З владикою Агапітом, єпископом Вишгородським УПЦ КП, Керуючим справами Київської Патріархії та Намісником Свято-Михайлівського Золотоверхого монастиря, зустрічаємось на подвір’ї обителі. Сьогодні тут особлива атмосфера спокою і затишку, але на мить заплющуєш очі і чуєш крики про допомогу стривожених студентів чи волонтерів, які без упину привозять поранених, безперестанний набат, бачиш он там поруч тіла перших Героїв Майдану. Все це виглядає, на перший погляд, на кадри із страшного сну, проте це наша історія, яку тоді через шок було важко емоційно сприйняти, а сьогодні вже важливо переосмислювати і робити певні висновки. У нашій розмові з владикою Агапітом для Духовної величі Львова ми пригадуємо ключові події Майдану, які відбувались саме тут, в обителі Михайлівського монастиря, водночас міркуючи про важливість присутності Церкви у сучасному суспільстві та позитивні тенденції у міжконфесійному діалозі.
– Преосвященніший Владико, ми вже майже другий рік живемо після подій, які відбувалися на Майдані. Якщо тоді все, що відбувалось, було дещо у шоковому стані, то сьогодні маємо можливість переосмислити пережите. З чим у вас особисто асоціюється Майдан?
– Все, що відбувається сьогодні у світі, зокрема у нашій державі, все відбувається з Божої волі. Так само події на Майдані – результат Господнього прагнення щодо нас. Якщо ми пригадаємо події, то все починалося із бажання нашого народу ввійти у євроінтеграційний процес, до того ми мали чимало дискусій на політичному і суспільному рівні. Українці зрозуміли, що цей вектор напрямку буде корисним для держави. І тут, знову-таки, своє вагоме слово сказала молодь, люди, які народилися вже в інших умовах, люди нових позицій і стилю життя. Майдан відбувся, по-перше, через те, що нашому народові набридла брехня і несправедливість тодішньої злочинної влади, яка перешкоджала йти цим шляхом. По-друге, категорія вільнодумних молодих людей зазнала зневаження своїх прав і свобод, зараз маю на увазі події 30 листопада 2013 року. Тому для мене особисто Майдан є символом гідності, думаю, що невипадково ми пізніше називали всі ці події Революцією Гідності. І ця Революція – це не лише зовнішнє явище, вона відбулась і відбувається всередині кожного з нас, у нашій свідомості. І ми бачимо позитивні результати. Сьогодні українці стали більш патріотичними, для багатьох важливо розмовляти рідною мовою, дотримуватись звичаїв і традицій, розвивати свою культуру.
– Ви згадали про молодь і події 30 листопада. Мені пригадується цей перший кривавий ранок на Майдані, коли, зокрема, через фото у соціальних мережах світ побачив побитих студентів за воротами Михайлівського монастиря. Знаю, що остаточне рішення про дозвіл притулку для протестувальників було за Святішим Патріархом Філаретом. Та все ж ви також безпосередньо брали участь у цих подіях. Чи можете пригадати цей важкий для України ранок і розповісти, як все відбувалося?
– Так, я дуже добре пригадую цей ранок. Ми живемо за монастирським уставом, на ніч зачиняємо головні, економічні, службові ворота. Події відбувалися о 4 годині зранку, монастирська братія ще відпочивала, але один із монахів почув, що ззовні бігають люди і стукають у двері. Неважко було здогадатися, як протестувальники потрапили на територію монастиря, адже паркан, який знаходиться за собором дуже легко перелізти. І ось кілька студентів таким чином добрались на територію і гримали у двері, вони були дуже перелякані, просили, щоб відчинити ворота, аби сховатись від «Беркуту». Звичайно, для кожної людини – це шок, інколи важко прийняти рішення, проте Церква покликана допомагати тому, хто потребує, своєму ближньому. Тому особливо не доводилось чекати довго на благословення Патріарха, ми прийняли одразу рішення відчинити ворота, аби ці люди могли сховатись в монастирі. Всі студенти, які на той час збиралися на площі та вулиці Трьохсвятительській, зразу ж забігли на територію, ворота зачинили, протестувальники зразу ж їх забарикадували, заставили лавками. Незадовго приїхали беркутівці, десь приблизно до десятої ранку їхній автобус стояв під воротами монастиря. Також вранці Святіший Патріарх Філарет благословив відчинити храм, впустити людей; ми зразу ж це зробили, купили чаю і печива, адже надворі було холодно. Тому робили все для того, щоб зігріти і прихистити мирних протестувальників. Через деякий час до монастиря приїхала Руслана, народні депутати, які приймали рішення, як діяти далі, оскільки молодь була настільки налякана, що боялася виходити поза межі святині. Проте через деякий час протестувальники заспокоїлись повернулись на Майдан. Цей ранок був точкою неповернення до тільки мирного протесту!
