Минулого місяця у Львові відбулося кілька подій, які викликали значний суспільний резонанс. Одна з них – це великий рекламний напис «Все для причастя» на фасаді магазину алкоголю. Думки львів’ян розділились – у більшості це викликало обурення, але були й ті, кому це здалось дотепним.
Про те, як змінився Львів, що стоїть за блюзнірськими явищами у місті та яким чином знайти порозуміння в громаді, сайт «Духовна велич Львова» поспілкувався з відомим львівським священником – ієромонахом Юстином (Бойком).
«Перша атака була не на Церкву»
Отче Юстине, на вашу думку, чому взагалі власники мережі вирішили жартувати з такими речами у Львові, ще й перед Великоднем? І про що свідчить реакція людей?
Ця подія, і не тільки вона, є ілюстрацією стану самого Львова. Я є свідком того, як Львів змінювався з 1994 року. Наприкінці 1980-х – початку 90-х Львів був центром духовно-національного відродження для цілої України. Ідеологема «Бог і Україна» зародилася на наших теренах у великих історичних болях і муках, в середовищі українських патріотів, які будували своє життя на християнських принципах.
На кінець 1990-х – початок 2000-х років Львів зазнав великого спустошення. Дуже багато людей виїхало на заробітки. Нові люди, приїжджаючи до Львова, не розуміли його сутності. На мою думку, Львів відігравав центральну роль, доки тут був головний осідок УГКЦ. І мені було прикро чути, навіть від самих львів’ян, які переїхали до Києва, що, мовляв, нам треба позбутися «єресі галичанства».
Події 2014-го, коли почалася війна з Росією, ще більше змінили Львів, тому що до Львова став перебиратися великий бізнес зі Сходу і Півдня. Вони здебільшого не розуміли релігійної атмосфери міста. У Львові завжди були різні конфесії, церкви, навіть атеїсти, але була взаємоповага один до одного.
У чому проявлялись ці зміни?
Деякі великі бізнесмени, що сюди перебралися, починали запроваджувати російську мову. Це львів’ян збурило. Людей, які любили українську мову і вимагали її вживання у публічному просторі, почали цькувати, кажучи, що вони нетолерантні, що вони руйнують, за їхніми висловами, двомовну Україну. Перша атака була не на Церкву, а на мову – на національну ідентичність. І це підтримували місцеві ліберальні кола – вони завжди стояли ближче до соціалістів і комуністів.
«Пам’ятник Андрею (Шептицькому) став видимим сумлінням духовно-національного стану міста Львова»
Коли почалася друга атака – на Церкву?
Відкрита і промовиста атака на Церкву почалася зі спорудженням пам’ятника митрополиту Андрею (Шептицькому) у Львові. І це до сих пір незагоєна рана. Коли я намагався розмовляти з тими людьми, які виступали проти пам’ятника, я зрозумів, що це не стільки боротьба проти пам’ятника, як бажання посунути авторитет Церкви. На превеликий жаль, в тому протистоянні брали участь і місцеві люди, деякі з них були ображені на Церкву, на Бога. Деколи ображені слушно, коли йдеться про невідповідний стиль життя окремих священників. А деколи – не слушно, коли якась людина жила в гріху, а Церква, як дзеркало, нагадувала такій людині, що її життя неправильне. Тож пам’ятник Андрею (Шептицькому) став видимим сумлінням духовно-національного стану міста Львова, лакмусовим папірцем. Йшлося не про архітектуру, а про мораль і патріотизм.
Що показав останній випадок із блюзнірською рекламою?
Випадок із алкогольним супермаркетом показав морально-духовну слабкість Львова. Не було належної реакції, яка б змінила ситуацію. А треба реагувати. Коли я побачив цей напис, то подзвонив напряму до керівництва компанії. Менеджер відповів, що це була помилка і вони заберуть той напис. Я такий варіант припускав, оскільки маркетологи не зі Львова, тому не розуміють релігійної ситуації. Коли ж наступного дня побачив, що вони виправили напис на ще гірший, почали насміхатись зі Львова, я зрозумів, що все це було зроблено цілеспрямовано. Це була свідома провокація, яка не отримала адекватної оцінки. Мене втішило те, що багато людей не залишилося осторонь. Ми в стані війни, ми виборюємо нашу національну і духовну ідентичність, і якщо ми не виграємо цієї війни, то що буде вартувати перемога на фронті?
Чому так сталось?
На мою думку, теперішньому Львову, який стає великим мегаполісом, бракує ідеології. Львів, який позиціонується як місто кави, вина, сиру тощо – це не є Львів, наповнений сенсом. Зауважте, що в минуле відходить і Львів як місто студентів та університетів. Університети мають великі недобори, багато молоді повиїжджало, а корупція з’їдає практично всю освіту. Ще трошки залишається в тренді УКУ, але і це вже не те, що було.
Мені здається, що стратегія розвитку Львова у напрямку «Бог і Україна», який вибрали наші попередники, зокрема митрополит Андрей (Шептицький), українське підпілля та й теперішня війна, є не просто правильною, а єдино правильною, якщо ми хочемо вижити в цьому глобальному і строкатому світі та внести свій вклад в його розвиток.
