Книга репортажів “Бог дивовижних людей та інших грішників” Марічки Паплаускайте вийшла у вересні 2019 року та була презентована під час 26 Форуму видавців у Львові. Серія літературних репортажів розповідає історії пошуку Бога волонтерів, священиків, митців, ув’язнених… Адже кожен із нас має потребу утверджуватися у своїй вірі, шукати свідчень любові та присутності Бога. Саме про те, як навчитися їх помічати та приймати дані нам уроки, ми поговорили із авторкою книги Марічкою Паплаускайте.
Racio vs Credo
Першочергово з’явилася тема. Потім цією ідеєю я поділилася із видавцем “Човна” Ігорем Балинським. Сказала, що хочу написати цикл текстів про стосунки сучасної людини з Богом. Чому? Як сучасна молода людина, я сама відчувала потребу вірити, але мені було складно: в усьому шукала радіональні пояснення, тоді як віра — це не про racio.
Розумію, що не існує формули, яка допомогла ю людини повірити — має бути натомість якесь особистісне пережиття. Мені було цікаво говорити з людьми, які це пережиття мали. Вони ділилися власним досвідом, а я питала їх про те, чи легче їм живеться з вірою, чи почуваються вони щасливими. Так само мені було цікаво говорити з людьми, які як і я ще шукають Бога.
Однак тоді, коли я тільки думала про ці розмови, редактор видавництва “Човен” сказав: “ Ідея хороша. Але давай будемо робити книжку”. Для мене це було трохи неочікувано.
З іншого боку в Польщі, де жанр літературного репортажу має тривалу історію, для репортерів є нормою у певний момент видавати книжки. Для мене це був і ризик, і страх, але я погодилася. Тепер, коли книжка вийшла, чекаю на відгуки читачів.
Пошук форми
У жанрі літературного репортажу я працюю вже давно. Я є випускницею першого набору Школи журналістики УКУ і зараз вже викладаю в університеті курс репортажу. Власне у перші роки існування Школи журналістики був досить великий акцент саме на літературних репортажах. До нас часто привозили польських репортажистів. І з того часу я відчувала, що хотіла би працювати саме у цьому жанрі. Останні роки я є частиною проекту The Ukrainians, а від березня ми заснували нове нішеве медіа Reporters., спеціалізоване саме на лонгрід-історіях, написаних за законами літератури.
“ЯК СУЧАСНА МОЛОДА ЛЮДИНА, Я САМА ВІДЧУВАЛА ПОТРЕБУ ВІРИТИ, АЛЕ МЕНІ БУЛО СКЛАДНО: В УСЬОМУ ШУКАЛА РАДІОНАЛЬНІ ПОЯСНЕННЯ, ТОДІ ЯК ВІРА — ЦЕ НЕ ПРО RACIO”
Герої
Шукала героїв по-різному. Одні були доволі очевидними. Тобто якщо я беруся за таку тему, то розумію, що я би хотіла поговорити, наприклад, з військовим капеланом чи священиком з підпілля УГКЦ. А деякі герої були не такими очевидними, як я міркувала. Не всі вони пов’язані з Церквою. Наприклад, у книзі є репортаж “Янголи” — історія трьох жінок, чиї діти мають рідкісні генетичні хвороби, чи розмова з літератором Юрієм Іздриком, який відверто скептично ставиться до тих, хто вірить у Бога.
Мені було важливо говорити з ними всіма довший час. Зазвичай, коли ми пишемо тексти для медіа, то розмови тривають недовго, а тут я до деяких героїв приїжджала на 3-4 дні і весь цей час була поряд, до декого доводилося приїжджали не один раз. Це не було схоже на класичні інтерв’ю, це радше було живим спілкуванням. Ми разом переживали ці дні, говорили про інтимне. Не скажу, що з усіма героями було просто. Були герої, яких розговорити і побудувати довіру між нами вартувало зусиль. Але, зрештою, мені здається, що це вдалося.
