Кінопокази, елементи танцю, чайні церемонії, курси комп’ютерної грамотності та аромотерапія. Щоп’ятниці Львівський геріатричний пансіонат бринить веселощами, ліричною музикою під гітару, шумом молодих та літніх голосів. Це волонтери проекту «Старість на радість», а також дідусі і бабусі спільно проводять своє дозвілля.
А нещодавно у соціальних мережах почали з’являтися незвичні відео. Сюжет простий: літні люди запрошують охочих до знайомства. І пропонують – прогулятися разом вуличками Львова, або зіграти у теніс. Ініціативу «Знайомся Не соромся» також започаткували волонтери і власноруч створили мотиваційні ролики. Натхненником і автором ідеї є студентка УКУ та університету Франка Оксана Бриндзак, яка переконана, що старість також може бути радісною. Дівчина вивчає клінічну психологію і соціологію та застосовує теоретичні знання на практиці.
– Оксано, чому Ви вирішили стати волонтером?
– Я відчувала, що хочу допомагати людям. Мені траплялися такі історії, що навіть на вулиці люди просили допомоги. І якщо я відчувала, що можу допомогти людині – це був мій ресурс. Я завжди кажу, що випадковості – невипадкові.
– Допомога літнім людям – це специфічна сфера. За яких обставин обрали саме її?
– У рамках своєї дипломної роботи я проводила дослідження у трьох будинках для літніх людей. Перший – це власне Львівський геріатричний пансіонат, другий – у селі Підбуж і у польському Перемишлі. Це були біографічні інтерв’ю з абсолютно різними людьми. Згодом потрібен був новий досвід.
– Що найбільше запам’яталося під час візитів до пансіонату?
– Було нескладно. Ми приходили, знайомилися, бродили коридорами. Львівський геріатричний пансіонат має 5-ть поверхів. Зазвичай ми з однодумцями просто відчиняли двері, і казали: «Доброго дня!, Слава Ісусу Христу!, Привіт» і починали спілкування. Було трохи страшно. Ми стартували з того, що провели перший кінопоказ. Тоді розповіли про себе і жартома сказали стареньким, що будемо набридати їм. А вони радісно: «Так, набридайте!». Тепер у пансіонаті нас щоразу обіймають, цілують, сонечками називають! Навіть якісь псевдо вигадали для кожного. Одного нашого волонтера називають «Персиком». Тобто, літні люди надзвичайно креативні. Вони вже стали нашим середовищем.
Під час розмови Оксана Бриндзак багато посміхається, жартує. Важко уявити, що вона щоденно стикається із самотніми людьми, які часто відчувають душевний біль, втому і розчарування. Адже від хорошого життя не потрапляють у будинки для літніх. Втім на моє запитання – як вдається не вигорати і продовжувати з ентузіазмом долучатися до справ благодійності – Оксана життєрадісно пояснює, що волонтери морально отримують від дідусів і бабусь набагато більше, аніж віддають. Це і життєва мудрість, і поради, і безкорисна любов людини до людини.
– Є стереотипи, що старенькі, які потрапили у будинки для літніх, закриті у собі. Як молодим людям знайти до них правильний підхід?
– У березні 2017 я від церкви Антонія прийшла з волонтеркою (то був інший проект), яка сказала мені: «Ти ідеш до цієї кімнати і спілкуєшся із конкретною людиною». Моєю підопічною виявилася незряча жінка. Весь її монолог зводився до прагнення померти. Після цього я дуже почувалася пригнічено. І на кілька місяців зробила паузу. Мені було важко і страшно. Але коли я почала вивчати клінічну психологію, то переосмислила свої відчуття. І усвідомила, що з усіма людьми можна і потрібно спілкуватися. Чим сильніше людина закрита, тим більше вона потребує особистого підходу і уваги.
Волонтери не лише розкривають особистість літніх осіб через спілкування, але також дарують радість руху. Під час танце-рухової терапії тренер Наталія Аврамчук вмикає шум моря. І жителі пансіонату можуть уявити себе на природі. Деякі бабусі на таких зустрічах грають у доньки-матері. Так вдається поділитися душевним теплом одна з одною. 350 людей охопити заняттями неможливо, тож на заняття зазвичай приходять 10-15 учасників. Благодійники впевнені – якщо допоможуть хоча б десятьом людям, то це вже велике досягнення.
– Кількома штрихами опишіть Ваших підопічних.
– Є бабуся Ганя (Анна Данилівна). І вона до мене каже, коли приходжу: «Моя ти манюня-манюня» і починає тягнути за щічки. І я вже не знаю, як правильно сприймати – чи як бабусю, чи як друга. Або бабуся Михайлина, здатна підтримати розмову на будь-яку тему. Є люди, які прийдуть і просто скажуть: «Привіт, раді бачити». А є такі, що навіть не подякують. Різна публіка.
– Є конкретні теми на які спілкуєтеся?
– Одного разу я познайомилася із бабусею Катериною, яка живе на 5-тому поверсі. Вона – пречудова. Наша розмова зав’язалася випадково. За 10 хвилин я вже знала все про бабусю, тобто її особисту історію: від одного рочку до 88. Вона також розпитувала мене, чи маю брата, сестру. Наступного разу, пані Катерина казала, що молилася за мене, розповідала як її здоров’я. А коли я прийшла втретє, бабуся вже не пам’ятала мене. І це було дуже боляче, у мене стояли сльози на очах. Тому щоразу теми – різні. Їх приносить саме життя. Важко вгадати про що будемо спілкуватися сьогодні.
– Хто саме долучається до проекту «Старість на радість»?
– У команді волонтерів є 10-15 людей. Це студенти різних університетів, а також вже працюючі: програмісти, соціологи, психологи, коваль, педагог, жінка-кухар, юрист, а також майстриня з рукоділля та вчитель комп’ютерної грамотності. Ці люди справді прагнуть робити позитивні зміни для стареньких, які мешкають у пансіонаті.
– Ваші проекти дуже креативні. Наприклад, ідея з відео. Адже кожен ролик, це немов маленький фільм, історія життя і майбутнього. Як відбувався процес зйомок?
– Ми знімали ці ролики спільно зі старенькими. І у мене досі посмішка на обличчі. Під час праці вони говорили, співали, сміялися. Професіонали їх гримували. Ми хочемо познайомити усіх львів’ян із цими чудовими дідусями і бабусями. Щоб краяни бачили, що старенькі також прагнуть чогось навчитися, пізнати нове. І вони нас можуть багато навчити. Ми вже маємо особистого репетитора з німецької. Приходить одна бабуся, яка каже волонтерам «Guten Tag!». І вона щоразу пропонує нас навчити нових німецьких слів. Нам дуже потрібні волонтери, які будуть проводити різні рукодільні майстер-класи. Часом також приходили дівчата з гітарами і співали спільно зі старенькими. У музичних заходах теж є нагальна потреба. Тож запрошуємо усіх-усіх охочих.
Розмовляла: Оксана Бабенко
Фото з архіву проекту «Старість на радість»
Повязані записи