Також читайте: Єрм. Юстин (Бойко): «Багато монастирів, які колись були наповнені, сьогодні пустіють»
«Релігійні фанатики – це люди, які ставлять на перше місце не так Бога, як ідею»
Можливо, ця скандальна реклама мала тільки комерційну мету – створити провокацію, щоб львів’яни про неї говорили?
Я переконаний, що це була цілком свідома провокація, яка мала дві цілі. Перша – це підігріти ту ліберальну частину суспільства, яка воює проти Церкви. Ми бачили, що в соціальних мережах почалися агресивні випади проти християн. І цей супермаркет не єдиний зробив такий випад. У Львові відкрили так звану вільну кав’ярню, де зобразили Ісуса Христа, який курить люльку, з кавою тощо. І такі речі поступово набирають популярності. Або езотеричні культи. Нас всіх у Львові повинні об’єднувати дві цінності: любов до Бога і любов до України. Навіть якщо людина атеїст – хоча абсолютних атеїстів не буває – вона не буде пропагувати ненависть до іншої людини.
Як тоді зрозуміти грубу реакцію в коментарях тих, хто ніби захищає Церкву? Це стосується не лише випадку з блюзнірською рекламою алкоголю, але й щодо підпалу дверей храму на Сихові, був навіть заклик «відрубати руки» палію.
Коли людину атакують, спрацьовує реакція самозахисту. Якщо ми побачимо, що хтось б’є дитину, нашою природною реакцією буде захистити її, це велить нам сумління. Вже потім ми вияснюємо причини поведінки насильника і робимо висновки. Ми живемо в епоху соціальних мереж, де інформація розноситься відразу. Тому багато людей, які бачать знущання над їхньою вірою, реагують моментально, але не завжди продумано. Це є емоційна реакція, яка не вникає в суть справи, вона висловлює обурення. І, очевидно, що читаючи це обурення згодом, людина може здивуватись сама зі себе. Коли говоримо про емоційну реакцію, то згадайте, що було з Ісусом Христом, коли Він зайшов до Єрусалимського храму і побачив там велике торговище. Він зробив бич, поперевертав столи і почав виганяти міняйлів та продавців овець, волів.
Так і в наш час люди реагують моментально, і я частково їх розумію. Тому що посягнули на найсвятішу для них річ, при чому свідомо. Але розум включати потрібно, які б емоції не були. Не можна виправдати заклики до актів насильства, бо це суперечить євангельським принципам. Але тут якраз ми бачимо необхідність того, щоб хтось дбав про суспільну мораль.
Що таке суспільна мораль в наших умовах?
Це є цінності, які приймає все суспільство або ж його більшість. Коли існує суспільна мораль, ми можемо побудувати етику спілкування між людьми і знати, як поводитися. Коли немає суспільної моралі, тоді у кожного своя мораль і це є пряма дорога до конфліктів, починаючи від сім’ї та закінчуючи суспільством. Людина не має права на все. Заклики «відрубувати руки» чи подібні до цього, звичайно, є аморальними, але можна зрозуміти, звідки вони виникають. До того ж, у кожному релігійному середовищі будуть люди, не приготовані до дискусій, бо для цього треба володіти відповідними знаннями. І будуть зустрічатися релігійні фанатики, які ставлять на перше місце не так Бога, як власну ідею.
Ми також чуємо різні оцінки щодо боротьби з Московським патріархатом?
Я розумію, що Московський патріархат нищить саме поняття Церкви як інституції Божої, і, як структура, вже давно потребував належної оцінки з боку правоохоронних органів. Але там є все ж таки люди, які є українцями. Мені не сподобалося, як зносили колишній храм Московського патріархату на Сихові. Це слід було зробити у більш культурний спосіб, з розумінням того, що в ньому служилася Євхаристія.
З цього самобуду перед знесенням винесли всі ікони, там залишилися тільки дошки – дах і стіни.
Існує поняття сакральної споруди, в якій молилися люди, і вона повинна бути демонтована належним чином. Ми бачили, як у Франції нещодавно також руйнували католицькі храми, які Церква не може утримувати, там була церква XIV століття. І це робили брутально. Ми не можемо йти таким самим шляхом. Є люди, які не мають аналітичного складу розуму, побачать таке і почнуть палити всі церкви Московського патріархату. Але слід пам’ятати, що ці церкви – це пам’ятки архітектури України. То тільки москалі боряться без правил і моралі, не зважаючи на гідність людини і пошану до святого місця.
«У нас спостерігається зародження антицерковних і антихристиянських рухів»
Якщо повернутись до питання блюзнірської реклами алкоголю та кав’ярні або еротичних закладів Львова, очевидно, що є попит, бо інакше той бізнес не зміг би існувати. Водночас, можливо, частина людей, які публічно підтримують блюзнірські речі чи гріховні структури в місті, в такий спосіб опираються нав’язуванню, як їм здається, диктату Церкви, а не самій Церкві?