Свідчення віри
Віра та стосунки з Богом — це основна тема книги. Але поміж тим є також тема випадковостей, знаків. Всі мої герої у певний момент говорили, що відчувають себе частинкою більшого Божого плану. Я не підштовхувала їх до цього, вони самі про це розказували. І коли я раз почула фразу: “Так мало статися” вперше, коли почула вдруге, втретє … , я подумала, що мабуть таки мало статися, що я мала почати писати цю книжку. Випадковості, які насправді ними не є, об’єднують більшість моїх героїв.
Ще одна тема книги це любов. Її багато у цій книжці в різних проявах.
Доказами віри та Божої любові у житті героїв ставали дуже різні речі. Наприклад, текст про полоненого Ігоря Козловського “Боржник любові”. Цю фразу він часто говорить зараз — що є боржником любові тих людей, які чекали на нього. Завдяки їхній любові і щоб віддячити за неї він вижив. Рідні передавали йому в полон книжки, їжу. Його дружина пекла млинці і поміж ними ховала маленькі записочки. І це теж маленьке свідчення, доказ любові.
“ДО ДЕЯКИХ ГЕРОЇВ ПРИЇЖДЖАЛА НА 3-4 ДНІ І ВЕСЬ ЦЕЙ ЧАС БУЛА ПОРЯД, ДО ДЕКОГО ДОВОДИЛОСЯ ПРИЇЖДЖАЛИ НЕ ОДИН РАЗ. ЦЕ НЕ БУЛО СХОЖЕ НА КЛАСИЧНІ ІНТЕРВ’Ю, ЦЕ РАДШЕ БУЛО ЖИВИМ СПІЛКУВАННЯМ”
Співпереживати
Насправді, вразили всі героїв та історії, бо я часом надто близько до серця їх всіх переживаю. Та, мабуть, найбільше відгукнулися мені особисто дві історії.
Це перший текст книги про сестру Августину. Щира історія жінки, яка ще підлітком вирішила піти в монастир, а нині має за плечима великий досвід чернецтва. Вона відверто ділилася зі мною тим, як приймала своє покликання, як ішла до нього, і як боролася зі спокусами. З одного боку, з цієї історії можна було би зробити сенсацію — написати текст про монахиню, яка закохалася, і на тому поставити крапку. Але ні, її історія глибша. Епіграфом до цього репортажу, а загалом і до усієї книги стали слова святої Гільдегарди Бінгенської: “Істинно святі люди притягуть до себе усе, що є земним”. Ким би ти не був, ти залишаєшся людиною, а закоханість — цілком людське почуття. Сестра Августина дала обіцянку Богові і вона її дотримується, хоч це не завжди просто. Мені було важливо дізнатися, як вона це переживала, як їй вдалося з цим почуттям справитися, що вона думала про стосунки з Богом, будучи закоханою.
Сестра Августина гарно сказала, що після того, як вона врешті відмусилась і відпустила цю історію, відчула глибоку вдячніть і до людини, яку любила, і до Бога, бо ніколи до того не була такою близькою до Бога, такою у-богою.
Друга особисто близька мені історія — про долі жінок з репортажу “Янголи”. Вже кілька я співпрацюю з героїнями цього тексту, допомагаю із комунікаціями громадській організації, яку вони заснували, аби відстоювати права хворих на рідкісні недуги українців. Але коли ми почали записувати розмови для книжки, вони відкрилися мені по-новому.
Одна з героїнь, Оксана, трагічно втратила доньку: та мала легеневу гіпертензію, і єдине, що могло врятувати дівчинку — це пересадка легень. Вони приїхали в Австрію і чекали на операцію: мали гроші, стояли в черзі на донорство. Були там декілька днів, а тоді сталося кілька прикрих збігів.
