Нещодавно у Львові вийшло друком дослідження одного із редакторів сайту «Духовна велич Львова», кандидата наук із соціальних комунікацій, викладача кафедри нових медій факультету журналістики Львівського національного університету імені Івана Франка Юліани Лавриш – «Церква у нових медіях України: проблеми і пріоритети комунікації». Важливо, що це одне із перших в Україні досліджень саме у сфері цифрових, електронних, так званих нових медій. Презентації книги відбудуться 24 травня 2017 року о 15:00 год. у приміщенні Наукової бібліотеки Львівського національного університету імені Івана Франка (вул. Драгоманова, 5), а опісля символічно у День журналіста, 6 червня 2017 року, у Києві – у Музеї Блаженнішого Митрополита Володимира (Сабодана) (вул. Маршала Конєва, 3А).
Напередодні презентацій ми поспілкувалися з Юліаною у форматі короткого бліцу про ідею дослідження і важливість комунікації релігійного простору і суспільства через мережу.
Юліано, розкажи, будь ласка, як зароджувалась ідея праці, адже тема абсолютно нова і зовсім не досліджена в українському журналістикознавстві?
Значна частина запропонованого дослідження – це текст моєї кандидатської дисертації, захищеної 21 квітня 2016 року у Львові. Проте я вирішила, що для того, аби читач не знудився від суто академічного викладу і глибинних роздумів, додати ще третій розділ, який є виключно практичним, адже представляє мій журналістський доробок на основі тих тем, про які пишу, як науковець. Важливо, що ця практична частина є екуменічною і міжрелігійною, – у ній інтерв’ю, коментарі, думки представників різних християнських конфесій та релігійних деномінацій. У цьому полягає одна із ключових ідей – звести наш надзвичайно строкатий і різносторонній релігійний простір на один майданчик для спілкування. Зрештою, за таким принципом вибудовуватимуться і презентації, учасниками яких буде різноконфесійне і різнорелігійне духовенство, журналісти, науковці і всі зацікавлені. Чесно кажучи, коли я затверджувала тему дисертації, а це був 2012 рік, вступ в аспірантуру, я лише чітко розуміла, про що писатиму у першому, методологічному розділі, натомість два інші розділи були загадкою. З початком подій Революції Гідності, а пізніше – війни на Сході; розуміла, що почався цікавий виток комунікації, який варто дослідити саме у межах соціальних мереж, цифрових платформ, блогів, веб-ресурсів. Цікаво дослідити, як зовнішньополітичні події та філософія онлайн-простору впливає на таку комунікацію; як у суспільстві почали ставитись до духовенства та й релігії загалом. Тому у листопаді виднівся «скелет» принаймні другого розділу. І це був величезний виклик. Адже у країні відбувався хаос, інколи прокидалася з думкою про те, чи завтра Україна залишиться незалежною, а моя робота таки комусь буде потрібною. Робочий графік виглядав так: перша половина дня переглядаю контент нових медій, програми інтернет-телебачення за участю духовенства, зводжу моніторинги, формую академічні аргументи; а ввечері йду на Майдан як громадянка і журналіст, саме там народжуються думки і публіцистичні тексти, зрештою, тексти колонок, які матимете змогу перечитати у третьому розділі книги. Саме тому мені так важливо було видати це дослідження – не заради ще одного пункту у звіті викладача університету, а заради емоцій, які вдалося пережити, пишучи цей текст. Тому я вдячна моєму другові, директору Центру міжконфесійного і міжрелігійного діалогу «Лібертас», Тарасові Дзюбанському, який допоміг мені реалізувати проект і випустити «дитя свого серця» у люди. Вдячна кафедрі нових медій, викладачам факультету журналістики, які допомогли відшліфувати текст, вказати на помилки молодого і ще не зовсім досвідченого науковця; а також колегам газети «День», які у 2013-2014 роках публікували оці тексти і розмови, у яких разом намагалися осмислити феномен подій у нашій країні та важливість присутності духовних цінностей у медіа просторі.
У дослідженні ти чимало уваги звертаєш на важливість комунікації духовенства і суспільства у форматі онлайну. Які цілі і пріоритети, важливість такої комунікації?
