У церковному житті України відбулася найбільш значуща подія за останні 20 років. Була звершена інтронізація новообраного Блаженнішого Митрополита Київського і всієї України Онуфрія, Предстоятеля Української Православної Церкви. Кореспондент газети “Сегодня” поспілкувався з ієрархом Української Православної Церкви, єпископом Львівським і Галицьким Філаретом. Обговорили новий етап в житті Церкви, взаємозв’язок політики і релігії, війну і вплив сучасноого медіа простору на націю.
Президент України Петро Порошенко, вітаючи з інтронізацією Митрополита Онуфрія, висловив надію на плідні церковно-державні відносини. Як виглядають такі відносини?
Історії відомі різні взаємини Церкви і держави, в періоди релігійного благополуччя і в період тоталітарного контролю. Ми були свідками цієї історії і сьогодні повинні зробити все можливе, щоб відносини Церкви і держави стали відносинами співпраці. Це не означає, що в цих відносинах не буде проблем, що не критикуватимуться ті чи інші заходи, але це значить, що буде робоча взаємодія, без політичного диктату і тиску. Не можна розуміти принцип світськості держави як такий, що означає радикальне витіснення релігії з усіх сфер життя народу, позбавлення Церкви права давати оцінку діям влади. Але і Церква не повинна брати на себе функції, що належать державі: протидія гріху шляхом насильства, використання мирських владних повноважень.
Сьогодні наше суспільство опинилися перед новими викликами. Під приводом дотримання принципу світськості або захисту свободи вибору піддаються сумніву моральні принципи, засновані на Заповідях Божих. Настав час, коли Церкві і державі потрібно серйозно задуматися і заново вибудовувати відносини. Ні для кого не секрет, що впродовж незалежності України Церква дуже тісно зблизилася з владою.
Церква завжди це заперечувала …
Різні конфесії по різному і в різний час були близькі до влади і впливали на державні процеси. Я, як єпископ, можу відповідально заявити про те, що влада активно намагалася впливати на церковні процеси і хотіла мати свою державну Церкву, так би мовити, «кишенькову Церкву». Дійсно, і з боку держави і з боку Церкви це завжди заперечувалося. Заперечуй або не заперечуй – це було очевидно.
Владі це вдалося?
Однозначно ні. Це було не так просто.
Чому?
Церква пройшла довгий і складний шлях до свободи від правлячих режимів. Наші єпископи і священики, віруючі люди цінують свободу і незалежність від державної влади. Насправді Церква повинна і готова співпрацювати з владою, але на умовах, які не завдають шкоди ні Церкві, ні державі.
Церква має бути вільною від впливу ззовні, в іншому випадку її голос не буде почутим. Хіба можна виховувати в людині моральні цінності, якщо Церква не може підняти свій голос до можновладців з тих чи інших питань? Ми повинні вибудовувати взаємовідносини рівного партнерства і взаємоповаги, тільки тоді буде користь: і державі, і Церкві, і суспільству.
Яким чином це можливо зробити?
Церковно-державні відносини мають глибоку історію і добрий взірець. Наприклад Візантійська Симфонія (від грец. Συμφωνία – «згода»). Симфонія управління – православний принцип взаємовідносин між церковною і світською владою, що полягає в тому, що світська і церковна влади знаходяться в стані згоди, гармонії і співробітництва, за аналогією з Божественною і людською природою Христа, «нероздільні і незлиті». Автором цієї концепції вважають Візантійського Імператора Юстиніана Великого (527-565). Саме він виголосив унікальні слова: «Найбільші блага, даровані людям вищою благістю Божою, суть священство і царство, з яких перше піклується про Божественні справи, а друге керує і піклується про людські справи, а обидва, виходячи з одного і того ж джерела, становлять прикрасу людського життя».
Виходячи зі сказаного, задача Церкви – це молитва про державу, про народ, про владу та воїнство. Завдання держави – почути те, про що говорить і до чого закликає Церква. Якщо Церква закликає зупинити кровопролиття, то держава повинна докласти максимум зусиль, щоб усіма можливими засобами це втілити в життя, а по можливості, і запобігти цьому лиху.
Під час революційних подій в Києві, за участю Церкви проходив круглий стіл примирення. В роботі круглого столу взяли участь всі конфесії, всі релігійні об’єднання України. Ми ставили благі завдання перед державою, перед президентом. Тоді ще перед президентом Януковичем, а потім перед спікером ВР Турчиновим. Але, на жаль, голос Церкви не був почутий. В цьому і є велика трагедія – Церква настільки стала звичною державі, що її голос залишається не почутим.
