— «Жидівка!» – кричали вони і закидували перелякану дівчину снігом. Вона подумала: «Якщо я стану на коліна під хрестом, вони залишать мене у спокої». «А потім щось трапилося», — сказала вона мені багато років потому, будучи бенедиктинською монахинею. «Я закохалася», – додала вона. Це одне з найбільш незвичних навернень, про які я коли-небудь чув.
Я відвідав її 15 років тому в монастирі на Оливній горі. Солодкий виноград і смачний сік примостилися на столі. Пастельний голос Паули Яніни Марії Мальчевської тонув у потоці слів муедзина зі сусіднього мінарету. Бенедиктинка полегшено зітхнула, коли мегафон замовк.
Ось її історія…
Я чудом врятувалася
«Я народилася як Рахель в селі Трошин поблизу Остроленки 15 жовтня 1929 року в єврейській родині. Мій тато Сімхе був дуже добрим і чесним купцем. Коли мені було три роки, моя мати померла, і батько одружився вдруге. Нова мама була настільки добра до мене, що я ніколи не називала її мачухою. У 1939 році народився мій брат Іцхак. Татусь загинув у 1941 році.
Я потрапила в гетто Ломжі, але двічі дивом змогла втекти. Перший раз мені допомогли поляки. П’ятеро людей вибігли через ворота, мене – шосту – схопило гестапо. Мені було тринадцять. Сказали повернутись до стіни. Я була впевнена, що мене розстріляють, але мене відвезли в гестапо. Того дня вони спіймали ще кількох євреїв у Ломжі, в тому числі лікаря, що втікав до дружини, яка була полькою. Цілу ніч провела у гестапо. Я чула крики, плач дітей, звуки побоїв. Вранці мені сказали виходити. Я була впевнена, що нас ведуть на розстріл, але знову опинилася в гетто.
Тринадцять – це вже не дитина… Я мала свій розум. Коли німці били мене і питали, куди я тікаю, я сказала неправду: «Я сирота. Бабуся сказала мені тікати, куди очі дивляться». Я ні за що не хотіла розкривати схованку моєї родини, бо знала, що вони зруйнують наш дім. У ніч на 1 листопада 1942 року, коли йшла ліквідація гетто, нам вдалося сховатися в криївці. Ми чули дитячий плач, страшні крики. Дві ночі ми лежали, як мертві, в цій криївці. Нарешті один із поляків сказав: «Можете виходити». Ми побігли в ліс.
О Ісусе!
Німці організували облаву, але оскільки самі в ліс ніколи не заходили, то відправили туди поляків. Якщо поляки були хороші, то вони нас «не помічали». За спійманого єврея отримували три кілограми цукру. Це була справжня рідкість, ціле багатство! Ті, хто прочісував мій ліс були хорошими. Під кущем мене «не помітили».
Я вийшла з лісу, а матусі і братика вже немає. Бідненька, мабуть, подумала: «Вони спіймали мою Рахелю, у мене немає причин ховатися». Я не знаю, що з ними сталося. Чи вони загинули через мене? Це мій величезний хрест.
Опівдні 6 січня 1943 року ми з подругою йшли селом. Я була в штанях, а дівчата ще не носили штанів, і у мене були коси. «Жидівки!» – почали кричати нам услід хлопці. Кидали в нас замерзлим снігом. Ми були в жаху. Цією дорогою часто користувались німці. На роздоріжжі стояв великий хрест. Мені в голову прийшла божевільна ідея: «Якщо я стану на коліна під хрестом, вони подумають, що я полька, і залишать мене в спокої». Вперше в житті я вигукнула: «О Ісусе!» Хлопці вирішили, що помилились, і пішли собі. А я довго ховалася за горою картоплі.
Там біля хреста щось сталося. Я взивала: «Господи, Боже отців моїх, Боже Авраама, Ісака та Якова, я не хочу зраджувати Тебе, але скажи мені, хто цей Ісус?» Цей розіп’ятий чоловік, переслідуваний, страждаючий. Я відчувала, що він мені дуже близький, думала про нього постійно. Я закохалася в нього. Що це за любов? Ви коли-небудь були закохані? Так? Це те ж саме.
Або монастир, або смерть
Я молилася: «Ісусе, якщо я потрібна Тобі, я піду в монастир». Я уклала з Ним угоду: «Я вийду і перестану ховатися, але Він подбає про мою безпеку». Я здуріла. Я вийшла зі своєї схованки. Насправді я не хотіла ставати християнкою. Я побачила християн з найгіршої сторони…
Господь Ісус зачарував мене. Я знайшла у Ньому все. Уже тоді я сказав: «Я стану жертвою за Ізраїль». Я знала одне: або монастир, або смерть. Але смерть не приходила. А бажання монастиря було настільки сильним, що я пішла пішки до Ломжі, за 72 кілометри. Сестри не дуже розуміли, що зі мною робити. Вони не зустріли мене з розкритими обіймами. Одна із них був антисеміткою і не уявляла собі життя з єврейкою. На щастя, їхній духовний керівник сказав, що мають прийняти мене на рік. Цікаво, що ми настільки зблизилися з тією сестрою, що коли рідні приїхали, щоб забрати мене з монастиря, вона першою сказала, що не віддасть мене (сміється). Бо моя родина не погодилася з моїм рішенням.
Шарпанина
Після війни, у Великий вівторок 1945 року, я була охрещена (я вибрала ім’я Марія Яніна), висповідалася у Велику Середу, а у Великий Четвер прийняла Святе Причастя. Хрещення через страх перед націоналістами відбувалося за зачиненими дверима. Такі часи були. У жовтні я вступила до абатства св. Пресвятої Трійці в Ломжі. Я взяла ім’я Паула.
