330 років тому вперше в історії Української православної церкви Київський митрополит присягнув Москві. Москва перейняла контроль над Українською Православною Церквою, інтригами та підкупом. Такою є історична правда.
…1684 рік Російський патріарх Йоаким пише листа українському гетьманові Самойловичу і ставить питання про обрання нового митрополита Київської кафедри. Йоаким був людиною владною і навіть жорстокою, чинив опір будь-яким впливам Заходу. Київ він розглядає як ключовий плацдарм у посиленні позицій Російської Церкви. Іван Самойлович, гетьман Лівобережжя, саме в цей час вирішував, у який спосіб йому поширити свій вплив на решту України. Він розраховував у цій справі на допомогу Росії, а українське духовенство розглядав як конкурента, що заважає досягти мети. Вірив, що, допомагаючи росіянам взяти під свою юрисдикцію Київську митрополію, розширить свою владу.
І третя людина, яка відіграла ключову роль у цій драматичній історії, – єпископ Луцький і Острозький Гедеон. Саме на нього зробила ставку Москва в боротьбі за Українську Церкву. 29 червня 1685 року його кандидатуру висунули на виборах у Софійському Соборі. Вибори організували так, що світські люди мали в них більшість. Результат у такому разі став передбачуваним. Цікаво, що сам Гедеон на цю подію не прибув. Однак, дізнавшись про результати виборів, заявив, що “готовий прийняти жезл архиєпасторський не від якого іншого, як від московського патріарха”. 14 грудня 1685 року Гедеон повернувся в Україну з Москви, де й був висвячений у присутності царів. Йому подарували карету, обшиту оксамитом, з мідною оздобою, та шестеро карих коней.
Залишалась одна серйозна проблема – обрання Гедеона суперечило закону, адже Київська митрополія на той момент перебувала у юрисдикції Константинополя. Для остаточного вирішення справи підпорядкування Української Церкви потрібна була згода константинопольського патріарха. Розуміючи це, від імені російських царів Івана та Петра Москва відправляє константинопольському владиці посольство з грамотами-клопотаннями, “золоті та соболі”. З того моменту доля Української Церкви висіла на волосині. Шанс скасувати фактичну крадіжку Церкви ще був, адже під час першої зустрічі з посольством відомий вчений-каноніст Досифей категорично відмовився потурати послам, назвавши дії Російської Церкви в Україні “беззаконням”. Він заявив, що діяння московського патріарха Йоакима, який висвятив Гедеона, порушують церковні канони, руйнують єдність Православної Церкви і є зразком втручання у справи чужої єпархії. З ним погоджувався і константинопольський патріарх Діонісій.
Здавалося б, задум Москви підпорядкувати собі Українську Церкву зазнав провалу. Але це був ще не кінець історії. Далі почались політичні інтриги. Докладніше про те, як Росії вдалось захопити славну у своїй давній християнській історії Київську митрополію, — митрополит Димитрій (Рудюк), митрополит Львівський і Сокальський, доктор церковно-історичних наук, голова Інституту церковної історії та Ірина Преловська, співробітник інституту української архіографії та джерелознавства ім. М. Грушевського НАН України, професор Київської православної богословської академії.
– Що у час цих подій являла собою Київська митрополія? Задля чого Московський патріархат, який колись був частиною Української Церкви, прагнув її захопити?
І. Преловська: Київська митрополія тоді була ласим шматком для Москви. У ХVII столітті вона складалась із дев’яти єпархій, враховуючи майже всю сучасну Білорусь. І ось Москва дочекалась найбільш сприятливого для них моменту, коли у 60-ті роки ХVII століття, розпочались пошуки кандидатів на очільника Київської митрополичої кафедри. До слова, це все відбувалось у час правління царівни Софії та її двох братів — Івана та того самого Петра I, який у той час був ще дитиною.
