Останнім часом усі традиційні християнські Церкви України активно здійснюють хіротонії нових архієреїв. Безумовно, цей процес знаменує певне відродження і водночас удосконалення Церкви. Тому, зважаючи на ці події, поговорімо про богословське розуміння місії, завдання і гідності єпископа.
За останній рік Українська Греко-Католицька Церква отримала вже 6 нових єпископів. Безумовно, цей процес знаменує певне відродження і водночас удосконалення Церкви. Нещодавно у Самбірсько-Дрогобицькій єпархії висвятили нового єпископа-помічника, преосвященного владику Григорія (Комара). Тому, зважаючи на ці події, поговорімо про богословське розуміння єпископа. Для розуміння найвищої ланки у Церкві – єпископату – варто звернутись до цілої «ієрархічної піраміди».
Згадку про священство маємо вже у першій книзі Святого Письма – Книзі Буття: «А Мелхиседек, цар Салиму, виніс хліб та вино. А він був священик Бога Всевишнього». Наступну згадку віднаходимо уже у наступній Книзі Тори – Вихід. У ній ідеться про священиків Бога Ягве: «А ти візьми до себе брата свого Аарона та синів його з ним, з-поміж Ізраїлевих синів, щоб він був священиком для Мене…». Вже тоді, серед священиків з роду Аарона була встановлена єрархія, адже Аарон, як батько своїх синів-священиків був над ними старшим, тобто «первосвящеником».
Тим чином, передісторією ієрархії християнської була єрархія юдейська, а юдейський первосвященик був прообразом християнського єпископа. Саме про християнського єпископа читаємо у апостола Павла, що розповідає про принципи апостольської спадкоємності (продовжувачами справи апостолів мають ставати єпископи), а також, воднораз, дає чіткі вказівки того, хто має бути єпископом, та якими якостями має володіти.
Цінним документом Церкви, який врегульовує питання ієрархії, та окреслює роль єпископа в Церкві є «Правила святих апостолів». Проголосивши і затвердивши важливість цих Апостольських правил, отці Трульського собору разом з тим пояснюють і походження цих правил, а саме: пояснюють, що ці правила безпосередньо св. Апостолами письмово не були викладені (έκτεθέντας), як говориться в тому ж 2-му правилі щодо інших правил, але що вони ведуть свій початок від апостольського передання, зберігалися через усний переказ наступниками апостольськими, які згадані правила приймали і передавали іншим, і нарешті вони віддані були їм (отцям Трульського собору) в ім’я Св. Апостолів (ονόματι τών Αποστόλων).
Правила апостолів містять приписи єпископам щодо свячень, служіння, дисципліни, і т.п. Зокрема вже перше Апостольське Правило говорить, що єпископа мають висвячувати два, або три єпископи. Вельми цікавим є факт, який проповідувався Христом у Євангелії, був внесений до Апостольських правил, проте згодом став нехтуватися. Користуючись сучасною мовою цей принцип можна було б назвати «принципом відділення Церкви від держави», мовою Правила він звучав так: «Єпископ, пресвітер чи диякон не може приймати на себе громадських обов’язків. Інакше позбавляється сану», а також: «Якщо якийсь єпископ, вдавшись до світської влади, через неї отримає єпископський сан, нехай буде відлучений і він, і всі, хто з ним мав спілкування». Також Правила дбали за моральне життя своїх єрархії та духовенства: «Хто після хрещення брав двічі шлюб, або мав коханку, той не може бути єпископом, ані пресвітером, ані дияконом і взагалі в клірі». Чи не найважливішою складовою архієрейського служіння, вже від початку їх діяльності була спільнотність. Наступні правила підкреслюють Право Церков на помісність, закладають основи спільноти єпископів, декларують їхнє право обирати з-поміж себе першого, одночасно підкреслюючи вищість соборного розуму Церкви, тобто закладає основи Східного розуміння Еклезіології та єрархічності: «Єпископам будь-якого народу належить знати першого серед них і визнавати його як голову, і нічого не робити, що було б понад їхню владу, без його вказівок; а кожний має робити тільки те, що стосується його єпархії та тих місцевостей, що належать до неї. Але й перший нехай нічого не робить, не спитавшись думки всіх. Тому що так буде однодумність і прославиться Бог через Господа у Святому Дусі, Отець, і Син, і Святий Дух». Саме в такий спосіб творилася єрархія Церкви, і так апостоли бачили місію своїх наступників – єпископів. Місія єпископа полягало в тому, щоби бути наступником апостолів та посланцем Христа. Визначення влади єпископів чи не найкраще сформоване у нормативному документі, яким послуговується наша Церква – Кодексі Канонів Східних Церков (далі ККСЦ). Отож, згідно ККСЦ Єпархіяльний Єпископ, якому довірено єпархію для пастирської опіки від власного імені, керує нею як намісник і післанець Христа; влада, яку він особисто виконує в імені Христа, є власна, звичайна і безпосередня, хоча виконанням цієї влади остаточно керує найвищий церковний авторитет, і вона може бути окреслена певними межами задля користі Церкви або вірних.