Зараз з’явився шанс змінити ситуацію?
Обрання Предстоятеля Церкви – це завжди новий шлях у взаємовідносинах Церкви і держави. Наскільки я знаю митрополита Онуфрія, його підхід до взаємин з державою і суспільством дуже обережний і виважений, за принципом Євангелія: «Ми можемо виконати тільки ті державні закони, які не противні Божим: «кесареве кесареві, а Богові Боже» (Мф. 22, 21). В період предстоятельства Митрополита Онуфрія Церква буде проводити політику дипломатичних відносин з державою, при цьому не буде переходити ту грань, за якою Церква політизується. Церква повинна усвідомлювати своє місце в державі. Вона (Церква) повинна висловлювати своє слово на підтримку державної ідеології, спрямованої на консолідацію в суспільстві, виховання народу в дусі християнського вчення. Бути клопотальницею, заступницею за український народ перед владою.
Деякі політики і політичні сили акцентують увагу на відмінностях між УПЦ та УПЦ КП з метою власного політичного піару. Як це впливає на Церкву?
Згубно впливає. Ми бачимо, що дуже часто політики, в рамках передвиборчих компаній, особливу увагу приділяють створенню Помісної Церкви. Але справа в тому, що політикам складно братися за об’єднання церков, коли вони не розуміють самої суті життя церкви і канонічних підвалин.
Як можна об’єднати те, що не підлягає об’єднанню? Давайте спробуємо об’єднати «Партію Регіонів» і партію «Свобода» в парламенті. Нічого не вийде. Не вийде доти, поки на це не буде проявлена Воля Божа примирити людей. Розділення буде відбуватися до тих пір, поки люди не подивляться один одному в очі і самі не приймуть рішення, що прийшов час для об’єднавчого процесу.
На ваш погляд, об’єднання Церкви є необхідним для України?
Не тільки необхідним, але і архіважливим. Будь-яке роз’єднання поділяє і слабшає суспільство. Ми знаємо Євангельську істину «Кожне царство, поділене супроти себе, запустіє. І кожне місто чи дім, поділені супроти себе, не втримаються» (Мф. 12. 25-26). У цьому контексті можна говорити про розділення за релігійним принципом – це важливий чинник. Якщо ми не будемо об’єднувати Церкву і не будемо створювати єдиного духовного простору, у нас продовжуватиметься трагедія поділу народу, яка призведе і до поділу держави.
Варто відзначити, що протягом останніх років ми досягли рівня добрих взаємин між конфесіями, взаємовідносин терпимості. Єпископи і священики різних конфесій почали зустрічатися на громадських заходах, подавати один одному руку, спілкуватися, сідати за круглий стіл, приймати спільні рішення у складі Всеукраїнської ради Церков. Почалися позитивні зміни. Але всі позитивні зміни щодо Церкви завжди зупиняються, якщо втручається політика. Як тільки політики бачать процес стабілізації, то вони втручаються в церковні процеси і в результаті ще більше нас розділяють. Зрештою все повертається на круги свої.
Українській політиці потрібна об’єднана Церква?
Аналізуючи вплив політики на Церкву, об’єднавчі процеси, думаю, що єдина Церква їм не потрібна. Підтримка об’єднання Церкви відбувається виключно на словах і дуже часто ці слова перекручують, і додають до них агресію проти Церкви. Говорячи про єдину Церкву, напевно доречно буде сказати не тільки про український політикум, а й про геополітичні рухи, які активно впливають на церковні процеси. Не для того розділили Православну Церкву в Україні, щоб потім об’єднати. Потужна єдина Церква – це запорука благополуччя держави, і запорука цілісності держави. Сьогодні на руку багатьом впливовим особам, не лише українським, а й закордонним, розділена Церква і розділена держава. Може бути це думка суб’єктивна, але сьогодні я бачу такі реалії.
Об’єднання реальне?
Так, реально ми відкриті до діалогу, який повинен бути заснований на канонах Церкви, інше об’єднання є неможливим. Об’єднання реальне лише за умови розуміння, що таке єдність. Єдність – це ж не два предмета, з’єднані разом. Єдність – це взаєморозуміння. В першу чергу, християнська єдність має на увазі любов до Бога і ближнього.
Ми повинні розуміти, що потрібно зробити перший крок назустріч тому, з ким ти маєш бажання примиритися і цей крок повинен бути зроблений з обох сторін.