Митрополит Димитрій: Часом народження Української православної церкви вважають 988 рік, коли князь Володимир охрестив Русь-Україну. Хоча літописці й історики називають щонайменше п’ять хрещень Русі, остаточне з яких відбулось наприкінці Х століття. Саме із Києва впродовж двох з половиною століть поставлялися єпископи у різні куточки Києво-Руської держави – і на схід до Ростова, а потім до Володимира-на-Клязьмі, а ще пізніше і до Москви. Робив це архиєпископ і митрополит Київський та всієї Руси.
Корективи в подальшу долю Київської митрополії внесла монголо-татарська навала, яка фактично і остаточно знищила колись могутню Київську державу. Тоді московський князь Іван Калита здобуває собі ханський ярлик на панування та піднесення Москви, як політичного центру. У ці події була втягнута й церква.
Київські митрополити один за одним переїжджають спочатку до Володимира-на-Клязьмі, а потім і до Москви. А повертати Києву його славу християнського центру намагаються литовські князі і княжата з київської місцевої династії – вони відновлюють київську митрополичу кафедру. Остаточний розрив Москви та Києва у церковних стосунках відбувся після падіння Візантії 1453 року – московський митрополит Іона проголошує автокефалію окремої Православної Церкви в Московській централізованій державі.
Колись єдина митрополія Київська і всієї Руси, як така, що об’єднувала в собі домонгольські києво-руські землі, перестає існувати. До Києва з Константинополя 1458 року приходить новий митрополит Григорій Болгаринович і дороги фактично українського і московського православ’я розходяться аж до 1686 року.
Тоді після смерті Богдана Хмельницького Москва почала все більше полонити Україну, а в орбіту впливу Московського патріархату, який був проголошений 1589 року, потрапила і Київська митрополія.
До речі, проголошення Московського патріархату відбулося у дуже дивний спосіб – не були дотримані жодні принципи такого процесу. Патріарха константинопольського Єремію, який і надав такий статус Московській церкві тримали в ув’язненні – московські правителі морили його голодом, аж поки він таки не підписав цього документу і не погодив утворення Московського патріархату.
– Коли Москва почала активно претендувати на Київську Митрополію?
митрополит Димитрій: Під час підписання Переяславських угод та обрання гетьманом Юрія Хмельницького. Саме тоді було ще й проголошено верховенство Московського патріарха над Українською Церквою. Росія прекрасно усвідомлювала, що без Української Церкви їй не вдасться остаточно зламати, на той час слабку, але все ж таки українську гетьманську державу, тобто повністю і остаточно підпорядкувати собі українські землі. До речі, не всі на той час в Москві бачили підступного ворога, адже це був час, коли Україна ще не спожила і не відчула справжніх московських обіймів.
– І ось, як ми вже знаємо настає вирішальний момент. Минає 15 років, як Київська кафедра не має очільника. Чому саме цей історичний момент стає переломним? Київська кафедра не мала очільника більше десяти років. Як вдалось віднайти серед духовенства того, хто би погодився стати першим Митрополитом Київським, підпорядкованим Москві?
І. Преловська: З появою в Україні гетьмана Івана Самойловича справа з приєднання Київської митрополії до Московського патріархату набрала обертів. Самойлович був багато в чому наївним – він вірив у те, що Київська церква збереже свою автономію та всі титули. Гетьман був засліплений прагненням влади. З’явився і претендент, який мав стати першим Митрополитом, підпорядкованим Москві. Це — луцький єпископ Гедеон Святополк-Четвертинський. До слова, він мав родинні зв’язки із гетьманом. Донька Самойловича стала дружиною племінника Гедеона. Як родичі, вони добре дбали про інтереси один одного.
Митрополит Димитрій: Москва починає свою спецоперацію. Вона направляє тодішньому гетьману Івану Самойловичу листа такого змісту: “Послушаниє оказивать Святєйшему Кир Иоакиму патриарху Московскому…, власть Константинопольского патриарха отложить, под послушаниєм у нєго нє быть. А новоизбранного митрополита Києвского для архипастирського рукоположения отпустить в Москву”. Це був кричущий антиканонічний акт!
