Автор: львівський історик Данило Кравець*
У 1772 році в результаті поділу Речі Посполитої Галичина була приєднана до Австрійської імперії. На цей період припадає епоха правління «освічених монархів» Марії-Терезії та її сина Йосифа ІІ. У 1781 і 1783 роках в дусі засад освіченого абсолютизму розпорядженням Йосифа ІІ в Галичині ліквідовано частину монастирів і культових споруд, з них у Львові – 20 костелів, монастирів і 11 церков.
Це були:
римо-католицькі монастирі августинців, бернардинок, боніфратрів, бригідок, домініканок, домініканців, Св. Духа, капуцинів, кармелітів, місіонарів, павлінів, піарів, реформаторів, театинців, тринітаріїв, францисканців і єзуїтів та костели св. Катерини, св. Марка, св. Станіслава;
греко-католицькі церкви Введення Богородиці, Різдва Богородиці, Воскресіння Благовіщення, Богоявлення, Воздвиження Чесного Хреста, св. Теодора та монастир Івана Богослова, вірменські церкви св. Якова, св. Хреста і св. Анни.
Деякі з них розібрали за давністю, в інших розмістили шпиталі, казарми, школи, театр, в’язницю. Конфісковане майно передано до т. зв. Релігійного фонду, який контролювала держава і який був призначений для підтримки лікарень і створення нових парафій із побудовою там храмів.
Та чи була виправдана настільки радикальна політика австрійського монарха?
Над концепцією і змістом «освічених» реформ працювало вузьке коло осіб, об’єднаних навколо створеної в 1761 р. Державної ради. Напрями роботи були окреслені в політичних трактатах молодого Йосифа ІІ – «Мрії» та «Меморандум». Реформи «освіченого абсолютизму» були важливими для українців насамперед тому, що суттєво змінили життя двох головних верств тогочасної руської спільноти – селян і священників, започаткували перехід від станово-династичного типу мислення до новочасної політичної культури.
Важливою складовою реформ «освіченого абсолютизму» були церковно-політичні заходи, які мали обмежити привілеї Римо-католицької церкви, залишити за церквою лише релігійні функції та поставити цю інституцію на службу державі.
Світоглядною підставою для цих змін стали інтелектуальні течії феброніанізму (німецький єпископ Ніколас фон Гонтгайм, який публікував твори під псевдонімом Юстинус Феброніус, виступав за збільшення в церкві впливу єпископів і зведення ролі Папи Римського до символічної першості) і французьких просвітників та енциклопедистів (засуджували привілеї церкви та її зовнішні культи). Орієнтиром для австрійських правителів стали відносини між державою і протестантською церквою.
Австрійська влада позбавила церкву цензурних функцій та нагляду за школами, обмежила духовне судочинство, визнала світськість подружжя і запровадила процедуру розлучення. На користь держави була конфіскована значна частина власності чернечих орденів.
У 1781 році було вирішено закрити всі монастирі, які не займалися суспільно-корисною роботою (освітньо-виховною або щодо догляду за хворими). У наступні кілька років в імперії ліквідовано понад 600 монастирів у яких перебувало близько 20 тис. ченців. З монастирського майна створено державний релігійний фонд. З нього здійснювались виплати священникам – так звана конгруа. Саме парафіяльні священники отримали переваги внаслідок реформ «освіченого абсолютизму». Тоді було створено чимало нових парафій, збудовано церкви.
Щоправда, держава спробувала встановити контроль над щоденною діяльністю священників, регламентуючи дрібні сфери обрядовості (як-от кількість свічок при похованні, календар релігійних свят і т. ін.). Якийсь час священників зобов’язували подавати на затвердження окружної влади тексти проповідей, однак такі нововведення довго не протрималися.
Процес секуляризації у Львові розпочався ще у 1773-му році, коли Папа Климент XIV скасував «Товариство Ісуса», відоме як Орден Єзуїтів. Незважаючи на протест львівського архиєпископа Сєраковського, Марії-Терезія все ж домоглася його ліквідації й у Львові. Майно Ордену було передано Науковому фонду. Один із приміських маєтків, відібраних у церкви під час цієї акції, мав особливе значення для подальшого розвитку структури міста. Це – територія колишнього єзуїтського фільварку на західному березі Полтви, на південний захід від середмістя. За Йосифа ІІ вона була перетворена на перший у Львові міський парк – Єзуїтський сад, що у 1855 році буде перепланований на засадах ландшафтного парку за проєктом Карла Бауера. Сьогодні львів’яни знають його як парк Івана Франка.
