Назарій Петрів
Я беруся за написання цього тексту на п’ятому році повномасштабної війни росії проти України, 4 жовтня, у день, коли надворі у Львові яскраво світить осіннє сонечко, зігріваючи вулиці міста й даруючи трохи віри у краще майбутнє.
Цього дня, згідно з церковним календарем, Католицька Церква вшановує святого Франциска, життєвий шлях та духовна спадщина якого залишили помітний слід у житті Львова. Однак сьогодні я волів би писати не про самого нього, а про тих, хто йшов шляхом святого у власному духовному житті, яке дає рясні плоди й сьогодні.
Спадкоємиці святого Франциска
Францисканську духовність зазвичай пов’язують з убогістю, простотою і радістю. Проте в її серці щось глибше: зачудування Богом, який упокорився заради людини: у яслах, на хресті та в Євхаристії. Сам Франциск раз у раз повертався до пошани Тіла і Крові Господніх, а свята Клара, сподвижниця Франциска, з Найсвятішими Тайнами в руках захистила свій монастир від сарацинів.
Саме з цього євхаристійного кореня францисканської традиції в середині ХІХ століття у Франції виросла спільнота сестер, які поєднали убоге й приховане від світу життя за взірцем святої Клари з неустанною адорацією Найсвятішого Сакраменту в дусі подяки та молитви за Церкву і світ. Для таких сестер молитва не стала втечею від світу. Таким чином вони несли його тягар перед Богом. Без цього важко зрозуміти те, про що йтиметься далі.
Героїня сьогоднішньої історії — невідома, точніше, просто забута. Йдеться про сестру Марію Аннунціату Ладу зі Згромадження сестер Францисканок Найсвятішого Сакраменту, відомих також як сестри Неустанної Адорації, чий материнський дім до 1946 року був у Львові на вул. Курковій, 41–43 (нині вул. Лисенка, 43). Радянська влада вигнала сестер зі Львова, а сам монастир перетворила на комунальну інфекційну лікарню. Однак сьогодні в його стінах триває духовне життя, тепер тут розташовані Львівська православна богословська академія і православний чоловічий монастир.
Викладачі та вихованці цих духовних установ намагаються зберегти історичну спадщину, виявляють повагу до пам’яті, і цим самим формують якісний, а не позірний, міжконфесійний діалог у Львові. До речі, засновниця монастиря, Слуга Божа Мати Марія (Людвіка) від Хреста (Моравська), похована у крипті монастиря під вівтарем храму. Беатифікаційний процес Матері Марії розпочався у 2002 році та триває досі.
Однак повернімося до героїні сьогоднішньої історії, її духовного досвіду та Божого заклику, який вона почула у французькому Труа, а згодом принесла із собою до Львова.
Від Варшави до Львова
Наталія Лада народилася 10 вересня 1835 року у Варшаві. Разом із Людвікою Моравською у 1857 році вступила до контемплятивного монастиря сестер феліціянок у Варшаві, у 1858 році склала перші обіти й отримала ім’я с. Маріанна. Тривалий час належала до сестер першого хору (тобто до тих, чиїм головним обов’язком була спільна хорова молитва) і навіть виконувала обов’язки настоятельки клявзури – закритої для світу частини монастиря, у Варшаві.
У 1866 р. разом зі сестрою Моравською вирушила до Франції, до м. Труа, де обидві вступили до монастиря сестер Францисканок Найсвятішого Сакраменту. Маріанна прийняла тоді ім’я Марії від св. Анни, хоча в збережених листах уживала ім’я с. Марії від Воплочення. Маючи тимчасові вагання щодо обраного шляху, вона просила про повторне прийняття до феліціянок, але врешті 21 жовтня 1867 р. склала вічні обіти як францисканка Найсвятішого Сакраменту.