Коли мати з донькою під’їжджали до квартири, яку орендували у Відні, біля під’їзду не виявилося місця, де припаркувати авто. Оксана запропонувала дочці піднятися в квартиру, а сама поїхала припаркувати машину. Коли вона піднялася на поверх, то не змогла потрапити у квартиру: саме того дня вона не мала інших ключів, їх забрав із собою до Києва чоловік. Подзвонила у дзвінок, але донька не відкрила. Аж потім почула через двері тихий голос: “Мамо, мені погано”.
Оксана намагалася вибити двері, викликала рятувальну бригаду — дочку забрали в лікарню. Жінка їхала в машині поліції слідом і думала: “От зараз я зайду в палату, ми посміємося, що так все склалося…” Але поки вона їхала донька померла.
Так, Оксана не була впевнена, що змогла би допомогти дочці, навіть якби була поруч, але як вона сказала у розмові: “Чому я не могла тримати її за руку?!”.
Їй було дуже важко. Вона навіть хотіла накласти на себе руки, однак у момент коли вже стояла біля вікна, готова вистрибнути, раптом чітко відчула, що це не допоможе. Це ніяк не поєднає її з дочкою і не дасть можливості зустрітися десь там на небі нехай навіть через багато років. Це її зупинило. А на ранок їй подзвонила однокласниця доньки і сказала: “Оксано, мені сьогодні наснилася Настя і вона просила, щоб Ви себе берегли”. Випадковість? Не знаю…
Минув час і зараз ця жінка очолює Асоціацію хворих на легеневу гіпертензію і опікується людьми із цим рідкісним захворюванням. І коли ми з нею обговорювали це, вона зізналася: “Можливо, якби не було цього сильного уроку, я б не зрозуміла, що живу неправильно. Адже коли дочка захворіла, я захоплено займалася бізнесом і навіть не припускала, що не все у житті залежить від мене”.
Війна поміж рядків
Книга не могла не зачепити тему війни. Один з героїв — Ігор Федоришин — військовий капелан, священик з Тернопільської області. Його історія є цікавою для мене тим, що коли він був 18-річним хлопцем, його, як і багатьох інших тоді, відправили в Афганістан. Він говорить про те, що молодих хлопців муштрою та війною там перетворювали на убивць. Цікаво, як після такого, він зміг прийняти себе, змінитися і стати священиком. Зрештою, його свідомість формувалася у обставинах війни і сьогодні, коли він їздить на передову до українських військових, має більшу довіру серед військових. На початках ті навіть радились із ним про тактику ведення бою, а не лише ділилася душевними переживаннями. Можливо, Богові було потрібно, що ця людина мала саме такий життєвий досвід.
Книга-урок
Коли я починала цю роботу, мені хотілося знайти людей, яким вдається вірити, і зрозуміти, як власне їм це виходить. Коли я знайомилась з героями цієї книги, пізнавала їх ближче, не втомлювала дивуватися їм. Та ж сестра Августина — коли вона розказувала мені, якою почувалася щасливою у день прийняття постригу, її очі світилися так, що мені мурахи йшли шкірою. Я дивилася на неї і думала: “Ну, не може бути так, щоби того, у що вірить ця жінка, не існувало”. Її така щира, безумовна віра дає віру й мені. .
А крім того, у своєму житті я не раз помічала ситуації, які зчитувала божими підказками. Але сумнівалася — може, я лише вигадую. Та коли більшість моїх героїв розповідали мені про подібні відчуття, зрозуміла, що це таки справжнє. Якщо не я одна помічаю такі речі, то очевидно, вони є. Я отримала певність у тому, що все стається з нами не просто так. Що ця сила, яку я часом відчуваю, відчуваю не я одна. Але коли ти знаходиш відповіді на одні питання, то виникають інші. Тому тепер моє головне питання таке: “Якщо ця сила є і цілеспрямовано веде нас усіх, то куди і навіщо? … ”.
Розмовляла Мар’яна Зеленюк
Повязані записи