Проте, як відомо, не всі єпископи виконують уряд єпарха. Про таких архиєреїв ККСЦ мовить наступне: «Єпископи, яким не довірена єпархія для керування від власного імені, а виконують або виконували в Церкві якесь інше завдання, називаються титулярними Єпископами». Проте, чи не основним елементом у служінні єпископа є апостольська спадкоємність, так звана «сукцесія». Тобто факт того, що через покладення рук, єпископи стали наслідниками апостолів. Ці єпископи клали руки на своїх наступників, і т.п. Таким чином сьогоднішні, правосильно висвячені єпископи є прямими спадкоємця апостолів.
Основним завданням єпископів було і є виконання Євангельського наказу Христа: «Тож ідіть, і навчіть всі народи, христячи їх в Ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа[…]». Окрім цього, єпископи, як згадно листів Павла до Тимотея і Тита, покликані бути провідниками перших християнських спільнот.
Про гідність і обов’язки єпископа дуже влучно висловився владика (нині – Глава і Отець УГКЦ) Святослав Шевчук: «Джерелом церковного буття є Пресвята Трійця, з якої випливає таїнственна природа Тіла Христового – Його Вселенської Церкви. Джерелом видимого існування церковної спільноти в тій чи іншій країні чи її адміністративній території єпископ. В особі єпископа в таїнственний та повний спосіб уприсутнює себе Христос як найвищий Архієрей та пастир своєї Церкви, саме йому належить повнота Христового священства. Саме через те, що в особі єпископа,наслідника апостолів, спочиває джерело таїнственного життя Церкви, він має владу, тобто особливе післанництво освячувати Божий люд Святими Тайнами, освяченнями та благословеннями, навчати його, проповідуючи те саме Євангеліє, що Христос передав своїм апостолам, управляти Христовою Церквою, тобто вести всіх людей до єдиного збору всіх вірних, що подорожують до Небесного Царства. Через руки єпископа силою і діянням Святого Духа спливає на людей вічне життя. Через слово архиєрея, сам Христос навчає про це вічне життя, а через єпископське пастирське служіння сам господь кличе і веде до цього життя кожну людину, яка приходить на світ. Про цей скарб апостольського служіння, яку Божественний спаситель поклав у людську особу архиєрея, навчає апостол Павло, коли каже: « А ми маємо цей скарб у глиняних посудинах, щоб було видно, що велич сили є від Бога, а не від нас» (2 Кор. 4,7)».
Апостольське вчення про значення присутності єпископа як єпарха, тобто джерелоначальника у Христовій Церкві,знаходимо вже в посланнях священномученика Ігнатія Богоносця, прямого нащадка апостолів, єпископа Антіохійського, який загинув мученичою смертю вкінці першого століття по Христі. Як в’язень Христовий, ідучи на смерть з Антіохії до Риму, він написав низку славних послань до різних Церков, даючи нам свідоцтво раннього устрою, життя та навчання Церкви перших християн. У листі до Церкви міста Смирни він пише: «Нічого не чиніть без єпископа. Коріться єпископові так, як Христос Отцеві, а пресвітерам, як апостолам. Дияконів почитайте так, як шануєте заповідь Божу. Без єпископа не чини нічого, що стосується Церкви. Тільки та Євхаристія повинна вважатися правдивою, яку звершує єпископ, або той, кому він доручив її служіння. Там де буде єпископ, там має бути і народ, подібно, як там де Христос – там і католицька Церква. Не дозволено без єпископа ні хрестити, ні звершувати вечерю любові; саме те, що потвердить він, те буде приємне Богові, щоб всяке діло було твердим і безсумнівним» (Смирн.7) Тут вперше у ранньохристиянських текстах вживається вислів Католицької Церкви, як Христового тіла, видимо присутнього через єдність вірних з їхнім єпископом. Ця Церква єдина, свята і апостольська, об’являється світові, коли духовенство і божий люд разом зі своїм владикою є зібрані на Божественній Літургії. В листі до магнезійців священномученик Ігнатій пише: « Благаю Вас, старайтеся все чинити в Божій однодумності, оскільки єпископ пересідає на місці Божому, пресвітери займають місце апостолів, та дияконам, милим мені, повірене служіння Ісуса Христа» (Магн. 6,1).
Отож, у підсумку, основними функціями єпископа є опіка і жертовність себе для пастви. Мабуть, найкраще завершити короткий виклад зможе знову-таки думка Блаженнішого Святослава: «Давня апостольська традиція називає єпископа „ангелом Церкви”, бо ангел своєю істотою є так сотворений, що весь його ум, вся його воля скерована тільки до Бога. Єпископ всім своїм життям, наукою, жертвами і навіть смертю скеровує наш ум, нашу волю, наші почуття до Господа Бога».
Володимир Мамчин
Повязані записи