У Франції перебувала до квітня 1871 року. Потім опинилася в колі сестер, які вирушали до Гранова, як вікарія новоутворюваної спільноти та найближча співпрацівниця Матері Марії Моравської. Після прибуття до Польщі змінила ім’я на с. Марія Аннунціата (Благовіщення). У жовтні 1872 р. сестри мусили залишити Граново й перебралися до Гнєзна, а 18 листопада 1873 р. десятеро сестер прибули до Львова. Спершу спільнота мешкала у пристосованому домі на вул. Пекарській, недалеко від Воскресенців, і лише згодом перейшла до нового монастиря на вул. Курковій, де 13 вересня 1877 р. було освячено наріжний камінь майбутнього храму Найсвятішого Серця Ісуса (консекрований 29 вересня 1889 р.).
Особливою харизмою с. Аннунціати були література та поезія. Власне, своїм поетичним даром вона намагалася якнайкраще послужити спільноті. Залишила по собі низку молитов, поетичних творів і релігійних пісень. Переклала з французької мови на польську всі чернечі книги та устави свого Згромадження, вела також монастирську хроніку. У 1871–1875 роках була вікарією монастиря та магістрою новіціату, у 1876–1897 роках – радницею і секретаркою настоятельки. Була однією з найближчих співробітниць та довірених осіб Матері Марії від Хреста, яка, виїжджаючи з монастиря, призначала її своєю заступницею. Померла с. Аннунціата у Львові, в монастирі сестер Францисканок Найсвятішого Сакраменту, 3 квітня 1897 року; похована у гробівці сестер на Личаківському кладовищі.
Також читайте: Вперта монахиня і Божа мережа: що поєднує Львів та католицьку медіаімперію
Лист із Труа
Однак не лише літературним талантом вирізнялася с. Аннунціата, а й глибоким містичним переживанням Божої присутності у своєму житті. До нас дійшло кілька листів сестри до її духівника, у яких вона відкриває перед священником найпотаємніші переживання власної душі. Деякі з них особливо заслуговують на увагу, адже не лише свідчать про святість життя сестри, а й відслоняють духовні витоки тієї спільноти, яка згодом на десятиліття стала частиною життя Львова. Ось що вона писала у листі від 1866 р. до о. Александра Єловіцького (цит. за: S. M. Bonawentura (Zofia Alina Pawęzka) OCPA, «Sługa Boża Matka Maria od Krzyża Ludwika Morawska (1842–1906). Życie i dzieło», Bydgoszcz 2017, s. 258–259):
«8 жовтня, в день св. Бригіди, під час моєї годинної адорації Господь дав мені особливо сильно, як ніколи до того, відчути прагнення душ, що пломеніє у Його Найсвятішому Серці, і біль Ісуса через вигляд такої кількості душ, які гинуть навіки. Зараз я не здатна оповісти про те, що я відчула [тоді]. Я молилася про збереження віри в Польщі з таким запалом, на який моя душа лиш була здатна, і під час тієї молитви наш Господь показав мені Росію як бідного Лазаря, померлого декілька століть тому і лежачого в гробі. І того Лазаря наш Господь хотів би воскресити, але нема тих Марій, нема душ, які б плакали та молилися зі сльозами, з любов’ю та упованням про воскресіння того Лазаря… Коли відправляю мою годинну адорацію перед Найсвятішим Сакраментом, чую ті слова нашого Спасителя на хресті: „Прагну”, або ті, що Він скерував до самарянки при криниці Якова: „Дай мені напитися”. Даю Йому мою бідну душу, однак лише як малу краплю води з калюжі, оскільки не маю нічого більше, і чую, що Він прагне знову і знову. Його слово „прагну” („спраглий Я”) я відчуваю у своїй душі і тому благаю Його, щоб сказав мені, як Його Божественне прагнення (спрага) може бути вгамоване. Питаю Його, де є те джерело, з якого Він хоче пити, і в такі моменти зокрема бачу Росію з мільйонами душ, що вгинаються під ярмом темряви та поховані від стількох віків у гробі єресі. Чую, що наш Господь хоче, щоб Його спеціально було прошено за Росію, і що молитва поляків [думаю, тут треба зважати на історичний контекст: сестра пише як донька народу, який сам потерпав від російського поневолення], поєднана з Ісусом, який на хресті прощає тим, хто Його вбивав, мала б велику дієвість і випросила б те дивовижне чудо — навернення Росії. Ох! Якою б це було потіхою для Святого Отця, для св. Церкви, якою славою для Ісуса, яким зростанням Його пізнання та Його любові у бідних душах, які впродовж такого довгого часу позбавлені життя, світла і всього, оскільки Любов Ісуса не царює у них».
