«Після закінчення Дипломатичної академії України при Міністерстві закордонних справ України мені пропонували перспективну посаду в одному із Міністерств. Можна було обрати і дипломатичну службу. Це був травень-червень 2014 року. Напрямок дуже перспективний, хоч і відповідальний. Конкурс завжди серйозний. А на війну їхати, призиватись із державних службовців мало хто хотів. Відмовляли і мене”, – розповідає капітан запасу, а нині радник міського голови Львова з військових питань, Тетяна Науменко, згадуючи 5 років проведених на війні. Перед рішенням долучитися до ЗСУ, передувала успішна робота на державній службі, достатньо комфортне і щасливе життя. А потім Майдан, допомога Майдану, інформаційна і волонтерська підтримка ЗСУ. Не змогла бути осторонь того, що потрібна була величезна підтримка нашій армії на передовій. У День Збройних Сил України пропонуємо до Вашої уваги ексклюзивну історію Тетяни Науменко, яка розповіла про духовність на війні, а також про Божий подарунок, який отримала: омріяну донечку, яка народилася всупереч прогнозам лікарів. Сьогодні пані Тетяна живе у Львові і ділиться, яку духовну силу і підтримку отримала від львів’ян, яку духовну благодать мала від Михайлівського Золотоверхого м.Київ і Гарнізонного храму м.Львів. Про Храм, де можна зупинитись на мить, що дуже важливо, обдумати зроблене чи як рухатись далі, зустрітися із побратимами, помолитись і подивитись в очі, хоч і фотографій загиблих побратимів і воїнів, які віддали життя за Незалежну Україну.
“Духовна опіка над військовослужбовцем — це один з головних стрижнів, на яких тримається бойовий дух”
– Можна почути, що на війні атеїстів не буває. Що скажете про це і чи взаємодіяли із капеланами на передовій?
-У 2014-тому році, на початку 2015-го як такого інституту капеланства ще не було. Не мала Церква і Томосу. Але дуже багато священників долучилися до духовного служіння для українських Захисників. Командирам усіх рівнів, заступникам по роботі з особовим складом, психологам священники були великою допомогою. Вони спілкувалися із військовими, підтримували. Бо у когось були проблеми в сім’ях, із дружинами ,родичами, у жінок із чоловіками. Не кожна сім’я підтримала своїх захисників. А родина це великий стрижень для нас. Негаразди із сім’єю підривають бойовий дух бійця. Головним завданням священника було змінити відношення бійців до нових психологічних викликів, знизити кількість суїцидальних настроїв. Капелани на початку приїздили, як волонтери. Потім була створена служба капеланства у війську і капелани були призначені при кожній бригаді. Вони надають дуже велику допомогу. Хоча духовенство, яке має парафії на східних теренах, переважно до українських захисників ставиться не дуже добре. Але були винятки. Пригадую, під Пісками, ми познайомилися із одним священником, це була зима 2014-2015 року. Він сказав, що у нього немає ніякого патріархату: є Бог, є він і є війна. І коли ми заїхали до нього, то військові біля дверей склали свої рюкзаки, і стояли на службі. Отець Ростислав з ними розмовляв багато. І цей священник тоді показав нам, що духовна опіка над військовослужбовцем — це один з необхідних напрямів, щодо формування духовних і моральних якостей військових, віри їх у свої сили і в свою Державу, яку необхідно захищати. І захищати свою землю із зброєю, це не є гріх.
– Яким було особисто Ваше духовне життя в ООС?