Церква покликана проповідувати і творити мир: «Пильнуйте про мир зо всіма» (Євр.12.14). Але ще більш важливим для неї є внутрішня єдність у вірі і любові: «Тож благаю вас, браття, Ім’ям Господа нашого Іісуса Христа, щоб ви всі говорили те саме, і щоб не було поміж вами поділення, але щоб були ви поєднані в однім розумінні та в думці одній!» (1 Кор.1.10). Єдність Церкви є для неї найвищою цінністю.
Любов, повага, терпіння і мудрість – ці християнські чесноти необхідні для того, щоб почався об’єднавчий процес.
Чи можлива така єдність між регіонами в Україні?
Сьогодні питання про консолідацію суспільства стало особливо актуальним для України, оскільки, як ми бачимо, ще не сформувалася її єдина ідеологічна модель. Безсумнівно, ми зовсім різні. Але поставимо питання по-іншому. Хіба єднання передбачає однаковість?
Справа в тому, що єднання якраз і передбачає різноманітність і без нього втрачає всякий сенс. Єднання – це єдність в різноманітті. Різноманіття ж завжди передбачає свободу, яка дає можливість розвитку в різних напрямках.
Ми маємо церковний досвід в цьому напрямку. У різних Церков є спільне минуле, в якому зберігається і досвід минулого церковної єдності, і створена разом багата богословська спадщина. Єдність Православних Церков – це єдність братів, які живуть в різних кінцях землі, з різною традицією і культурою, але вони не забули про власну спорідненість.
Після обрання на Київську кафедру, митрополит Онуфрій сказав у своєму вітанні про необхідність особистого духовного розвитку, про те, що ми (українці) дуже різні і ми не можемо поміняти людей в регіонах, так само як неможливо когось вивезти з України, а когось ввезти. Ми є дітьми нашої Батьківщини і хочемо, щоб вона була щасливою, а щастя досягається вдосконаленням людини, в якому і є єдність.
Дійсно, ми дуже різні. Усі роки незалежності політики намагалися склеїти Схід і Захід в єдину Україну. Але ми повинні розуміти, що у людей західних і східних різний менталітет і культура, різні традиції і релігійне виховання. Дуже складно часом зрозуміти один одного, говорити про загальні цінності. Але я переконаний, якщо ми будемо спілкуватися, ми обов’язково знайдемо точки дотику і будемо жити благополучно.
Священнослужитель має право на політичну позицію?
Священнослужитель має право лише на релігійну позицію. У 2007 році на Архієрейському соборі УПЦ єпископи прийняли одну з постанов, яка засуджує політичне православ’я.
Неналежна поведінка священиків і парафіян може тільки нашкодити. Ось, наприклад, в Києві можна часто спостерігати хресні ходи. Церква до цих хресних ходів не має ніякого відношення. Їх влаштовують люди, котрі часто мають політичні погляди, не завжди здорове ставлення до церковності. Це відбувається без благословення і без відома Церкви.
Звичайні люди про це не знають …
Думаю, не знають. На жаль, люди вважають, що подібні акції проводить Церква. Хоча Церква не має ніякого відношення до подібного. Церква завжди висловлює свою позицію через офіційні ЗМІ. Якщо здійснюються хресні ходи або молитовні стояння в громадських місцях їх завжди очолюють офіційні представники Церкви, єпископи або священики, які мають на те благословення священноначалія. Ми повинні розуміти ієрархічну структуру Церкви, коли все відбувається за послухом і з благословення.
Як, єпископ Львівської єпархії, я намагаюся вести таке управління єпархією, щоб воно не поєднувалося з політикою.
Виходить?
Насправді це складно, потрібно завжди відчувати ту грань, яку можна перейти і порушити баланс. Я практично не говорю про політику за винятком рідкісних моментів, коли зобов’язаний дати коментар з того чи іншого питання, щоб церковна спільнота знала позицію свого єпископа. Я завжди проповідую Слово Боже, християнські цінності. Я показую людям, яким чином людина може застосувати Слово Боже і божественний закон до свого життя. Виходячи з цього, людина може дуже багато для себе прийняти, зробити певні висновки.
Деякі люди кажуть про мої послання і звернення до священиків і пастви, у зв’язку з різними політичними подіями, як про такі, які є політичними заявами. Але я ще раз повторюся, що я відображаю офіційну позицію Львівської єпархії, яка необхідна нашим пастирям і віруючим людям. Безсумнівно, з цих звернень видно те, що я українець, що я люблю наш народ, люблю українську культуру, традиції.
