Коли я була маленькою, найбільше боялася померти. Дорослим важко було пояснити мені, малій, куди поділася сусідська бабуся, яка недавно приносила мені червонобкі яблука. «Як? І баби Насті уже не буде? Ніколи-ніколи? А куди дінуться її казки?», – мої великі зелені очі ставали ще більші і кругліші. Дорослі ж розбігалися, залишаючи мене наодинці з онтологічними запитаннями…
Якщо не стало баби Насті з нашої вулиці, значить, і я теж колись помру? І не буде моїх історій, малюнків, діалогів з улюбленою лялькою, неймовірних пасочок з піску, які на вулиці вміла робити лише я? Не вірю! Я існувала завжди – звідкись я це знала, хай що там кажуть дорослі! Он навіть Білосніжка прокинулася… Я не спала ночами, прокидалася у риданнях – не хотілося зникнути якогось дня назовсім, ця думка була просто нестерпною…
Щоб зайвий раз не дратувати дорослих через нічні жахіття, я придумала собі гру: усе, що надихало, я просила Бога записати, казала: «Боже, і цього слимачка, що так гарно п’є росинку з трави, також мені залиш для Раю!». Так я продовжувала себе і «протягувала» з собою усе гарне. З часом список усього, що я хотіла б бачити у Раю, став довжелезний – туди входили ляльки, які вмирали, дитячі скарби, які відбирали у мене старші діти на вулиці, речі, яких не могла мати у дитинстві, коти і собаки, яких не могла принести додому, нові історії чи просто сокровенні переживання (інсайти?натхнення?), яких не могла виповісти іншим. Це була якась така перша молитва, що дозволила мені не плакати ночами, лякаючи дорослих, і знайти архімедівську точку опори, щоб не втратити сенс існування.
У юності пізнання позбавлене радості – усього так багато, що просто крутиться голова від неможливості осмислення. Окремі проблиски радості приходили, коли спостерігала полотно чи слухала музику, полювала на слово, викладаючи на папір котрусь з історій, які наповнювали мене зсередини. То було щось короткочасне і ледь вловне, як порухи крил, як падіння місячної паволоки на підвіконня… Навіть знайшла ім’я для птаха, який відвідував мене у такі моменти – це філін, мудра птаха. Мій особистий філін живе і тріпоче крильми уже понад тисячу років. Буває, у нього випадає пір’я. На льоту воно стає дивними словами, незрозумілими мені самій… Коли повертаються вітри зі Сходу, він весь тремтить і зіщулюється, у нього холонуть і бліднуть пальці. Я не всюди з ним ходжу. Ні, у взуттєвому магазині мене з ним не дуже розуміють. І на забавах теж. І на посиденьках у кав’ярні, і в перукарні теж. Люблю, коли я/філін наодинці, і вітер нам у лице, і всього є удосталь – любові, кави, котячих муркотів, місця у вордівському аркуші. Бо тоді я найбільше справжня, а все решта не має значення…
Шукала можливості жити завжди в різних культурах і релігіях, але безсмертям там і не пахло… Мене не влаштовувала ідея реінкарнації – не хочу бути ні котом, ні фіалкою, але тільки собою, хочу вміти відчувати і бачити так, як завжди це робила. Бунт наростав. Стишив його Христос. Сталося це дуже непередбачувано. Тривалий час нічого мене на радувало, навіть мистецтво, завдяки якому пізнавала світ, філін ніяк не проявляв себе, він мовчав, споглядаючи полотна Тиціана, слухаючи Моцарта… Це означало крах усього. Мені треба було час до часу відчувати подих безсмертя, щоб могти переносити суєту. Здавалося, я вмираю… Після тривалої перерви філін озвався так голосно, що я налякалася! Справжнє безсмертя можливе – ця проста істина нарешті знайшла прямі докази. Якщо філософи і учителі духа давали мені набір правил для виживання серед собі подібних, то Христос давав мені безсмертя! Якщо інші вчили мене жити, то Христос пішов за мене на хрест. Ніхто до і після Нього не робив для мене стільки… Усе мені нагадує про це: Його Дім, Його люди, мистецтво, через яке звикла пізнавати світ… Тепер я розумію, чому було так затишно зі середньовічними полотнами: входячи у творіння Тиціана, я поклонялася Йому разом із волхвами і всіма тими вельможами у соболях і парчі, слухаючи Моцарта, оплакувала Його на Голгофі, шукала Його серед усього, що вважала досконалим і тільки коли віднайшла по-справжньому, то упізнала, не розминулася з Ним…«Бо Ісусу належало першому воскреснути (Діян., 26: 23), бути первенцем із усіх померлих (1 Кор., 15: 20), початком для померлих, щоб мати Йому в усьому першість» (Кол., 1: 18).
Тепер, коли мені буває важко або незрозуміло, коли розумію, що не можу принести додому усіх безпритульних котів і собак, достукатися до інших, коли інші відбирають у мене радість, коли моїх сил замало, щоб повернути нам мир, коли відчуваю тремтіння крил філіна, я кажу «Господи, помилуй!» – ця доросла формула означає ту саму просьбу до Татка зафіксувати щось важливе для Раю. і тепер мені не треба тривалий час чекати поверненння філіна – щойно серце налаштується на цей діалог, він нагадує про себе!
Вірю, що завжди залишатимусь. Серед ангелів і людей, стебел трави і зірок, котів і текстів, які нагадують про безсмертя. Бо Christos anesti! І усвідомлення цього факту дає мені сили жити і щороку проживати Воскресіння.
Ірина Березовська
Повязані записи