Тут потрібне одне застереження. Слово «єресь» у листі належить мові ХІХ століття: так католицька черниця тієї доби говорила про російське православ’я. Я не хотів би, щоб сучасний читач, зокрема православний, сприйняв його на свою адресу. На мою думку, йдеться про православ’я, спотворене російським самодержавством та імперською чумою. Зрештою, сьогодні в стінах того самого монастиря навчаються майбутні православні священники, які відрізнятимуться від московських, і в цьому я бачу радше знак, аніж суперечність.
Також читайте: Семюел Тоттен: «Це не Бог творить геноциди, їх вчиняють люди»
Фігура Матері Божої Прибіжища грішників, яка перебувала в храмі монастиря на Лисенка, а тепер зберігається в Львівському музеї історії релігії. Фото надав Назарій Петрів.
Лазар, якого нікому оплакати
Варто також пам’ятати, що маємо справу з приватним об’явленням, якого Церква офіційно не розглядала. І все ж це один із найранніших відомих закликів Небес молитися за навернення росії. Лист написано 1866 року, за 51 рік до 1917-го, коли в росії відбувся жовтневий переворот, а у Фатімі Богородиця просила про молитву й покуту за навернення цієї країни. Схоже, що Небо вже тоді намагалося вберегти світ від руйнувань і смерті, які згодом вийшли з росії.
Зверніть увагу на сам образ, який згадує монахиня. В Євангелії від Йоана Христос воскрешає Лазаря, зворушений сльозами його сестер, Марти і Марії. У видінні сестри Аннунціати, Лазар лежить у гробі вже не чотири дні, а кілька століть, і бракує саме «Марій», тобто тих, хто плакав би за ним. Від такого «кількавікового» Лазаря залишилися лише кості, проте для Бога це не кінець. Віра росії збочена, отруєна мілітаризмом, подекуди навіть людиноненависництвом, але все ж має можливість повернутися до першоджерела — Бога і Його Правди. Бракує не Божої сили, а людських сліз і молитви.
Зауважте, з якою дикою, диявольською ненавистю більшовики і комуністи боролися проти Церкви. Прийшовши до Львова, радянська влада одним із перших кроків взялася за монастирі: їх ліквідовували, храми закривали, монахів і священників виганяли з міста, а тих, хто залишився, переслідували та всіляко намагалися знищити. Сестер Францисканок Найсвятішого Сакраменту вигнали 1946 року. Тож недоречно було б стверджувати, що російська революція була лише матеріалістичним явищем класової боротьби, вона мала у своїй основі й духовні чинники. Проте більшовизм не був початком хвороби: у видінні сестри Аннунціати росія 1866 року вже «мертва кілька століть». Падіння монархії, громадянська війна, і подальший геноцид народів стали плодом давнішої недуги. А сьогоднішня війна росії проти України є її продовженням. Адже непокаране зло росте, а гріх, який не був спокутуваний і відмолений, розростається, як рак, на духовному тілі народу.
Заклик, що не змовкає
Чи знали про цей заклик у самому згромадженні? Схоже, що так. У тій самій книзі (с. 259–260) згадано молоду сестру Алоїзу Маркевич, яка померла 22 липня 1898 року і яка своє життя жертвувала за навернення росії. Це дає підстави думати, що у львівському монастирі про заклик знали і що принаймні деякі сестри підтримували с. Аннунціату в цій молитві.