– Ще однією подією, яка, безумовно, ввійде в новітню історію нашої держави, була ніч 11 грудня 2013 року. Тоді під час наступу беркутівців на Майдані було чутно дзвони Михайлівського собору. Зрештою, ця ініціатива безперестанного набату «перекочувала» до інших міст, зокрема у нас у Львові цієї ночі теж у храмах дзвонили до ранку. Владико, які були відчуття, коли доводилось приймати і це рішення?
– Знаєте, дуже добре пам’ятаю ніч 11 грудня. Гадаю, що тут Бог також проявив свою волю. Зазвичай на ніч я вимикаю звук у своєму мобільному телефоні. Цієї ночі чомусь не вимкнув. Серед ночі чую, що хтось телефонує. Дивлюсь – номер невідомий, тому за першим разом не підняв слухавки, подумав, що можливо хтось помилився. Проте телефон не змовкав, тоді вирішив відповісти. Як виявилось до мене телефонувала Олександра Кужель. Не знаю, звідки вона взяла мій номер, тим не менше у слухавці я чув не просто прохання, але крик про допомогу – почати дзвонити у дзвони, оскільки почалась зачистка Майдану. Я зразу ж ввімкнув телевізор, де у прямому ефірі відбувалась трансляція подій. Незадовго зателефонував отець Іван Сидор, який вже також отримав чимало дзвінків не тільки з Майдану, інших областей України, але навіть з-за кордону. Не вагаючись, дав благословення отцеві, щоб він взяв з собою ще кількох хлопців і дзвонив у дзвони, оскільки не йшлося про півгодинний чи годинний набат, дзвонили до ранку. У цей момент я не боявся приймати таке рішення, вважав його правильним, вже пізніше чув чимало різних думок, зокрема про те, що тодішній владі це дуже не сподобалось.
– Якщо слідкувати за участю Михайлівського монастиря далі, то вже у січневих і лютневих подіях тут почав працювати своєрідний майданний госпіталь. Ви вже згадували, що владі не зовсім подобалось те, що ви робите. Чи відчували ви з братією у той час прямий пресинг зі сторони тодішньої влади?
Звичайно, що для протестувальників наша підтримка була дуже важливою. Як тільки починалися заворушення, вони прибігали до нас, говорили про небезпеку, всі знали, що дзвони у Михайлівському дзвонять на тривогу. Справді, зі сторони тодішньої влади до мене особисто приходили люди, які проводили своєрідну роботу. Безумовно, вони прямо не говорили про якісь заборони, не залякували чи погрожували силою, але між рядків можна було зрозуміти причину їхніх візитів. Ці люди натякали, що ні у якому разі не потрібно бити у дзвони, приймати протестувальників. Гадаю, що на той час вже сплановували лютневі події, бо ті ж представники влади просили нас, як тільки щось відбуватиметься, зачиняти ворота і не впускати людей. Але я категорично відповідав, що ми не можемо цього зробити, оскільки Церква не може так чинити із вірними. Ми завжди допомагатимемо тим, хто потребує допомоги! 18 лютого о 16 годині до монастиря прибігли люди, які розповіли про страшну пожежу у Будинку профспілок. 
Тоді ж на територію святині почали привозити перших поранених. Ніхто не думав, чи приймати чи не приймати рішення, аби дозволити людям тут лікувати, про це навіть тоді не йшлося. Все відбувалося миттєво, ми без вагань дозволили розгорнути тут своєрідний шпиталь. Спочатку привозили людей з легкими пораненнями, пізніше до мене звернулися із проханням виділити приміщення для хірургічних втручань. Ми дозволили зробити «хірургічний корпус» у трапезному храмі Іоана Богослова. Зрозумійте, у той час протестувальникам було небезпечно і страшно потрапляти у київські лікарні, оскільки звідти чимало людей пропадало безвісти, тому потрібен був безпечний шпиталь. Ми не вагаючись дозволили лікувати людей у нашій святині!
– Якщо проаналізувати події, які відбувалися, в очах суспільства Церква, безумовно, змінили свій імідж, хоча і не виконувала якихось надзвичайний функцій. Як Церква має далі співпрацювати із суспільством, щоб втримати цей імідж?
– Мені дуже приємно, що зараз у світі знають про Михайлівський монастир, його роль у всіх цих подіях, так само зріс рівень довіри до Української Православної Церкви Київського Патріархату. Але надзвичайно прикро, що це все відбувалося на тлі трагічних подій у нашій державі. Те, що ми робили і робимо для країни, – не заради власного іміджу і слави. Пригадую слова Патріарха Філарета, коли він коментував події 30 листопада у Михайлівському монастирі: «Ми нічого особливого не зробили, тільки те, що повинна робити Церква». Тому після подій Майдану Церкві потрібно невпинно працювати, але не заради отримання «високих балів» у суспільстві, а заради навернення людей до Бога! Революція Гідності триває і надалі, але вже в іншій формі. Церква сьогодні і надалі повинна допомагати, і ми це робимо, підтримуючи військових, вимушених переселенцяів, інших людей у потребі. Це наш обов’язок! Гадаю, що ці події змінюють духовне тло суспільства. Я спілкуюся із нашими військовими капеланами, які через служіння на передовій бачать як невіруючі стають глибоко віруючими. За будь-яких умов Церква має бути на своєму місці. Після 30 листопада до нас у монастир приходили представники правоохоронних органів. Звинувачували у тому, що ми займаємось політикою. Казали, мовляв, дозвольте зайти на територію, заарештувати людей, які порушують закон і самим розбиратись з ними. Це не ваша справа. Проте я казав, що ми не займаємось політикою, а чесно виконуємо свій християнський обов’язок – за потреби годуємо, захищаємо, зігріваємо скривджених. Дай Боже, щоб Церква ніколи не сходила з цього шляху, оскільки наш закон – це закон Господній, а не світський. А головна заповідь Божа – любити ближнього!
