Про останні події у житті українських православних Церков крізь призму медіа
Трагічні події на Сході – ледь не кожен день трауру. Таке враження, що смерть ніби витісняє життя, а сльози і сум не зникають з наших облич і сердець. Саме у час таких потрясінь людина, яка перебуває у лещатах цього інформаційного пресингу, потребує надії та оптимізму, а також духовної наснаги. Тому, безумовно, інституцією, яка є джерелом духу у суспільстві є Церква. Проте тут ситуація також неоднозначна. Протягом двох останніх тижнів у житті українських православних Церков відбуваються події, які хтось називає замовленою провокацією, а хтось – можливою експансією. Тим не менше важливо зосередити увагу на тому, як медіа подають цю інформацію.
Інформаційні інтерпретації можливого приїзду Патріарха Кирила
Кілька тижнів тому на офіційному сайті Української Православної Церкви Київського Патріархату з’явилася інформація про можливий переворот у лоні УПЦ (МП) та майбутній приїзд Патріарха Кирила влітку цього року. У офіційній заяві прес-служби УПЦ (КП) йде мова про скликання Синоду Української православної Церкви (Московського Патріархату), впродовж якого духовенство мало б прийняти рішення про запрошення Патріарха Кирила на урочистості з нагоди Хрещення Русі до Херсонесу. Окрім того, у рамках цього візиту мали б оголосити про недієздатність Митрополита Володимира. Також була оприлюднена заява Департаменту у справі релігій та національностей Міністерства культури України. У заяві йшла мова про те, щоб заборонити приїзд Патріарха РПЦ у зв’язку із воєнними подіями в Україні. На сторінці у Фейсбуці речник УПЦ (МП), протоієрей Георгій Коваленко розцінив заяву Міністерства, як «спробу тиску та втручання у внутрішні справи УПЦ». 19 червня відбувся Синод УПЦ (МП). Через офіційний сайт УПЦ, а також у матеріалах центральних телеканалів було зазначено про те, що Синод мав на меті вирішити лише внутрішньо церковні справи, про можливий приїзд Патріарха Кирила взагалі не йшлося. На думку отця Георгія Коваленка, журналісти у цій інформаційній колотнечі шукали сенсаційної інформації. Про це речник УПЦ знову-таки написав на сторінці у Фейсбуці, адже під час Синоду біля приміщення були помічені журналісти, які лише чергували заради отримання сенсаційної інформації, проте не дочекавшись завершення п’ятигодинного засідання покинули територію. Проте у рамках цієї події відбулась ще одна цікава ситуація. У ЗМІ з’явилось повідомлення, що Патріарх Кирил у рамках свого візиту завітає у Херсон. Натомість мер Херсона висловився чітко проти цього приїзду. Про це, зокрема, писали журналісти «Дня» у номері від 19.06.14. Виявилось, що насправді або журналісти, або сам Патріарх Кирил у черговому зверненні сплутав Херсон з Херсонесом. Тепер залишається запитання: чи це недолугий журналістський фейк, чи перевірка на «рефлекси»?
Провокації біля Лаври
Інформаційний простір соціальних мереж був насичений повідомленням про можливі провокації також і 22 червня. Проте ніхто не думав, що вони можуть відбуватися на території святинь. Можемо сказати, що провокація остаточно відбулася, оскільки факт про присутність прихильників проросійських та водночас антиросійських настроїв – очевидна. Речник УПЦ (МП) о.Георгій Коваленко знову-таки звинуватив журналістів у тому, що вони шукають сенсацію, не концентруючись на важливому: «Поки одні обговорювали, що це було біля Лаври, а інші дивилися канал «1+1», семеро київських священиків та диякон соборували в лікарні Блаженнішого Митрополита Володимира». Погоджуюсь, медіа-координати дещо зміщені. Протягом тижня українські журналісти говорили здебільшого про можливий приїзд Патріарха РПЦ та провокації на лаврському подвір’ї. Чому ж ніхто не звернув увагу на пропозицію Президента що до «тижня миру» і не побачив, що позиція влади співзвучна із моделлю діалогу, яку відстоювало українське релігійне середовище протягом Революції Гідності? Ми ніби і прагнемо миру, проте війна глибоко вкорінилась у наше серце. І ще одне – сьогодні для журналістів залишається ще одне єдине завдання – не втягувати Церкву в інформаційну війну, бо коли відбувається десакралізація духовного, суспільство програє свій найважливіший бій!