Через кілька десятиліть подібний заклик пролунав знову, і знову на тій самій львівській вулиці. По сусідству з францисканками, на Курковій, 49–53 (нині вул. Лисенка, 53), розташовувався дім Згромадження сестер св. Йосифа; два комплекси й досі розділені лише цегляним парканом. Пов’язувало їх не лише сусідство: першою форматоркою сестер св. Йосифа була Мати Марія Моравська, а сама формація проходила в монастирі францисканок на Курковій. 1927 року до цього згромадження вступила Софія Саха, у чернецтві сестра Отилія (нар. 1911 р.). На прохання настоятельки вона вела духовний щоденник, у якому записувала слова Христа, що кликав її благати про милосердя для грішників. Серед цих записів є й заклик молитися за Хрущова, очільника Радянського Союзу – спадкоємця тієї самої росії. Логіка та сама, що й у листі с. Аннунціати: Господь не перестає закликати до молитви за росію та її провід. Минають десятиліття, змінюються назви держави та імена її правителів, але заклик залишається тим самим – російський «Лазар» досі в могилі.
Голос вулиці Лисенка
Варто сказати кілька слів і про саму вулицю. Колишня Куркова, нинішня вулиця Лисенка, була однією з артерій духовного, а подекуди й містичного життя Львова: монастир стояв тут біля монастиря, а за їхніми мурами тривали молитва, адорація і тиха праця для знедолених. Комуністична влада намагалася це знищити: сестер вигнали, храми закрили, монастир францисканок перетворили на лікарню, а в домі сестер св. Йосифа розмістили інтернат (уже за незалежної України, з 2002 року, тут діє навчально-реабілітаційний центр для дітей). На десятиліття вулиця замовкла, а її історію майже забули. Проте сьогодні голос вулиці Лисенка лунає дедалі голосніше, відкриваючи давні сторінки духовного життя міста. І стається це саме тоді, коли ми як нація найбільше потребуємо опори та живих прикладів свідчення віри.
Теперішня війна – це не лише результат хворих фантазій російського фюрера, а й боротьба світла і темряви, і темрява вбачає в Україні джерело світла, яке може духовно переобразити світ. Я не кажу, що ми безгрішні. Ні, ми, як і всі люди, грішимо і явно не можемо похвалитися всенародною святістю. Йдеться про духовну спадщину цих земель. У Львові десятиліттями, вдень і вночі, тривала неустанна адорація Найсвятішого Сакраменту; тут сестри молилися, а деякі й життя жертвували за навернення тих, хто згодом прийшов їх виганяти.
Тут за радянських часів Церква пройшла через підпілля, тюрми і табори – дала мучеників та ісповідників віри. Багато цих людей та їхніх діл забуті, проте це не означає, що їхній подвиг зник. Він продовжує приносити плід, тихо і непомітно перемінюючи серця тих, хто з ним стикається.
Також читайте: Львівський іконописець написав образ «забутої львівської святої»
Чому Бог не зупиняє зла?
Нам, українцям, сьогодні, мабуть, справді важко говорити про це. Може виникнути логічне запитання: чому ж Господь не втручається, не зупинив зла сто років тому, не зупиняє його і сьогодні? Я гадаю, що відповідь варто шукати на самому початку книги Буття: «І сотворив Бог людину на свій образ; на Божий образ сотворив її; чоловіком і жінкою сотворив їх» (Бут 1, 27).
Ми часто читаємо цей уривок поверхово, а він пояснює не лише місце, а й роль людини у світі. Створені на образ і подобу Божу, чоловік та жінка наділені свобідною волею та розумом. Тому Господь, навіть відкриваючи перед людиною якісь речі матеріального чи духовного світу, не діє примусом. Людина може відповісти на Його заклик «так» або «ні», і Господь шануватиме її вибір. А як істота розумна, вона прагне зрозуміти, чому Господь спонукає її саме до такої молитви, пожертви чи дій; тому Він і відкрив сестрі Аннунціаті справжній духовний стан росії. Бог не ламає людської свободи навіть тоді, коли людина обирає зло. Він зупиняє зло через нашу вільну співпрацю, і саме тому не діє понад нашими головами, а кличе: моліться, жертвуйте, кайтеся, а, якщо треба – протистійте. Закликом до молитви Він спонукає нас зупинити зло.
Також читайте: «Молитися теж можна розумно»: Назарій Петрів про молитви соціального пробудження
Навернення – це не амністія
Нам, українцям, важко чути про навернення росії. Коли ми бачимо, що творять росіяни, народжується одне бажання – щоб їх узагалі не стало. І цей гнів, і це прагнення – виправдані, а біль – справжній. Мені також нестерпно боляче, бо на цій війні я втратив найріднішу мені людину. Однак Господь бачить картину світу ширше.