Коли більшість людей у демократичному суспільстві сповідує християнство, то вони формуватимуть суспільство згідно з християнськими нормами. Але демократія передбачає також повагу до інших. Ми сприймаємо, що існує меншість, яка думає по-іншому і яка може бути атеїстична. Наприклад, я довгі роки жив у Італії. Хоча там багато українців, але ми були в меншості, ми вимагали право доступу до нашої церкви, і щоб ми могли служити рідною мовою. Але щоб там жити і працювати, ми мусили влитися в те суспільство і прийняти його закони – вивчити італійську мову, ставитись до італійців з повагою, пізнати італійську культуру. І тоді тебе шанували, з тобою рахувались. Тому секретом існування кожної меншості є вміння діалогувати.
Очевидно, що ліві ліберальні рухи в українському суспільстві у меншості. Це також показує соціологія. Але вони поводяться дуже некультурно і кричать так, що їх чути ледь не на цілий світ.
Мабуть, у них є хороше фінансування.
Їх фінансують, а також їх лобіюють провідні ЗМІ. І досить часто причиною конфліктів між різними соціальними групами є засоби масової інформації, вони зіштовхують між собою людей. Мені прикро визнати, але якісна аналітична журналістика у нас слабка. Я б навіть сказав, дуже слабка. Щоби щось аналізувати, потрібно витримати час. Але в гонитві за популярністю всі хочуть бути першими у донесенні тої чи іншої події.
І на практиці інколи виходить, що людина не атеїст і не антиклерикал по життю, але автоматично стає на їхню сторону.
В Україні немає серйозних антиклерикальних рухів, у нас спостерігається зародження антицерковних і антихристиянських рухів, у тому числі у Львові. А на фоні цих рухів такі народні депутати, як Інна Совсун, намагаються просувати реєстрацію одностатевих шлюбів, які вони називають партнерствами. Пані Марія Клюс, яка, за її словами, є співавторкою чи авторкою того законопроєкту, каже, що одностатеві пари – це невід’ємна частина життя нашого суспільства. А я кажу, що в нашому суспільстві також існує проституція, існує подружня зрада, існують педофіли і навіть некрофіли та зоофіли. Тоді ж що, нам їх також треба легалізувати, бо вони існують? Легалізувати – це поставити у норму. А коли усі анормальні явища легалізовувати, саме право втратить сенс.
Ми маємо дбати про захист честі і гідності людини та її права на життя, на працю, на висловлювання поглядів, але я перепрошую – не можемо ми легалізувати відхилення від природи. До мене як до священника приходять люди з гомосексуальними схильностями, і вони насправді боряться зі собою і ми їм допомагаємо. Ніхто не відкидає їх. Я є перший проти, щоби таких людей цькувати, але вони не ходять по вулицях і не кричать: «Ми робимо добре».
Подібні законотворчі ініціативи підтримують також народні депутати, яких обирали львів’яни. Наприклад, саме голоси львів’ян дали зелене світло у Верховну Раду партії «Голос», яка зі «Слугами народу» ледь не в авангарді просування подібних речей. Як так сталось, що львівські християни обрали тих, хто працює проти християнських цінностей?
Наш виборець або не дуже вникає, за кого він голосує, або залишається пасивним. Проблема ж кандидатів у тому, що вони досить часто є хамелеонами. В країнах давньої демократії існують переважно двопартійні системи, у кожної своя випрацювана та послідовна політика. А наші політики поутворювали масу партій, і досить часто в біографії одного політика можна побачити приналежність до партій, ідеологічно собі противних. Мені деколи здається, що у них або якийсь психічний розлад, або вони трактують народ як темну масу.
Українські партії у своїй суті не мають якоїсь ідеології, цінностей. Вони переслідують свої комерційні, бізнесові цілі. За партіями досить часто криється рука якогось олігарха. Відповідно, політики не сповідують духовні чи моральні цінності, а переслідують власну користь. Наш добрий і довірливий народ, слухаючи таких хамелеонів чи демагогів, не маючи критичного мислення, вибирає кандидата, бо «він говорить добрі речі», «ходить до церкви», «побожний чоловік». А насправді він побожний тільки перед виборами. І це є трагедія, бо політики також люди, і в такий спосіб вони втрачають орієнтири для себе самих та перестають розрізняти, де є віра в Бога, а де її нема. Опісля це для них самих обертається великими особистими трагедіями, бо з Богом жартувати не можна!
Я бачив багато політиків, які трактують приятельські стосунки зі священниками як запоруку того, що Бог схвалює всі їхні вчинки. Мені це інколи нагадує анекдот, як ідуть двоє інтелігентів Львовом і підходить до них циган (я говорю це з повагою до циган). Та й питає один з них: «Циганоньку, якої ви національності?» А циган їм відповідає: «А якої вам, паноньку, треба?» Ось така політична модель повоєнній Україні не підійде. Ми повинні собі закарбувати на серці, що майбутнє України можливе лише на фундаменті любові до України та віри в Бога.
Спілкувався Андрій ТОЛСТОЙ
Повязані записи