-І до війни я була глибоко віруючою людиною. Хоча я бачила військових, які були атеїстами до участі у бойових діях і своїх поглядів не змінили. Адже на війні перед тобою дуже багато викликів, несправедливих смертей. Особливо тоді, коли гинуть найкращі. Тоді здається, що Бог несправедливий. Не один піднімав очі до неба і кричав так, що стине кров у жилах, коли на руках помирає побратим, коли стоїш у гроба зовсім юних. Тому, не можна сказати, що люди, які потрапляють на війну, відразу стають віруючими. Просто віра в підтримку небесних сил дає надію на те, що біля тебе хтось є, і є Вищі Сили, які допоможуть тобі витерпіти все і вистояти, не зламатись, не озвіріти. Людина має вірити, має надіятися на ті духовні Сили. Молитва додає віри у свої сили, укріплює бойовий дух, фізичну і духовну витривалість, щоб рухатися далі. В молитві ти не один, ти звертаєшся до Бога, ти Богу дякуєш, що прожив день чи ніч, що зберіг тебе, побратимів, посестер. Але дуже, дуже важко, коли втрачаєш друзів, щоб священник зумів підібрати правильні слова, заспокоїти, не дати зламатись побратимам.
“Бог завжди зробить так, щоб ти був там, де потрібен”
– Що давало Вам сили вистояти ці роки на війні?
-Стійкість і витривалість, напевно, я успадкувала. У моїх генах тече кров литовця і українки. Батьки папи литовці, воювали за незалежність Литви під час другої Світової. Дід вважається, як зниклий безвісті. Бабулю з папою вивіз український військовий на Україну, чим і зберіг їм життя. Батько завжди навчав нас шанувати правду, справедливість. Навчав не плити по течії, уміти протистояти брехні і спокусам, виховував особистість. Бо сам прожив дуже непросте життя. Мабуть, таке налаштування, виховання було ще з дитинства від батьків: відстоювати правду, не продавати свою землю, любити свій край.
Звичайно, важливим на війні є підтримка однодумців, командира, волонтерів, добрих людей, які вірять у наше військо. Бували, звісно випадки, коли тобі здається, що вже все, більш не можеш: напишеш рапорт і …додому. Але якийсь дзвінок, зустріч з людиною, якісь прості слова вдячності змінюють рішення і додають крила . Бог завжди зробить так, щоб ти був у певному місці у певний час. І тоді розумієш, що, мабуть, ще не час, ти ще тут потрібен. Звичайно, я молитвою починаю ранок і завершую день. Я особисто, молитвою і подумками Богу дякую завжди, за все що маю в житті, і за все пережите також. Бо якщо здається, що до тебе Всевишній не справедливий, з часом починаєш розуміти, що якби не прикрий той чи інший випадок, то Ти б ніколи не був Тим і Там де ти є і ким Ти став. А в Людини завжди є два варіанту вибору, і не завжди розумієш, який обрати.
– Знаємо, що на війні у Вас також була доленосна зустріч з людиною, з якою у Вас народилася донька. Розкажіть про це.
– Я маю сина, якому 15 років. І тоді у мене були дуже важкі пологи. Тому були труднощі з тим, щоб мати ще дітей, хоча дуже мріяла і молилась. Я ще до війни по можливості допомагала сиротинцям. На війні багато військових допомагають дітям з дитячих будинків. Інколи необхідно було їх вивозити із обстрілів, інколи залучали волонтерів і благодійників, щоб підтримували дітей і сиротинці в прифронтових зонах. І в сиротинці Донецької області я побачила дівчинку, з якою відчула духовний зв’язок і яку хотіла б удочерити. Ці діти називають людей, яких зустрічають, “мама”, “тато”. І дівчинка сказала мені: “Ти ж моя мама? Ти мене забереш?”