Чи є питання, які узгоджуються з Російською Православною Церквою?
Протягом вже 23 років незалежності України ніяких питань Українська Православна Церква не узгоджує. Ще в часи, (початок 90-х років) коли Церква очолював митрополит Філарет (Денисенко), вже тоді Українська Церква не погоджувала свої дії з Москвою. У нас був свій Священний Синод, був свій Собор єпископів. Наша Церква не має адміністративної залежності від Московського Патріархату. Ми є самокерованою Церквою, з правами широкої автономії в канонічній єдності з Російською Православною Церквою.
У сучасному інформаційному світі людина черпає інформацію з різних, часто неперевірених джерел, в тому числі про Церкву. Відомо, що використати Церкву у своїх інтересах хочуть багато хто. Як Церква реагує на недостовірну інформацію на свою адресу?
По-людськи ми реагуємо болісно, але Церква – це інший вимір, не людський. Протягом тисячоліть Церква завжди була гнаною. І навіть зараз, напередодні Архієрейського собору, на якому обирали Предстоятеля, наприклад на ТСН (блок новин телеканалу 1+1) дуже багато сюжетів було проти Церкви і багато людей знають і розуміють де правда, а де брехня. Найцікавіше, що впродовж цих місяців в Церкві за богослужінням читалися Євангеліє і Апостольські послання, які були спрямовані на те, щоб показати людині цінність Церкви. Церква як громада, яке слідує за Христом, є гнаною. Хотілося б, щоб ми склали в уми свої, в серця свої страшні слова Христові, сказані Ним Своїм святим апостолам. Але не тільки до них відносяться ці слова, вони сказані і всім нам, християнам: “Коли вас світ ненавидить, знайте, що Мене він зненавидів перше, як вас.” (Ін. 15. 18). Що це означає, чому світ ненавидів Христа і ненавидить усіх послідовників Христових? Відповідь на це питання дає Сам Господь Іісус Христос, бо далі говорить: ” Коли б ви зо світу були, то своє світ любив би. А що ви не зо світу, але Я вас зо світу обрав, тому світ вас ненавидить.” (Ін. 15. 19).
Ось ґрунтуючись на цій цитаті, можна дуже багато проаналізувати і відповісти на Ваше запитання. Тому Церква завжди була гнана: у часи язичників, за часів богоборчої влади. Навіть в періоди історії, коли християнські імператори управляли державами. Гоніння ми пережили і в нашому ХХ і ХХІ столітті. Усе минає, проходить буря, здувається піна, і все стає на свої місця. Церква не повинна брати участь у цьому протистоянні. Якщо сьогодні в одній програмі Церкву принижують, а в наступній програмі Церква буде принижувати у відповідь журналістів або державний лад, це ні до чого доброго не приведе.
Виходячи з сучасної реальності, мабуть настав час для створення аналітичної інформаційної структури, яка б серйозно займалася аналітикою того, що відбувається в медійному просторі, щоб адекватно реагувати на провокації. Безумовно, реагуючи на ці виклики, Церква не повинна дозволити собі уподібнюватися тим, хто її принижує.
Проте, більше людей дивиться телевізор, ніж ходить до церкви. Люди сприймають інформацію зі ЗМІ, найчастіше вона негативна. Духовність знецінюється в сюжетах новин. Як на ваш погляд можна змінити ситуацію?
Засоби масової інформації відіграють в сучасному світі важливу роль. Представникам ЗМІ важливо розуміти, що інформування суспільства має ґрунтуватися не лише на твердій правді, а й на турботі про моральний стан особистості і суспільства, що включає в себе розкриття позитивних ідеалів, а також боротьбу з поширенням зла, гріха і пороку. Ось, виходячи із сказаної правди, або заявленої неправди відбувається знецінення і духовності, і моральності. Часто виходить так, що журналіст не тільки не несе правди, а цілеспрямовано несе зло і розбрат у суспільство, поглиблюючи його в гріх і порок. Таке ставлення є гріховним і злочинним, говорячи про це, може бути тут доречно згадати Соломона, який говорив про слово праведне і нечестиве: «Благословенням чесних підноситься місто, а устами безбожних руйнується» (Прип. 11. 11).
Журналісти володіють величезним впливом на суспільство, вони так само як і священик, і педагог несуть найбільшу відповідальність за виховання людей, особливо підростаючого покоління. Журналісти, так само як і керівники та власники телеканалів і газет зобов’язані пам’ятати про цю відповідальність.
