Бельгійці та голландці, на відміну від решти європейців, вбивають не тільки ненароджених дітей, а й тих, хто народжується – і чиє життя вважається негідним життя. Їхня геноцидна практика є логічним розвитком філософії абортів. Вона також тісно пов’язана з ідеями, які обґрунтували нацистський Массенморд щодо психічно хворих. Ми повинні серйозно запитати себе, чи ми в Польщі (в Україні, ред. ДВЛ) часом не рухаємося в тому ж напрямку.
23 вересня виповнюється 20 років з моменту запровадження закону про евтаназію в Бельгії. Відтоді в цій маленькій країні було проведено понад 27 000 страт. Убивають усіх: старих і хворих, які самі просять смерті; психічнохворих, відповідальність яких за рішення про самогубство може бути під серйозним сумнівом; дітей, яких батьки та лікарі заохочують до евтаназії; нарешті, дітей, думки яких ніхто не питає. З року в рік смертей від евтаназії стає все більше. Те ж саме відбувається в Нідерландах, де евтаназію легалізували лише кілька місяців тому.
Бельгійці та голландці досить послідовні. Вони роблять висновки із прийнятої ними філософії та реалізують її. Адже вони визнали, як і більшість західних суспільств, у тому числі донедавна – Польща, що людське життя може бути перервано без вироку суду, коли не йдеться про категорії справедливості та злочину. Адже аборт – це не щось інше. Ненароджену дитину вбивають, якщо вона заважає задовольнити бажання своїх батьків або якщо вона хвора і якість її життя вважається незадовільною – для неї самої, для її опікунів, для суспільства. Проте вбивство ненароджених дітей не дає можливості повністю реалізувати мету життя без будь-яких труднощів. Буває, що дитина, яка мала бути здоровою, народжується хворою. Якість її життя не буде задовільною. На цьому етапі більшість суспільств відступає. А от бельгійці та голландці — ні: чому дитину можна було вбити годину тому, а зараз ні? Тому роками також вбивають немовлят. Заради них самих, звичайно. В такій ситуації відмова від вбивства була би цілковито невідповідною до норм моралі, які стали прийнятними. Бо ж постраждає дитина, батьки не зможуть реалізувати свої плани щодо комфортного та приємного життя, суспільство зазнає серйозних втрат. Тому рішення очевидне: вбити.
Але як бути, якщо хвороба приходить пізніше, коли людина є вже трохи старшою? Отже, і її треба вбити, якщо вона, звичайно, погодиться. Заради неї – і заради суспільства. Проблема виникає, коли таку згоду неможливо дати, наприклад, через психічне захворювання. Тоді це розглядається як мовчазна згода: тому що слід припустити, що людина, якби вона не була божевільною, прийняла б раціональне рішення припинити свої страждання.
Практика евтаназії Бельгії та Нідерландів тісно пов’язана з практикою Третього Рейху. Таке твердження не є перебільшенням. Горезвісна програма умертвіння «Акція Т4», під час якої нацисти вбили понад 200 000 пацієнтів, переважно психічно хворих, на рівні аргументації значною мірою базувалась на бельгійсько-голландській практиці евтаназії. Самі німці не говорили про програму умертвіння Т4. Це пізніша назва; вона походить з адреси адміністративних будівель, розташованих на Tiergartenstraße, 4 у Берліні. У той час, коли здійснювався геноцид над хворими, люди більше говорили про операцію Gnadentod – милосердне вбивство, або про Vernichtung lebensunwerten Lebens – ліквідацію життя, яке не варте життя.
Жоден із цих виразів не пов’язаний строго з ідеологією расової чистоти. Це, звичайно, зіграло значну роль в Програмі умертвіння T4, але не принципову. Німецька дискусія про можливість вбивства тих людей, чиє життя вважалося нікчемним, почалася, коли Адольфу Гітлеру було лише кілька років. У 1895 році австрійський психолог Адольф Йост опублікував памфлет під назвою «Recht auf den Tod, Право на смерть». Батько Йоста покінчив життя самогубством, коли вирішив, що жити більше немає сенсу; у листі, залишеному синові, він закликав його зробити те саме. Адольф Йост у своєму памфлеті стверджував, що цінність життя людини можна оцінити цілком об’єктивно. Він запропонував дві перспективи – індивідуальну та соціальну. У першому ракурсі людина оцінює суму радості й болю. Якщо сума негативна, то кращим вибором буде нульова смерть. У соціальній перспективі оцінюється корисність або шкідливість для інших. Якщо тут сума від’ємна, смерть знову краща.
