Колись папа Іван Пало II сказав, що найбільше світ потребує людей, які одночасно зможуть продемонструвати батьківське обличчя Бога та материнське обличчя церкви, тих, хто ризикне власним життям щоб подарувати надію іншим. До категорії саме таких осіб можна впевнено зарахувати о. Піо – найбільш таємничого святого XX століття. Він умів читати душі, бачив людей “наскрізь” і, за словами сучасників, ставав справжнім батьком для тих, хто приходив до нього з покаянням.
Святий Піо з П’єтрельчіни, світське ім’я якого Франческо Форджоне, народився 25 травня 1887 року в Італії, у передмісті Риму. Відомий стигматик, благодійник та чернець ордену капуцинів, він назавжди закарбувався в історії, як один із найбільш таємничих святих XX століття.
Родина, в якій народився майбутній святий, не була надто заможною, і його батько був змушений емігрувати у США у пошуках заробітку для оплати навчання своїх вісьмох дітей. У віці шістнадцяти років Франческо вступив у новіціат францисканців–капуцинів, а вже через рік прийняв тимчасові обітниці в цьому ордені. На честь папи Пія V він обрав для себе монаше ім’я Піо. У 1907 році ним були складені вічні монаші обітниці, а вже у 1910 році відбулося його рукоположення у священики.
Через слабке здоров’я навіть перебування у монастирі ставало для о. Піо справжнім випробуванням, його неодноразово направляли додому на лікування. Ці ж обставини обмежили його службу у війську після початку Першої світової війни і у 1916 році він прибув до монастиря Сан Джованні Ротондо, на пагорбах Гаргано, де перебував аж до смерті. Справжнє чудо відбулося 20 вересня 1918 року, коли на руках і тілі о. Піо з’явилися стигмати – рани, що розташовувалися у тих же місцях, що і на тілі Ісуса Христа після розп’яття. Вони залишалися відкритими і кровоточивими впродовж п’ятдесяти років.
Рани, що постали на тілі о. Піо, були справжнім Божим даром і в той же час великим випробуванням для нього самого. Через те, що рани постійно кровоточили, особливо сильно на руках, йому доводилося носити спеціальні пов’язки. Інколи ці рани поширювали дивовижний запах, який линув не лише на усіх присутніх під час Богослужіння о. Піо, а й подекуди проявлявся в інших країнах. Вірні шукали навіть струпи, які падали з долонь святого після знімання рукавиць, а ті часточки, що збереглися до сьогодні, досі поширюють характерний аромат. Вірогідно, лише цього факту вистачило б для того, аби зрозуміти, що в особі цього монаха прихована неймовірна сила і велич небесної любові.
Наукові кола з недовірою сприйняли такі прояви на людському тілі і впродовж довгого часу їх оглядали лікарі, які, однак, так і не змогли встановити причину появи ран. Навіть представники Ватикану не одразу з довірою поставилися до стигматів о. Піо і від 1923 до 1933 років він був ізольований від зовнішнього світу, більшість часу проводив у своїй келії. Та з часом Святий Престол таки визнав надприродне походження ран на тілі блаженного, після чого звістка про святого швидкими темпами розлетілася серед вірних і розпочалися масові паломництва до монастиря Сан Джованні Ротондо. Люди декілька днів могли стояти у величезних чергах, аби приступити до Сповіді саме до о. Піо. Він настільки сильно відчував душу людини, що міг сам назвати ті гріхи, які людина не озвучувала. Якщо сповідник навмисне таїв гріх, то міг бути прилюдно вигнаним із монастиря.
Ще одним даром, яким Господь наділив святого о. Піо, була білокація, тобто можливість бути присутнім у декількох місцях одночасно. У такі моменти його погляд наче втрачався на певний час, однак згодом усе поверталося у звичне русло. Він міг дарувати свою благодать на відстані, а про нематеріальну присутність святого свідчив насичений запах фіалок там, де потребували його підтримки. Важко описати благословення, яке як колись, так і сьогодні, отримують особи, які прибігають до заступництва Отця Піо.
У 1983 році розпочався офіційний процес беатифікації Падре Піо, і після семи років вивчення справу передали до Конгрегації у справах проголошення святих. Вже у 1997 році він отримав статут “преподобного”, у травні 1999 року папа Іоан Павло II зачислив о. Піо до лику блаженних, а 16 червня 2002 року – до числа святих.
Найбільшим джерелом Божого благословення о. Піо називав молитву. Він приносив себе в жертву любові та імені Господа і хотів прожити своє життя для тих людей, які зможуть відкрити свою душу для Божої любові. Святий писав: “Якщо людина жертвує своє серце Богові, вона уміє говорити про нього кожен раз, коли вимовляє його ім’я: такому серцю Господь відкриває глибоку таємницю, яка захована в самому Його Слові. У Слові Господньому відкривається Серце Боже”. Мабуть, саме бажання стати відкритими до Божого провидіння людям сьогодні не вистачає найбільше. Заклопотані проблемами та переживаннями, ми щоденно згадуємо про десятки другорядних речей, втрачаючи у цій німій метушні тихий і лагідний голос Творця. Особливо у часі Великого посту варто згадати про своє внутрішнє наповнення та спробувати зробити маленький крок назустріч Богу. Пам’ятаймо слова о. Піо: “Рятуй душу і подавай добрий приклад!”.
Нагадаємо, у львів’ян зараз є унікальна можливість прикластися до мощей св. о. Піо, які перебуватимуть у церкві Святих мучениць Віри, Надії, Любові та їх матері Софії у Львові (вул. П. Орлика, 5) до 22 березня.
Софія Предка
Використані джерела: www.traducionalist.info, www.zarvanycia.cc.ua
Повязані записи