. Як б’ється серце від таких слів не передати. Мій тодішній чоловік натомість не дуже мене підтримав у прагненні всиновити чужу дитину. Ми мали непорозуміння на цю тему. Але такі закони. Дівчинці я розповіла, що я військова, що іде війна і наразі я не можу її забрати до себе, але можу відвідувати, допомагати. І в одну з таких поїздок у дитячий будинок ця дівчинка сказала, що є сім’я українців із-закордону, які вирішили її забрати. А мені подарувала браслетик і додала, що у мене обов’язково з’явиться дівчинка і я також буду щасливою як і вона. Ми згодом потрапили під обстріл з хлопцями, браслет був у кишені.Ми всі залишилися живі-здорові. Для мене той браслетик став надією і символом щастя. Я цей браслетик досі бережу. А якщо ти на війні не один рік і не два, то стосунки у сім’ї стають дуже важкі. Бо проблеми, пріоритети, цінності стають різними. Військовий не розуміє проблем тих, хто живе у комфортних умовах і скиглить, що «суп не такий». Військовому важко чути обвинувачення і приниження від тих, хто відкупився від армії, війни, від тих хто вважає, що він-вони не лохи, а ті хто пішов на війну, то або невдахи або ще тисячу різних версій. Звісно, в кожній сім’ї потрібні і мама і папа. Це дуже важка ситуація, коли постійно треба щось комусь доказувати, коли сім’я вже не сім’я. І обов’язково Бог тебе не залишить. Лиш вір. У якийсь момент розумієш, що біля тебе є людина, яка про тебе піклується мовчки, яка тебе приймає такою якою ти є, з усіма причудами і дурницями. Підтримує твоє прагнення допомагати, приймає самопожертву і любов до своєї країни без ніяких вишукування вигоди в тому. І Бог дарує здійснення мрії.
“У найбільш непідходящий момент, у нелюдських умовах, я дізналася, що вагітна”
Тоді ми мали дуже непросту зону відповідальні в зоні АТО. Перед нашим підрозділом стояли відповідальні бойові задачі. Отримали підтримку від старшого командування. І на нас розраховували. Це все поки, про що можу сказати публічно. І я вирішила, що буду з підрозділом стільки, скільки дозволятиме здоров’я, щоб нікого не підвести в той час. Десь на 5 місяці вагітності, після запалення, довелося орендувати кімнату у селі для ночівель, поблизу місця дислокації, щоб не втратити дитину. Я дякую своїм командирам, побратимам, капеланам, друзям які підтримували. І коли вийшли із зони ООС, вивели підрозділ до останньої машини, особовий склад, перемістилися на полігон, вже за тиждень з’явилася дівчинка, сонечко нашого життя, подарунок Божий за земний ад, через який прийшлось пройти.
-Сьогодні Ви багато робите для військових. Як Вам це вдається?
Одній дуже важко зробити .І це не реально. Робота на результат – це завжди команда робота, в команді однодумців, патріотів своєї країни. Це жага до перемоги.
Є кілька стрижнів на яких тримається моя національна свідомість і бойовий дух. Це внутрішній світ і налаштування, це моє командування і моє оточення,яких щиро поважаю, це підтримка друзів, побратимів і родини із Литви. Це неймовірна сила. Ситуація, яка склалась у державі важка. Війна і ковід. Нам усім необхідно навчитись бути чесним самим з собою, з іншими. Перестати багатьом державотворцям спекулювати і заробляти на темі війни, маніпулювати національною свідомістю. Ми всі зобов’язані підтримувати військо України. Підтримувати діючих військовослужбовців і їх сім’ї, ветеранів, піклуватись про сім’ї загиблих, які пропали без вісті на війні, які в полоні. Водночас, намагаємося донести до тих людей, які втомилися від війни, чому їх життя комфортне, бо війна не прийшла у їх домівку завдяки патріотам і військовим, які тримають ворога на фронтових кордонах ціною власного життя і здоров’я, ціною щастя їх родин, діток і батьків. Адже народ має зрозуміти: чим скоріше він «забуде» про війну, тим легше ворог зайде у наші домівки і в наше життя. А це рабство.Наш святий обов’язок- об’єднатись і вибороти Перемогу. Усім разом!!! Слава Україні!!!
Розмовляла Оксана Бабенко
Фото надані співрозмовницею
Повязані записи