Згідно спеціального урядового перепису, станом на 1774 рік у Галичині загалом було 214 монастирів християнських конфесій (183 чоловічих і 31 жіночий), де проживало 3212 ченців обох статей. Зокрема у Львові перед початком секуляризаційної реформи було 30 римо-католицьких монастирів (21 чоловічий і 9 жіночих), де жило 464 ченці і 224 монахині; 4 уніатські монастирі (від 1773 року – греко-католицькі) – 3 чоловічі і 6 жіночих. Вірмено-католицька церква мала в Галичині 15 храмів (в межах Львова – 4 храми і 2 монастирі).
Наступним секуляризаційним кроком стало оподаткування усіх монастирських земельних маєтностей разом із усіма представниками духовенства.
Проте найактивніше секуляризація проводилась, коли Йосиф ІІ одноосібно очолив Австрію у 1780 році та розпочав масштабне закриття монастирів. Як і раніше, реформи проводилися в умовах послідовної політики толерантності та рівноправності стосовно усіх християнських і нехристиянських конфесій. Цісар вважав, що монастирі, ченці яких не займаються освітою місцевого населення, охороною здоров’я чи суспільною благодійністю, мають бути негайно закриті.
13 жовтня 1781 року окремим патентом цісар оголосив свободу віросповідання і рівноправність перед законом для усіх християнських конфесій своєї держави, а вже 30 жовтня того ж року імператор увів в дію «Настановчі правила для католицького духовенства» («Dierektivregeln für den katholischen Seelsorgen»). Цей патент фактично ліквідовував усі монастирі держави. Зокрема йшлося про закриття монастирів орденів августинців, кларисок, францісканок, кармеліток, капуцинок та ін. Якщо в монастирі проживало менше ніж 10 осіб, його також закривали.
Ліквідація монастирів Львова почалася 6 вересня 1782 року. До спеціальної «ліквідаційної» комісії входили місцевий губернатор, урядові комісари та архиєпископ Фердинанд Онуфрій Кіцький. У 1782–1783 роках у місті було скасовано найбільше монастирів, костелів і церков – 28. Ліквідували жiночi монастирi домiнiканок св. Катерини Cієнської, св. Апостола Петра (бриґідок), св. Агнесси (кармеліток взутих), Непорочного зачаття Діви Марії (кларисок); чоловічі монастирі св. Марії Магдалини домініканців, св. Урсули домініканців-обсервантів, св. Казимира (реформатів), св. Леонарда і св. Мартина (кармелітів взутих), св. Лаврентія (боніфратрів), св. Михаїла (кармелітів босих), св. Анни (августинців), місіонерів, св. Казимира (реформатів), тринітаріїв (Святої Трійці і св. Миколая), Непорочного Зачаття Діви Марії (капуцинів), св. Хреста (театинів), св. Петра і Павла (паулінів).
«Звільнені» від духівників приміщення почали слугувати потребам місцевих державних установ. Так у монастирі св. Марії Магдалини розмістили жіночу в’язницю, яка проіснувала там майже 150 років. Заклади утримання організували і у колишніх монастирях бриґідок (існує досі на вул. Городоцькій) і кармелітів взутих.
Крім монастирів ліквідували і невеликі парафiяльнi церкви та костели, які мали небагато прихожан. Зокрема у межах Львова та його передмість було закрито парафіяльні костели св. Марка, св. Станіслава, св. Войцеха, Воздвиження Святого Хреста, Віднайдення Святого Хреста, костел шпиталю Святого Духа, св. Катерини Александрійської у Низькому Замку; церкви св. Теодора Тіронського, Благовіщення Богородиці, Введення в Храм Богородиці, Богоявленську, Воскресіння Христового, Різдва Богородиці, Воздвиження Чесного Хреста. У першу чергу ліквідовували дерев’яні церкви, замість яких для потреб вірних виділяли старі кам’яні костели. Так греко-католицькій громаді передали костел св. Петра і Павла паулінів (тепер – церква св. Петра і Павла ПЦУ). Єдиний дерев’яний храм міста (та околиць), який пережив ліквідацію та зберігся до наших днів – це церква Пресвятої Трійці на території Сихова.
Цікаво, що найбільше від секуляризації постраждала Вірменська католицька церква, адже ця етнічна громада була доволі нечисленною, а багато її представників, полонізувавшись, перейшли до римо-католицьких храмів. З об’єктивних причин найбільше храмів і монастирів від австрійської секуляризації у Львові та Галичині втратила саме вона. Вірменська Церква св. Хреста стала в’язницею львівського гарнізону.
У межах Йосифінської секуляризації під ліквідацію підпали і старі львівські цвинтарі. Так у 1786 році задля покращення санітарної ситуації у Львові оголосили про ліквідацію усіх прицерковних цвинтарів і поховань усередині храмів. Тоді ж було закладене Личаківське кладовище, а також Жовківське, Стрийське та Городоцьке. Три останні були закриті у кінці ХІХ століття. Львів’яни не одразу призвичаїлись до нових місць поховань, адже раніше за міськими мурами хоронили лише злочинців, самогубців і тих, хто помер від інфекційних хвороб.