Ми вже знаємо, що в Константинополі різко засудили дії Москви та неканонічну спробу взяти під контроль Київську митрополію, яка безпосередньо підпорядковувалась Константинополю. Але за якийсь час константинопольський патріарх різко змінює свою позицію на діаметрально протилежну. Що сталось?
І. Преловська: Дійсно, досягти цих домовленостей так легко не вдавалось. У Вселенській церкві не погоджувались прийняти такі пропозиції Москви. Тож, дипломатичний представник Росії пішов до турецького візира, аби змусити його вплинути на Константинопольського патріарха. “Якщо підтримаєте нас, то гарантуємо, що Росія не нападе на Туреччину у найближчій війні”, — пообіцяли росіяни. А на той час султану вже оголосили війну Польща, Австрія та Венеція. Тож, аби уникнути ще одного військового противника, турецький очільник погодився і натиснув на вселенського патріарха Діонісія. Той усе погодив. Однак не обійшлась ця справа і без хабара.
Митрополит Димитрій: Так, політичні інтриги та підкуп – ось у який спосіб Москва домоглась свого. До нашого часу дійшла невеличка розписка, в якій йдеться про те, що московський посол Микита Олексіїв та представник гетьмана Самойловича Іван Лисиця видали патріарху Діонісію “три сорока соболів та 200 червінців” (120 соболиних шкур та 200 золотих монет. — Авт.) за згоду передати Київську Митрополію до Московської патріархії.
Рік по тому Діонісія було за це засуджено, однак саме рішення не скасували. З того часу Київську митрополію сприймали лише як частину Московської церкви. Відбулось переписування всієї документальної історії, всієї історіографії. Інформаційна війна, кажучи сучасною мовою, була виграна, на жаль, не нами. А сучасна УПЦ МП сприймає розписку, яка свідчить про нечесне захоплення Київської митрополії, як цілком нормальне явище.
– Як склалась подальша доля Української Православної Церкви та її керівників уже під проводом Москви?
Митрополит Димитрій: Від Київського митрополита було забране право чинити суд, скликати собори, поставляти окремих єпископів на українські єпархії. Всі ці функції відійшли до російського святішого урядуючого синоду. Митрополит втратив право керувати Києво-Печерською лаврою та іншими великими монастирями в Україні. У Києво-Печерській друкарні було заборонено друкувати книги з “малороссійскім нарєчієм”. За час правління Катерини ІІ було закрито багато монастирів, а їхні землі передали у власність держави. Саме тоді українськими містами та селами ходили ченці, вигнані зі своїх монастирів, і просили крихти хліба для свого жалюгідного існування. Скасовано було і український архітектурний стиль будівництва церков, а натомість поширено московський цибулькувато-шатровий. У ХІХ столітті, до речі, на Київській кафедрі уже не було жодного українця за походженням.
І. Преловська: До речі, і тих, хто допоміг Москві, у підсумку ошукали. Туреччині, попри обіцянки, Росія оголосила війну. Гетьмана Самойловича, який спершу отримав за сприяння грамоту з золотим ланцюжком та два діамантових клейноди, звинуватили у провалі цієї війни та арештували. Його заслали до Сибіру, де і помер. Не натішився своєю посадою і Гедеон, який помер 1690-го року. За якихось чотири роки його правління стався відчутний занепад Київської митрополії.
Чи є у нас сьогодні шанс довести свою історичну правду?
Митрополит Димитрій: На це є підстави. Коли надавалася автокефалія Православній Церкві у Польщі, то у “Патріаршому і Синодально-Канонічному томосі Вселенської Константинопольської Патріархії” від 13 листопада 1924 році офіційно заперечили правочинність приєднання до Московського патріархату Київської митрополії. У своїх листах Константинопольська патріархія неодноразово визнавала Російську церкву в її канонічних межах до 1593 року – без Київської митрополії. Однак боротьба за Українську Православну Церкву до цього часу продовжується. І так, Константинополь в ній остаточної крапки таки ще не поставив.
Юлія Курій
газета Експрес №8 (7955) 29.01-5.02.2015
Повязані записи