У 1920 році в Німеччині була опублікована книга під назвою «Die Freigabe der Vernichtung lebensunwerten Lebens: Ihr Maß und ihre Form», тобто «Легалізація знищення життя, невартого життя: його вимір і форма», яка була фундаментальною для подальших дебатів і політики. Її автори – психіатр Альфред Хощ і юрист Карл Лоренц Байндінг. Автори стверджували, що лікар має право вбивати пацієнтів за їхньою згодою, а в деяких випадках – і без їхньої згоди. Останній аспект суттєво вплинув на пізнішу політику Третього Рейху, яка втілилася на практиці в Програмі умертвіння Т4. Хощ і Байндінг, однак, не думали про масовий геноцид; швидше, йшлося про оцінювання автономії волі пацієнта – або про «милосердя» до людини, яка страждає і не може висловити свою волю.
Робота Хоща та Байндінга була сприйнята світом зі змішаними почуттями. Однак суспільні емоції, здавалося, підтримували їхню концепцію. Лікар Евальд Мельтцер, сам противник евтаназії, провів опитування серед 163 опікунів психічнохворих дітей, яких він лікував. 73 відсотки респондентів заявили, що готові погодитися «скоротити страждання» своїх підопічних. Під час Програми умертвіння Т4 більшість дітей, що лікувалися в лікарні, яку він очолював, були вбиті.
У 1942 році німецький кінематограф створив фільм Dasein ohne Leben, «Існування без життя». Психічнохворі були представлені у спосіб, який мав позитивно налаштувати глядача щодо ідеї позбавлення їх життя. Більшість вимушених «акторів» фільму згодом було «ліквідовано». У картині використовувалися різні аргументи. Одним із них було посилання на «почуття людяності»: зображені люди, як сказав їм професор євгеніки у фільмі, ведуть квазітваринний спосіб існування, занурені в божевілля, не знають, що з ними відбувається — і так день за днем усе життя. Це було представлено як страждання, негідні людини, які потрібно просто обмежити – як для блага божевільних, так і для блага німецького народу.
Економічні питання також розглядали в німецьких дебатах, підготовлених Массенмордом для душевнохворих. Прихильники евтаназії точно підрахували, скільки коштує німецькому суспільству утримання хворої людини протягом усього життя. Скільки хліба, яєць і картоплі з’їдять, стільки людей, замість того, щоб виконувати виробничі функції з точки зору матеріалістичних інтересів Третього Рейху, працюють на них. Навіщо комусь усе життя піклуватися про хвору дитину, а потім про хворого дорослого, навіщо годувати його сільськогосподарськими культурами, від яких здорові могли б отримати користь, коли таким чином «підтримуване життя», згідно з «раціональною» оцінкою, має від’ємну вартість?
Читач зауважить, що вся ця дискусія триває й сьогодні. Окрім расових тем з’являються абсолютно такі ж аргументи: про людську автономію, про потребу насолоджуватися життям, про життя, яке є цінним або невартим з точки зору особистості та суспільства. Це тому, що практика геноциду в Третьому Рейху зовсім не була нацистською – вона була постпросвітницькою, тобто ґрунтувалася на тій самій філософії, – крім расових мотивів – на якій ґрунтується сучасна практика абортів та евтаназії. Бельгійці, голландці та представники інших суспільств, що легалізують евтаназію, не є нацистами. Однак вони поділяють ту ж думку, що й нацистські вбивці. Вони тільки реалізують це іншими методами. Ефекти, треба визнати, набагато досконаліші. Завдяки складній технології більшість пацієнтів можна ліквідовувати ще до народження. Той, хто захворіє пізніше, – це просто щось зайве. І його також треба ліквідувати. Так і є, якщо кінцевою точкою відліку для людини є не Бог, а держава, як у Третьому Рейху, чи комфортне життя, як у сучасній Європі. Висновок простий: ми чинимо і продовжуватимемо чинити масові злочини, як нацисти, якщо дотримуємося тієї ж філософії, яка відкидає трансцендентність та існування незалежного від нас морального порядку. Якщо Бога немає, все дозволено: ця фраза, яку неодноразово висміювали атеїсти, є глибоко правдивою.
Як поляки (українці, – ред. ДВЛ) ми повинні серйозно запитати себе, чи не йдемо в тому ж напрямку. Слід визнати, що нинішнє польське законодавство у сфері евтаназії є бездоганним, а у сфері абортів – набагато кращим, ніж у багатьох європейських країнах. Але велика частина нашого суспільства, маючи сильне політичне представництво, радше стоїть – свідомо чи ні – на традиції, яка сформувала політику Третього Рейху і яка сьогодні формує політику Бельгії чи Голландії. Це проблема, яку не можна недооцінювати і яка потребує термінового вирішення, навіть на конституційній основі. Велику роль у цьому відіграє Католицька Церква та польські єпископи, які регулярно нагадують нам про необхідність укорінення законодавства в природному праві. Без цього нам також буде відкритий шлях до всіляких злочинів.
Павло Хмєлевський
Переклад з польської
Джерело: pch24.pl
Повязані записи