Ієромонах Маркіан (Каюмов), прес-секретар Львівської єпархії УПЦ (МП)
Сьогодні на всі сто відсотків можна сказати, що ті, хто хоче загострення конфлікту в державі використовує всі можливі методи. Оскільки Церкви в Україні відіграють важливу роль в житті суспільства, то зрозуміло, що хаос може підтримуватися, якщо між Церквами розпочнеться справжня ворожнеча, яка може вилитися у релігійну війну. Ворогам нашої держави саме це і потрібно – чим триваліший суспільно-політичний хаос – тим більша ймовірність розірвати Україну на різні шматки! Тільки таким чином можна пояснити і політичні акції в Києво-Печерській Лаврі і різні чутки в пресі, які є найпримітивнішими провокаціями. Головне сьогодні – донести людям, що Церкви в цих акціях участі не беруть і не благословляють! Якщо ми зможемо навчити людей не реагувати на подібні провокації, то і їх доцільність зникне. Церква – це не політична сила! Головне завдання Црекви – молитва, свідчення миру і правди, все що діється поза цими нормами – політичне православ’я, яке засуджене УПЦ і ніколи не мало підтримки серед ієрархії.
Архієпископ Харківський і Полтавський Ігор (Ісіченко) (Українська Автокефальна Православна Церква)
Важко припустити, щоб у центрі найбільшого в Україні релігійного об’єднання не чули про плановані на 22 червня сепаратистські виступи й проголошення нових «народних республік». І було б логічним, якби установа, котра виступає головним орендарем приміщень на території Києво-Печерської лаври, подбала про захист монастиря від небезпеки його використання для антидержавної провокації. Але, судячи з офіційних коментарів УПЦ МП до колізій минулої неділі, джерелом небезпеки для її керівництва здалися кияни, що зібралися для протидії сепаратистській акції. Прикро читати, як учасників сепаратистського заходу називають «православною громадськістю», а їхніх опонентів – «молодиками-націоналістами». Відмежовуючись від самої акції, названої «хресним ходом на честь усіх святих, у землі російській прославлених, і (на честь – !) річниці початку Великої Вітчизняної війни», орендарі лаврських корпусів солідаризуються з її організаторами. Дилема, перед якою постав єпископат УПЦ МП після Майдану, насправді глибша за вибір між проукраїнською та промосковською орієнтаціями. Адже йдеться про готовність Церкви до духовного лідерства, до самостійного очолювання реальної сучасної пастви. А духовне лідерство вимагає мужності, нетривіальності рішень. Світ імперій, величезний уламок якого і досі тяжіє над свідомістю постсовєтських народів, звільняв священнослужителів від ініціативи. Церква обслуговувала запити політичних еліт, імітувала свою присутність у суспільному житті й задовольнялася економічно вигідною роллю ритуальної контори. Аж раптом звичні партнери тікають за кордон і звідти фінансують аґресію проти України. Зародки ж громадянського суспільства розкривають перспективу цілком нових стосунків із власним народом, який, виявляється, має до Церкви низку незручних питань. Тож у декого виникає спокуса просто втекти від дражливих питань і нових викликів. Або назад, у тоталітарне минуле, або в штучний світ псевдобуття, ролі в якому визначалися б етикою «Домостроя» та фантазією кремлівських політтехнологів.
Павло Смицнюк, докторант Оксфордського університету (спеціальність – політичне богослов’я)
Православне вчення про церкву полягає в тому, що християнська спільнота відкрита для людей всіх національностей. В Христі, за словами Євангелія, немає “ні юдея, ні грека”. Те, що протягом європейської історії Церкви брали на себе місію по збереженню мови, культури, ідентичності певного народу—ще не означає що ця місія є першочерговим покликанням Церкви. Серед прихожан УПЦ МП немає одностайності в національних питаннях, і теоретично їй легше бути Церквою, де немає “ні українця, ні росіянина”, аніж іншим українським Церквам. На практиці УПЦ знаходиться в набагато складнішій ситуації. Баланс між проукраїнськими і проросійськими силами вимагає проповіді абстрактної, а не конкретної правди. Незважаючи на засудження “політичного православ’я”, ця Церква ніколи так і не спромоглася настановити радикально настроєних особистостей чи братства на путь любові і примирення.
Юліана Лавриш
Повязані записи