Вже практично четвертий рік ми живемо у психологічно напруженій атмосфері. Перед нами – чимало викликів, згладжувати які доведеться не одне десятиліття, – це і втрачене дитинство, і біль переселенства, і явище калькуляції і знецінення смерті. Насправді ми інколи не підозрюємо, що духовний чинник у житті нашої країни зараз більш важливий, ніж економічний, соціальний, політичний. Адже спочатку треба реанімовувати власні душу і серце, а потім – матеріальні речі. Мабуть, від події 30 листопада 2013 року, коли мирні протестувальники попросили притулку у Михайлівському Золотоверхому монастирі, ми бачимо, наскільки присутність Церкви та й загалом релігійного простору були надважливими. І у цьому контексті Михайлівський, на мій погляд, виступає глибокою метафорою потреби цієї присутності. Зважаючи на те, що традиційні медіа були під цензурою, чимало інформації ми отримували у мережі – з твіттер-трансляцій чи стрімів. Через зовнішні політичні події в Україні відбувся перехід до громадянської журналістики. Тобто мережеві медіа отримали більший кредит довіри, ніж традиційні. Зважаючи на це, Інтернет став ще більш ефективним майданчиком для комунікації. Тому Церкві та й загалом релігійному простору варто проникати у нові медіа, адже сучасна людина потребує нових форматів комунікації. Як бачимо, сьогодні проповіді з амвону не достатньо – не тому, що вона неважлива, а тому, що неповна, не може повністю відповісти на ту величезну кількість викликів у нинішньому світі щохвилинно. Людина потребує бути у цьому комунікаційному полі не лише у неділю чи свята, під час Літургії, але й щоденно.
Власне, новий спосіб комунікації передбачає модернізацію Церкви, а це не всім подобається. Окрім того, перед нами є виклики секуляризму. Як осучаснити це спілкування, не втративши божественне?
Думаю, що під час презентації-дискусії у Львові ми будемо обговорювати це питання зокрема. Адже, як я вже зазначила, – сучасна людина потребує нових форматів комунікації. Але справді постає питання – як не втратити сакральність, як не потурати секуляризації, втримати межу? Я думаю, що це залежить від кожного духівника. Починаючи від розуміння свого особистого покликання, ідентифікації у суспільстві (носити чи не носити атрибути приналежності до Христового воїнства в миру), до ведення особистого Фейсбука чи Інстаграму. Але це локальний рівень. У глобальному рівні релігійний простір, себто духовенство вищої ієрархії, не зрозуміло, як представляти імідж Церкви у соціумі, як комунікувати із журналістами. Для багатьох ще і досі єдиноправильними залишаються консервативні методи. Тому маємо палицю з двома кінцями – з однієї сторони світські журналісти подекуди навіть дуже часто невміло пишуть про релігійний простір, а з іншої сторони Церква не вміє правильно спілкуватися із журналістами. Тому часто у медіа можна читати недолугі коментарі єпископів чи натрапляти на будь-які інші ляпи. Мабуть, зважаючи на такий затяжний час підпілля, Церква ще не усвідомила рівня своєї публічності. І це проблема, оскільки трапляється дисбаланс комунікації. Гадаю, що на подібні теми варто говорити і у форматі освіти для духовенства, і у межах локальної адміністрації – творення професійних єпархіальних прес-служб чи конфесійних веб-ресурсів. Мені б дуже хотілося почути реакції на ці питання від духовенства різних конфесій як у Львові, так і у Києві.
Безумовно, що у будь-якому проекті ми маємо прагнення реалізувати цілі і отримати результати на виході. Які «плоди» очікуєш від свого дослідження?
Це дослідження спонукало мене як журналіста-практика замислитись про багато речей, зокрема зараз як науковець продовжую досліджувати явище секуляризму і його впливу на сприйняття матеріалів на релігійну тематику. Безумовно, поштовхом до цього була практична журналістика. Адже, працюючи для сайту «Духовна велич Львова», часто зіштовхуюся із негативним коментуванням здавалося б не надто дражливих тем. Ставлю запитання собі: чому? І ось це провокує до глибинних пошуків і досліджень. Мені хотілося б, щоб презентації цієї книги були не лише спробою зібратися і поговорити, яка чудова праця, але у дискусійному форматі обговорити чимало речей, які є на часі. Які мене як релігійного журналіста болять. Тому мені хотілося б почути позиції-реакції як і мирян, так і духовенства. Думаю, що книга знайде свого читача, адже вона задумана широкоформатно – для релігієзнавців, духовенства, релігійних журналістів, дослідників соціальних комунікацій, просто пересічних громадян, яких цікавлять ці теми. Думаю, що кожен зможе знайти там «харч» для розуму, душі і серця. Запрошую долучатись до нашого спілкування у Львові та Києві.
Розмовляла Лідія Батіг
Повязані записи