Молитва за навернення росії не скасовує вимоги справедливості й не означає примирення зі злом чи відмови від оборони. Навернення не стає повною амністією. Воно передбачає усвідомлення та визнання провини, покаяння за вчинене зло і відшкодування кривди. Молитися за навернення ворога означає просити, щоб зло припинилося в самому своєму корені, тобто в серцях тих, хто його чинить.
Також читайте: Свята, яка хоче робити чуда: незвична історія про ікону, народжену у Львові
Сила молитви небагатьох
Заклик молитися за навернення має універсальне значення і пригадує нам правду про нас самих: ми всі, як діти Божі, сотворені на Його образ і подобу, пов’язані між собою. Апостол Павло каже про це так: «І як страждає один член, страждають усі з ним члени; і як один член у славі, радіють з ним усі члени» (1 Кор 12, 26). Зло ніколи не ізольоване: коли грішить один, страждають усі. Однак правдою є й те, що коли молиться один, з ласки і благодаті також користають усі.
Заклик, почутий однією новичкою (людиною, яка готується прийняти монаший стан, ред.) в Труа, через неї був звернений до всіх, хто готовий його почути. Невелика, порівняно з цілим народом, група вірних людей здатна вимолити благодать для народу, оповитого злом і далекого від Бога, так само як сльози двох сестер – Марти і Марії – передували воскрешенню Лазаря. Ми пов’язані одне з одним набагато тісніше, аніж можемо собі уявити, і жодна молитва чи пожертва, якою б малою вона не була, не є марною в Божих очах.
Історія с. Аннунціати наново відкриває цю правду нам, українцям, сьогодні. Не можна бути закритим на страждання та волання ближнього, адже всі ми діти Єдиного Бога, чий Син помер за кожного з нас. Гуманітарних та військових зусиль, щоб зупинити зло, може бути недостатньо. Адже це не війна лише на рівні матеріального світу, її коріння сягають світу духовного. А молитва — це зброя, про яку часто забувають, надто захопившись гучними фразами та розчинившись в інформаційних кампаніях, навіть у церковному середовищі. Молитва, справжня молитва, змінює світ і людину зсередини, а отже, може наблизити і кінець війни, і зменшити кількість загиблих, поранених та безвісти зниклих. Духовний досвід с. Аннунціати це підтверджує.
Також читайте: Назарій Петрів: «Їй приснилися загиблі: близькі, друзі, які просили про справедливість»
І наостанок. Обидві історії, сестри Аннунціати і сестри Отилії, пов’язані зі Львовом і з однією вулицею. С. Аннунціата принесла свій досвід сюди, тут прожила понад 20 років, (від 1873-го до самої смерті), тут померла й похована. Сестра Отилія через кілька десятиліть опісля увійшла до сусіднього монастиря. Обидва заклики, розділені десятиліттями, свідчать, що Господь не перестає просити молитов за росію та її провід, і стосуються того ж самого: переміни і навернення як запоруки відведення небезпеки і зла та подолання його наслідків у світі.
Можливо, навіть той факт, що цей текст писано в часі війни, теж є спробою пригадати нам усім певну духовну правду, яку ми забуваємо або ж уперто не хочемо помічати. Гарантія перемоги над злом — це покаяння, навернення, покута і молитва. Щонайменше – це перемагає зло в нас самих, а щобільше – рятує світ. І якщо чудеса здатна робити молитва одиниць, то уявіть собі, якою ж силою є молитва розкаяного народу. Ось про що нагадує нам сьогодні голос із вулиці Лисенка у Львові.
Про автора: Назарій ПЕТРІВ, живе та працює у Львові, греко-католик, випускник УКУ, докторант богослів’я, перекладач, працює в соціальних проєктах.
Також читайте: Храмовий комплекс на Лисенка: місце православної формації у Львові
Мати Марія від Хреста (Моравська): Свята, яка не покинула Львова
Незнана апостолка Божої любові: сестра Отилія Саха
Повязані записи
