цінність нас, як Церкви у нас самих. Головний наш ворог теж у нас самих і найкращий скарб це той, що у нас в серці. Це той самий бісер, який відшукав десять століть тому великий український Хреститель Володимир. Його місія тепер в руках його далеких нащадків, у нашому дерзновенні і довірі, мудрості і єднанні, жертовному служінні і прощенні. Я вірю, що ми можемо, я переконаний, що у нас є все, щоби могти.
Автор: о. Лука Михайлович
Повязані записи
