Зі сходу і заходу України до Києва вирушило дві колони людей. Скромно одягнені, з туристичними килимками і наплічниками, під молитви через гучномовці і з церковною атрибутикою, прихожани Української Православної Церкви (прим. авт. Московського Патріархату) прямують до столиці на молебень. 27 липня, в переддень річниці хрещення Русі, УПЦ закликає усіх прихильників миру в Україні, прийти і помолитися. Здавалося б, звичайна церковна акція, якби не декілька «але». У Харкові в прочан помітили «георгіївські стрічки» та портрет російського царя, під Полтавою чули багато політичних проросійських розмов. То ж якою є справжня мета масштабної акції цієї Церкви в Україні? Намагаємось з’ясувати відповідь на це питання разом із публіцистом, релігієзнавцем, віце-ректором УКУ Мирославом Мариновичем.
– Пане Мирославе, у червні Верховна Рада України надіслала звернення до Вселенського Патріарха з проханням надати Українській Православній Церкві автокефалію. По суті, це фундамент для майбутнього визнання канонічності УПЦ КП. За деякий час після цього рішення представники Української Православної Церкви (прим. авт. Московського Патріархату) оголошують про Всеукраїнську Хресну ходу. Яка мета такої акції?
– По-перше, це прагнення показати усьому світові, що вірні Московського Патріархату є і вони активні. Щоб часом світ не подумав, що Київський Патріархат чи Українська Автокефальна Церква – то є українське православ’я. По-друге, це сигнал для Стамбулу, для Константинопольського Патріарха. Якщо він визнає автокефалію, то матиме проблему з тими православними, які живуть в Україні. Тобто, не тільки протестуватиме Москва, але й частина українців, які належать до Московського Патріархату. Це своєрідний тиск на Константинопольського Патріарха. Крім того, це бажання засвідчити світові, що в Україні не все гаразд, що поняття європейського вибору нашої держави сумнівне, що вона й надалі розколена на дві частини. Все це меседжі, до яких дуже чутливі на Заході. Тим паче, що багато хто там вважає саме так, адже над формуванням цих думок працює російська пропаганда.
– На жаль, особливо в Росії, співпраця Православної Церкви і політиків відчутна особливо виразно. Чи можна говорити про те, що окрім церковних мотивів, Всеукраїнська Хода має й політичні підстави? Тим паче, що проросійська частина українського політикуму відверто підтримує і промоціює цю акцію?
– Безумовно, політична складова є відчутною. Хода закликає до миру. Але кого? В Україні усі за мир, ми хочемо негайно припинити військові дії на Сході держави. Адже саме через те, що Росія щодня провокує українських військових, там досі ллється кров. Натомість, Хода начебто звертається до українського уряду з вимогою забезпечити мир. Іншими словами, все побудовано так, немов саме Україна завинила в цій трагедії. Безсумнівно, тут присутні політична складова і візія Росії на цей конфлікт. Також я не виключаю провокативних політичних гасел, як-от: ставити під сумнів політичну незалежність України, виголошуючи, що «ми единый народ православный». На схожі висловлювання слід очікувати.
Читайте також: «Не можна перетворювати Хресну ходу на політичну», – Митрополит Димитрій (Рудюк)
– Російську політику в Україні тривалий час будували на мовному питанні. Мовляв, російську мову тут утискають на кожному кроці. Останні роки продемонстрували всьому світові, що це не зовсім не так. Чи можливий такий варіант, що невдовзі звучатимуть історії про утиски Української Православної Церкви (прим. авт. Московського Патріархату)?
– Скільки існує незалежна Україна, стільки використовують подібні тези. Точніше, такими тезами зловживають політики в своїх інтересах. На щастя, обидва Майдани майже перекреслили вірогідність цього твердження, а російська агресія «доконала» цю тезу, оскільки на фронті воює велика частка російськомовних українців. Та, думаю, росіяни не проти реанімувати цей аргумент і для цього будуть використовувати Російську Православну Церкву. Якщо керівництво УПЦ у перші місяці російської агресії було просто шоковане і озвучувало достатньо вагомі проукраїнські гасла, то тепер все змінилося. Очевидно, по вертикалі церковної влади прийшла команда, і проукраїнську риторику замінили на проросійську.
– Чи не варто керівництву УПЦ (прим. авт. Московського Патріархату) задуматись над тим, що принципи своєї діяльності в Україні потрібно змінювати? Коли ти представляєш Церкву країни-агресора і проводиш такі масштабні акції, це скидається на свідоме підбурювання людей і розпалювання конфлікту. Хіба так має поводитися Церква?
– Ваше запитання слушне, але аргументація, яку чує керівництво Церкви з Москви, є для неї значно переконливішою, аніж аргументація з боку суспільства. Я переконаний, що керівництво Церкви готове до втрат, але воно вже має заздалегідь заготовлену формулу пояснення, чому ці втрати настають – тому що вороги, тому що бандерівці, тому що всі католики, протестанти, уніати… Вороги православ’я проти них, і з допомогою хунти київської розправляються із Церквою. Таку версію радо підтримають в Москві, і як керівництво Церкви, вони не втратять нічого. Очевидно, кількість прихожан зменшиться, але вони отримають статус «Церкви-мучениці», яку переслідують.
– Наостанок питання частково філософське, в контексті: Церква і політика. У різні історичні періоди і в сучасній Україні зокрема ці два поняття так чи інакше перепліталися. Відтак, Церква є могутнім важелем впливу на суспільство, і, так чи інакше, політики намагаються його використати. Якою, на Вашу думку, має бути ідеальна модель співіснування Церкви і політики в Україні?
– Це справді одвічне питання. Я переконаний, що Церква повинна ставати на захист народу, якщо влада зловживає своїм становищем. Церква має обстоювати громадянські права свого люду, тому що саме в таких умовах, коли забезпечені громадянські права, Вона може вільно проповідувати, а люди – дбати про духовний розвиток. Церква не може перетворитися на інструмент політиків, не може бути зручною лялькою, яку можновладці витягують із кишені тільки тоді, коли потрібно, щоб Вона озвучила своїм голосом тези, вигідні для цієї влади. Така інструменталізація Церкви, що, до речі, дуже чітко видно на прикладі Московського Патріархату, є негативною моделлю, якої ми прагнемо позбутися.
Розмовляв Володимир Дедишин
Повязані записи
