У цей благодатний час посту роздумуємо над страстями Ісуса Христа. Його Хресна дорога робить нас активними учасниками, які відкривають сенс страждань свого Бога. Чому стається несправедливість, як народжуються ідеали, коли реальність набуває свого звичного відтінку? Ці питання спонукають віддатися не у пошук романтичних фантазій, а природніх, часом болісних переживань, які мають на меті щось вище та незбагненне.
Христос йде на свою смерть, щоб показати людям безмежну любов, що виражається у безумовній відданості на користь вічного щастя кожного, хто повірить. Це не просто побачити серед повсякденних турбот, здавалося б на користь того самого щастя. Але Господь не тримає людину у невіданні, Він постійно посилає свої особливі знаки, щоб передати запрошення на свій бенкет (пор. Лк. 13, 29). Це можемо спостерегти, зокрема, на прикладі Симона Киринейського, який і не думав комусь допомагати.
Повертаючись з поля, змучений від денної праці та пекучого сонця, чоловік повільною ходою повертався додому, щоб перепочити і відновити свої сили. Але тут він бачить невеликий натовп людей і серед них чоловіка, який знеможено, з останніх сил ніс важкий хрест. Симон, як, мабуть, багато хто, вирішив задовольнити свою цікавість, адже римські воїни знову ведуть когось з його співвітчизників на жорстоку смерть за якийсь бунт або непослух владі.
Євангелист Марко зазначає, що Симон був батьком учнів Олександра та Руфа (пор. Мр. 15,21). Але важко сказати, чи він чув Христові слова: «Хто не несе хреста свого, і не йде слідом за мною – не може бути моїм учнем» (Лк.14,27). Це тепер ми дивимося на ці слова по-іншому, а знеможений Симон був змушений допомогти Христу. Є свідчення, що після того Симон відкрив справжнє післаництво Христа і став його послідовником. Але це не можна стверджувати точно. Однак ця подія в історії Симона аж ніяк не залишилась випадковою.
Серед звичних митей життя часто з’являються виклики, пов’язані з нашою вірою. Йдеться не про фантастичні переслідування чи шалені єресі. Тут радше переважає потреба у допомозі нашим ближнім. Це стосується поради, хвилинної послуги або підтримки на дусі. Так, світ сповнений підступів, брехні, зрад, але відкритість до свого ближнього залишається однією з ознак християнина. У житті в кінцевому результаті щирість перевершить егоїзм, любов подолає ненависть, а віра візьме горунад розчаруванням.Тому Христос має рацію, коли говорить: «Коли хто хоче йти за мною, нехай себе зречеться, візьме щодня на себе хрест свій і йде за мною» (Лк.9:23). Адже завдяки малим крокам у довірі до Божого слова відкриваємо справжній сенс головних принципів плідного життя.
Впродовж посту пропоную роздумати над питанням нашої відкритості до потреб ближніх. Чому це важливо? Бо з малих кроків кожного виростає ціле суспільство, у якому переважають братерство, злагода та взаємне розуміння спільної мети. Навчившись цьому можна багато досягти, оскільки завжди приємно побачити біля себе людину, яка тебе розуміє та бажає того, що хочеться бачити в найближчому майбутньому.
Бр. Яків Шумило, ЧСВВ
Повязані записи
