Святий Папа Іван Павло II сказав: «Церква, яка йде за Христом, вчить правди, яка не завжди згідна з думкою більшості. Слухає вона голосу сумління, а не сили, і в цей спосіб заступається за бідних і знедолених. Переслідувана і закатована ворогами, замучена і жорстоко розтерзана, Українська Греко-Католицька Церква стала прикладом стійкості духу, моральної витримки і віри. Вона перетворилася на живий фундамент надії свого народу, а на крові її мучеників сьогодні зросли нові покоління вірних Богові та Україні християн. Про подвиг звичайних людей – духовенства та мирян, які відкинули щит ненависті заради дару спасіння, про тих, хто дивився у вічі злу і не відступив із істинної дороги, про Церкву, яка зуміла вистояти у двобої із темрявою лише силою молитви і відчайдушною жертовністю, про безцінний досвід підпілля поспілкувались із канд. істор. наук. та директором Інституту історії Церкви УКУ Світланою Гуркіною.
– Пані Світлано, на Вашу думку, який найважливіший життєво-моральний урок УГКЦ засвоїла із часів підпільної діяльності?
– Думаю, це щире розуміння того, що означає бути насправді християнською спільнотою, зберігати свою віру, і більше того, людську гідність, будучи переслідуваною жорстокою тоталітарною системою. Ми стали сильніше любити і захищати свою Церкву. Саме в 1987-1989 рр., коли УГКЦ виходила з підпілля, було яскраво продемонстровано, що незважаючи на те, наскільки потужно діяв державний апарат, наскільки багато людей працювало на те, щоб знищити греко-католиків, наша Церква зуміла вистояти. Більше того, вона не просто вистояла, але й зберегла своїх вірних, виховала два нові покоління, нові покликання до священства і до монашества. Крім того, так чи інакше, була збережена структура Церкви і спадкоємність єпископів. Катакомбна Церква – це, на мою думку, своєрідний варіант ранньої Церкви – переслідуваної, але стійкої і вірної Христовому вченню.
– УГКЦ провела в ізоляції майже півстоліття. Багато можливостей для розвитку було втрачено, безліч ініціатив не змогли бути реалізованими. Чи можна такий факт називати негативним досвідом «катакомбного» періоду?
– Якщо ми говоримо про богословську освіту, то, хоча й були старші священики, які передавали свої знання молодшим, наприклад, тим кандидатам, яких готували до священства, все-таки не було достатньо часу займатись «богословствуванням». У 1990-х рр. у цій сфері фактично все треба було починати з нуля. Звісно, богослов’я розвивалося в українській діаспорі, й потім ця допомога, це братерство, коли представники діаспори ділились з нами своїми знаннями і напрацюваннями, мали дуже позитивний вплив. Дякувати Богові, тепер богослов’я знову поступово повертає своє місце серед інших наук і від часів відновлення Львівської Богословської Академії в 1994 році вже маємо чимало навчальних освітніх закладів з богословською складовою, а також виплеканих «своїх» науковців, викладачів, катехитів, душпастирів і капеланів.
Також в час підпілля майже неможливо було проводити Літургії в храмах і дотримуватися всіх обрядових приписів, наприклад, вживання кадила чи поминання «і всіх вас, православних християн». Але час показав, що такі обрядові питання – фактично не є надто важливими, їх можна вирішити і знайти компроміс.
Цікаво, що у багатьох людей збереглася ностальгія за періодом підпілля. Не за тим, що вони втратили, а за тими цінностями, які отримали. Це і відчуття спільноти, коли люди, незважаючи на всі події були єдиними у своїй вірі, піднесення через дар жертовності, а ще – відчуття безоглядної та всепоглинаючої любові. У наші дні, коли Церква вже легалізована, багато людей дозволяють собі не відвідувати Служби Божі у неділю. Раніше такий похід на підпільну Службу, хоч і був надзвичайно небезпечним, вважався обов’язком серця. Це той безцінний досвід підпілля, який ми сьогодні певною мірою втрачаємо.
– У ці складні для нашої країни моменти, чи може повторитися страшний сценарій Львівського собору 1946 р. або інші спроби переслідування та знищення УГКЦ?
– Греко-Католицька Церква ніколи не була офіційною державною Церквою. Вона завжди залишалась, як то кажуть, Церквою народною і старалася не відокремлюватися від своїх людей. Це і є таємниця її сили. Навіть якщо б такі спроби були, я думаю, що люди, особливо ті, які вже виховані у вірі та повазі до свого обряду та інших конфесій, які бачать, що відбувається, не дозволять цього зробити. Саме віра людей втримає нашу Церкву від усіх небезпек. Я впевнена, що справжня Церква, як пише Євангеліє, є такою міцною, що «врата пекельні її не подолають» (Мф.16, 18). Період репресій, переслідувань і боротьби впродовж майже 50 років довів, що Церква – це, насамперед, вірні християни. Звичайно, спроби порушити її ієрархічну структуру знову можливі, але Церква як тіло Христове незнищенна.
– Хто для Вас особисто є прикладом героїзму та мучеництва в часи підпілля?
– Маю певний пієтет до отців-редемптористів, які провадили Львівською Архиєпархією. Мене вражає приклад їхньої самопожертви. Наприклад, о. Євстахій Смаль, владика Миколай Чарнецький, Василій Величковський, Володимир Стернюк і Филимон Курчаба. Отець Володимир Сеньківський з його особливим почуттям гумору. Це дідусь однієї із співробітниць Інституту історії Церкви УКУ та рідний брат блаж. новомученика Якима Сеньківського, ЧСВВ. Читаючи його інтерв’ю, відразу сповнюєшся оптимізмом. Ну і разом із тим зворушує, з якою любов’ю і радістю він розповідав про свою родину. Мабуть, саме любов і до Бога, і до України, і до власної сім’ї допомогли йому вистояти і подолати всі перешкоди в житті. Ще запам’ятались з прочитаних життєвих історій отець Матей Гаврилів, ЧСВВ і владика Павло Василик. В одному з інтерв’ю йому поставили запитання: «Владико, чи Ви сподівались на легалізацію нашої Церкви?». Він впевнено відповів, що весь час жив справою легалізації, для нього не було нічого дивного, коли цей момент настав, він постійно боровся, а Церква для нього завжди була живою.
– Який найбільший здобуток священства і мирян за часів підпілля є тим світоглядним орієнтиром, який буде служити новим поколінням українців греко-католиків?
– Сила молитви, сила віри, коли, незважаючи на всі переслідування, тюрми і заслання люди не втрачали своєї гідності, віри, доброго гумору – це і втримало їх від відчаю, дозволило виховати нове покоління тих, хто потім розбудовував Церкву, яка вже вийшла з підпілля. Тобто, дух жертовності у складні буремні 1990-ті роки є справжнім дивом Господнім, але також і прикладом того, що справжню Любов, якою є Бог, не зможе здолати ніхто і ніколи.
Лідія Батіг
Повязані записи