– Владико, ми говоримо з вами про результати Майдану. На мій погляд, одним із таких результатів є звернення до ідеї Помісної Церкви. Я знаю, що питання сьогодні вже дещо виглядає банальним, але все ж наскільки ця ідея реальна, на ваш погляд?
– Я особисто вірю, що ідея Помісної Церкви таки буде втіленою у життя, оскільки ми живемо у єдиній українській державі. Це найважливіша підстава. Вважаю, можна допустити таку думку, що якби у нас була сьогодні єдина Помісна Православна Церква, вдалося б уникнути чимало трагічних подій, зокрема війни на Донбасі. Можливо, ми б пережили Майдан, оскільки це природно для будь-якої держави – переживати час розквіту і протестів, але все не зайшло б так далеко. Ми були б єдиним народом, без протиріч, українців важко було б поділити. На жаль, нашу церковну різнорідність також використовували і використовують для різноманітних поділів. Церква – надійний фундамент для розвитку держави. На жаль, за більш ніж 20 років нашої незалежності представники влади про це не думали. Але на це також Божа воля. Зараз люди почали замислюватись над тим до якого храму вони ходять, наскільки їхня Церква висловлює позицію у всіх цих подіях. У крамниці нашого монастиря для покупців колись було зовсім без різниці російською чи українською мовою молитва на іконі, молитовник, інші книги. Сьогодні ж люди найчастіше відмовляються від продукції російською. Тому я вірю, що Господь створить такі умови, що в Україні буде єдина Помісна Церква.
– Владико, часто міркую над тим, що, можливо, заради творення цього спільного діалогу варто творити живі локальні релігійні середовища, які стали б ефективними ланками єдиного ланцюга. Скажімо, на прикладі Львова чи Києва…
– Погоджуюсь з вами, оскільки діалог потрібно вести як зверху, так і знизу. На жаль, зараз маємо дуже багато перешкод «зверху» щодо об’єднання. Наша Церква відкрита до діалогу з іншими Церквами, проте наразі компромісу досягнути важко. Але рушійною силою у цьому єднанні можуть бути миряни, які не повинні чекати, поки домовляться вищі щаблі ієрархії, а самі мають об’єднуватись. Саме тому сьогодні ми маємо багато фактів переходу парафій з УАПЦ і УПЦ МП до УПЦ КП. Ми повинні всі консолідуватись навколо Церкви і Бога, без різниці юрисдикції, оскільки всі ми – православні християни.
– Ми вже з вами говорили, що Революція Гідності триває, просто вже в іншому форматі. Майже два роки важких подій у суспільстві впливають на загальний психологічний стан, сьогодні маємо чимало агресії і страху. Як знижувати цей градус напруги у суспільстві?
– Звичайно, якщо порівняти події раніше, то ми дуже переймалися з приводу кожного побиття чи смерті. Сьогодні ми дещо абстрагуємось, оскільки, наприклад, я живу у Києві, ви – у Львові, а війна на Донбасі – це взагалі щось для нас далеке. На жаль, ми звикли до тієї ситуації. Неодноразово, під час проповідей у Михайлівському соборі, я казав, що це неправильно. Війна – це наша спільна справа! І треба завжди бути готовим до будь-яких подій, вміло приймати миттєві рішення. Справді, Церква має допомогти тримати людей у певному психологічному тонусі і зараз, і після війни, адже події на сході не триватимуть вічно. З передової повертаються вже і повернуться люди з порушеною психікою, яким важко буде ввійти у мирне життя. Тому перед Церквою у майбутньому та вже й сьогодні – важка і титанічна праця, як психологічно відновити суспільство до того стану, у якому воно перебувало до війни. Через те сьогодні бачу єдиний вихід – потрібно Церкві працювати над цим, долучатися до всіх можливих проектів держави чи громадських організацій, щоб спільно долати виклики. Незважаючи на стан у суспільстві чи особисті трагічні події, людина не повинна втрачати віри у Бога, оскільки вона створена для вічного блаженного життя у Царстві Небесному. Тому завдання Церкви не дозволити суспільству впасти у відчай, а навпаки – підтримувати і духовно розвивати його!
Розмовляла Юліана Лавриш
Повязані записи