За свою деструктивну діяльність відповідатимуть журналісти перед Богом, перед історією і перед майбутніми поколіннями.
Ситуацію може змінити тільки відповідальність за свою роботу. Відповідальність перед Богом і людьми, відповідальність перед історією. Журналіст повинен боротися в собі, перемагати пристрасть неправди, бути мирним всередині, нести цей мир людям, тоді всяка неправда буде переможена, бо свідченням святого пророка Ісаї, мир є плодом правди (Іс. 32. 17). Стяжання мирного духу одним праведником, по слову преподобного Серафима Саровського, призводить до порятунку тисяч людей навколо, а вчинення гріха одним беззаконником тягне загибель багатьох.
Як ви вважаєте, що може зробити Церква, щоб зупинити війну в Україні?
В першу чергу потрібно сказати про природу війни, для того щоб зрозуміти відповідь на це питання. Війна це наслідок духовної боротьби і ворожнечі, це фізичний прояв духовної недуги суспільства – вбивчої ненависті. Війна є зло. Причина його, як і зла в людині взагалі, – гріховне зловживання богоданною свободою, «Бо з серця виходять лихі думки, душогубства, перелюби, розпуста, крадіж, неправдиві засвідчення, богозневаги …» (Мф. 15. 19). Ми повинні розділяти свободу за двома принципами свобода в Христі і свобода без Христа, остання і є оплотом підступів диявола, в цій свободі людство починає жити інстинктами, що викликають в людському серці одержимысть і злі помисли, породжені гординею. Пошкоджена гріхом людина виявилася залученою в стихію цієї брані.
Церква повинна молитися, несучи людям благу звістку примирення (Рим. 10. 15). Молитися за державну владу, за людей які взяли в руки зброю, щоб Господь умудрив всіх, зупинити кровопролиття будь-якими способами.
Вирішення конфлікту можливе тільки завдяки діалогу. Якщо не буде діалогу, миру не буде. І, звичайно ж, Церква повинна підняти свій голос. Церква повинна бути почута віруючими, які захищають територіальну цілісність держави. Церква повинна бути почута віруючими, які собою представляють сторону агресора чи ополченців, що руйнують цілісність держави
.
На жаль, сьогодні у нас це не відбувається – люди не чують Церкву.
Чому так?
Я про це міркую, і мені здається, що це трагедія для Церкви.
Це говорить про низький авторитет Церкви?
Це глобальна трагедія для всіх конфесій. Ми 23 роки незалежні, Церква має свободу слова. Ми 23 роки проповідували слово Боже, ми будували монастирі та храми. Було створено дуже багато релігійних структур в Україні, але, напевно, до самого основного завдання – донести до суспільства моральні підвалини, жити по правді, зробити суспільство духовним – це ми сьогодні не прищепили.
Уявіть собі, що сьогодні люди слухають релігійних лідерів, які виходять на Майдан, звертаються з екранів телевізорів, з амвона до своєї пастви з закликом зупинити кровопролиття, а релігійних лідерів не чують. Напевно, в цьому і є трагедія для священнослужителів. Напевно, нам потрібно переглянути свою діяльність: ще раз згадати про те, як ми прийшли до Церкви, згадати про своє покликання і цілі, і виходячи з цього обернутися до суспільства. Сьогодні прийшов час Церкві будувати нову Симфонію взаємин не з політикумом, ні з державною владою, а перш за все з людьми, об’єднатися з суспільством.
Можливо політики мають усвідомити наявність серйозного авторитету у Церкви, щоб зважати на неї?
Ви праві. Церква є святою і непорочною, ми, як церковне суспільство, повинні зробити все можливе, щоб ця святість зберігалася в Церкві не лише як в Божественному організмі, але і в Церкві як громаді священнослужителів і мирян, покликаних вести непорочний спосіб життя.
Мабуть, активна інформаційна політика, спрямована сьогодні проти Церкви, покликана цей авторитет очорнити.
Віруючі люди прекрасно розуміють, що за брудними медіа сюжетами стоїть хтось, кому це на руку.
Я недавно в Києво-Печерській Лаврі зустрічався з групою журналістів і ми говорили про програми, які порочать нашу Церкву. Так от самі журналісти, відповідаючи на це питання, мені сказали, що сьогодні подібні сюжети можна зробити про будь-яку конфесію і про будь-яку людину, виходячи із завдань, які стоять, ну, і звичайно ж, в залежності від фінансування.
Джерело: Львівська єпархія УПЦ
Повязані записи