Тітка і дядько мене ще шукали. У 1947 році мене знайшли і хотіли вивести з монастиря. Вони навіть написали єпископу. Обманювали мене, що тато живий… Бідні люди не розуміли, що таке покликання, і думали, що я залишалася на клявзурі (внутрішня, закрита частина монастиря, куди заборонений вхід стороннім, ДВЛ) з вдячності».
Зрозуміти контекст
Подібна доля спіткала сестру домініканку Розаріану, дочку рабина Міхала Маргуліса. Найближчі не прийняли її вибір до самого кінця, а мати, яка застала доньку у домініканок, вигукнула: «Ти була окрасою дому, моїм щастям, а тепер ти далеко від мене!» Біля воріт вона тричі знепритомніла.
Ви повинні розуміти контекст. Покоління євреїв, які дивом врятувалися від вогнища Голокосту, пам’ятали прусський девіз, написаний на пряжках ременів нацистів: «Gott mit uns». Це вони асоціювали з християнством. Я відчула це рік тому в Тикоцині, коли на брукованих вулицях зустріла тур із Ізраїлю. Вони дивилися на мене з недовірою. Мені знадобився деякий час, щоб зрозуміти, що на моїй футболці написано «Єшуа» на івриті. Як же по-різному ми реагували на Ім’я, що над усіма іменами! Вони прийшли оплакувати тих, хто до Голокосту становив майже половину населення міста. Їх розстріляли в лісі в Лопухові в серпні 1941 року.
А маленька Рахель виростала біля Єдвабного (тут загинула частина її родини) чи Щучина, який пам’ятає криваві погроми євреїв, селянами, яких підбурили активісти партії Stronnictwo Narodowe. Цікаво, що сама бенедиктинка ніколи не кормилася розповідями про польський антисемітизм і не дозволяла собі чухати ран. «Любити важче, ніж ненавидіти», — закрила вона тему.
Море сліз
Вічні обіти склала 8 вересня 1949 року. За брамою монастиря вона заявила: «Я хочу бути жертвою за народ Ізраїля». Як біблійна Естер, як кармелітка Едіт Штайн. Стояла в проломі стіни, місці Божого пророчого об’явлення.
У 1976 році вона переїхала з Ломжі до монастиря на Оливній горі в Єрусалимі. Це була важка подорож. Від Курпи до Святої Землі вона вирушила через Рим і Сполучені Штати. Вона зустріла членів родини. Вони пролили море сліз. «Я написала настоятельці в Єрусалимі, що не дуже знаю французьку, але, мабуть, краще, якщо в монастирі мовчать», — засміялася вона. «Сестри прийняли мене з радістю».
«Радість» — це ключове слово. Девіз сестри Паули? «Моліться і усміхайтеся». До кінця життя пам’ятала іменини кожного з нас, навіть тих, яких уже не знала, розповіли сестри: вона написала нам: «До зустрічі на Небі». Вона опікувалася гостями до самого кінця. Співчутлива до всіх, сердечна та відкрита до кожного. Вона шила взуття для сестер і була магістром новіціяту. – У Ломжі я почувалася більше полькою, тут – єврейкою, – сказала вона мені в Єрусалимі. – Спочатку я хотіла навернути весь Ізраїль, а тепер я молюся з Ізраїлем. Така ось переміна.
Коли я запитав її про вже згаданий життєвий девіз, вона сказала: «Я хочу бути Його усмішкою». І додала: «Знаєте, сьогодні, після 50 років, проведених у монастирі, я знаю одне: я не вмію молитися. Бог хоче, щоб я була щирою. Це для нього найголовніше. Я, наприклад, молилася, коли страждала. О так, тоді я не мала сили прикидатися, а моє волання було щирим. Я знаю, що єдиний спосіб молитися – це… молитися».
Недарма сестри часто бачили її (навіть дуже хвору) на нічних адораціях.
Існую, щоб любити
Ніхто, побачивши її сяюче обличчя, не здогадався б, яку шокуючу таємницю приховує ця монахиня. Вона нічим цього не показувала. Блиск в очах, усмішка, гостинність і служіння тим, хто постукав у двері з блактиним написом «Бенедиктинці». Католикам, мусульманам та юдеям — Мої хрести? Розрив із родиною, думка, що, можливо, стала причиною смерті мами й братика, розрив із батьківщиною, з монастирем у Ломжі. Це дуже важко. Але я читала «Малу Терезу» і на початку сказала: «Господи Боже, нехай буде найважче, але не довго!» Проте я досі жива. Я багато разів казала Господу Ісусу, що він обманув мене (сміється).
Дочекалася. Померла 12 січня 2019-го у віці 89 років.
«Люди кажуть, що Бога немає, але Він є! Ми повністю охоплені Його турботою та любов’ю, – сказала вона. — Скрізь перст Божий. І в радощах, і в стражданнях. Кожна мить нашого життя. Він пише прямо кривими лініями – я тому доказ. Про пророка Даниїла читаємо: «Він мав вікна в горішній кімнаті, що виходили на Єрусалим. Тричі на день він падав на коліна, молячись і поклоняючись Богові. Я відчуваю себе Даниїлом в габіті (монаший одяг, ДВЛ). Існую для того, щоб поклонятися.
Автор: Марцін Якимович
Головне фото: Сестра Паула, бенедиктинська монахиня з Єрусалиму
Марцін Якимович/gosc.pl
Переклад: Духовна велич Львова
Також читайте: Священник розповів про те, як напоумлювати грішників у родині
Святий Брат Альберт: від депресії до канонізації
О. Роман Лаба розкрив п’ять ознак справжньої декомунізації в Україні
Повязані записи