Отож станом на 1800 рік у галицьких і буковинських землях Королівства Галичини і Володимирії залишилося лише 98 (від колишніх 214-ти) діючих монастирів (73 римо-католицькі, 22 греко-католицькі й 3 православні). Було скасовано 116 монастирів, хоча планувалося 157.
На межі XVIII‒XIX століть Львів залишався конфесійно строкатим містом. Церковно-релігійне життя в кожній із конфесійних груп влаштовувалось відокремлено. Найчисленнішу спільноту міста становили римо-католики числом близько 33,5 тис. осіб (48,8 % міського населення у 1840 році). Львів був центром римо-католицької архидієцезії. У межах міста та на передмістях функціонувало понад 20 латинських храмів, найголовнішим з них була катедра Матері Божої Марії, де відбувалися найурочистіші богослужіння загальноміського характеру за участі ієрархів, сановних осіб та почесних гостей. Частина костелів містилася при монастирях: бенедиктинок, бернардинів, домініканців, кармелітів, місіонарів, францисканців та ін.
Близько 5 тис. осіб нараховувала греко-католицька (переважно українська) спільнота Львова. Місто було резиденцією греко-католицької єпархії, а з 1808 року – архиєпархії. На території міста та передмість функціонувало сім греко-католицьких храмів: кафедральний собор Святого Юра, церкви Успення Пресвятої Богородиці, св. Онуфрія при однойменному василіянському монастирі, св. Миколая, св. Параскеви, св. Петра і Павла та Св. Духа при духовній семінарії.
У наш час йосифінські секуляризаційні реформи інколи асоціюють із масовим і невиправданим закриттям церков та монастирів у Львові, подібно до того, що робила радянська влада після 1946 року. Продовжуючи цю аналогію, можна натрапити і на думки про репресії супроти духовенства та священників за часів Йосифа ІІ. За свою увагу до церковних реформ Йосиф ІІ (який, за свідченням сучасників, «щодня створював по два нових закони») отримав іронічне прізвисько «архидиякона імперії».
Цікаво, що в результаті закриття монастирів і храмів церковні коштовності практично не постраждали. Натомість більш згубними для релігійних цінностей стали військові реквізиції у 1806–1810 роках, які спустошили львівські церковні скарбниці та вівтарі усіх храмів. Від 21 жовтня 1806 року на військові потреби по всій території Австрійської імперії дозволялося забирати не лише золото і срібло, але навіть і скло. Відзначимо, що завдяки йосифінським реформам після закриття культових споруд миряни отримали доступ до монастирських архівів та бібліотек, які були передані державним інституціям.
Львівський історик Модест Чорний відзначав що, австрійська секуляризаційна реформа не мала репресивної, конфіскаційної чи атеїстичної мети. Вперше після десятиліть релігійної нетерпимості і цілковитого толерування лише однієї конфесії держава стала гарантом конфесійної толерантності та мирного співіснування різних релігійних громад у Львові і в Галичині загалом. Широкомасштабне загальноімперське відкриття церковних і монастирських архівів і бібліотек, добре збереження їхніх фондів стимулювало наукову діяльність не лише світських осіб, але і представників духовенства. Саме тому від ХІХ ст. у всіх християнських конфесіях коронного краю формується новий тип духовної особи, відмінний від давнього «клірика-ерудита»– «клірик-науковець».
Отож в результаті секуляризаційних реформ кінця XVIIІ століття Львів перестав бути «urba monachorum» («містом монахів»). Незважаючи на радикальні дії влади щодо церков та монастирів, саме зрівняння у правах усіх релігійних громад краю не лише запобігло майбутнім міжконфесійним конфліктам, але й спричинилося до перетворення українського греко-католицького духовенства на провідників національного відродження.
*Данило Кравець – кандидат історичних наук, науковий співробітник відділу рукописів Львівської національної наукової бібліотеки України ім. В. Стефаника / старший викладач кафедри історії, музеєзнавства та культурної спадщини Національного університету «Львівська політехніка». Спеціалізується на історії Західної України 1920-1930-х років, історії української діаспори.
Головна ілюстрація: Губернаторські вали. Літографія А. Ланге. 1823 р. Джерело: Історія Львова. Т. 2. 2007.
Матеріал створено для сайту “Духовна велич Львова”.
Також читайте: Львівський історик Данило Кравець про Православний Львів та церкву «на Короленка»
Всесвітньо знаний святий отримав монашу формацію у Львові
Культ Божого Милосердя у Львові: понад 75 років виправданої надії
Повязані записи
