Вгору піднесімо серця!

yaЧасто впродовж Служби Божої, у частині Літургії вірних, ми чуємо молитву-заклик: «Вгору піднесімо серця!» або ж «До Неба піднесімо серця!». У дитинстві, коли разом з батьками приходила до храму, завжди вражали ці слова. Як можна піднести серця вгору, до Неба? Оскільки мій покійний дідусь співав у церковному хорі, я часто мала змогу розглядати на Літургії «декорації» зверху. І ось, коли священик піднімав руки із закликом: «Вгору піднесімо серця!», видавалось, що десь у кишені кожного вірянина, який стоїть зараз на Службі, схована наповнена гелієм кулька-серце. Ще кілька секунд – і сотні кульок здіймуться до купола, туди, де зображений фрагмент Христової Голгофи, – розіп’ятий Спаситель, засмучена Матір і замислений Учень. У дитячій уяві нафантазовані кульки вмить змінювали настрій. Рожево-біло-червоні серця розбавляли витриману і серйозну гаму ікон. Чомусь хотілося вірити, що їхнє підкупольне накопичення також би розвеселило засмученого і виснаженого Христа. Часто, коли споглядала у дитинстві цей фрагмент, мені дуже хотілося обійняти Спасителя і зняти Його з хреста. А тут кульки дуже б допомогли! Може хоча б на мить Його вдалося б розвеселити.

Безумовно, дитяча уява формулює якісь прямі і чіткі, дещо смішні іміджі. З віком починаєш дещо переосмислювати почуте і розуміти для себе у зовсім інших діапазонах. Тому і молитва-заклик «Вгору піднесімо серця!» абсолютно прочитується по-іншому.

Часто під час Літургії намагаєшся заглибитись у молитовний простір, але, на жаль, не завжди це вдається. Прагнеш залишити проблеми, негаразди, невирішені справи за огорожею храму, а, може, перед його порогом, та людське впевнено дає про себе знати. Інколи думаю собі, чи можу підняти серце до Неба, якщо мій розум тягне до землі? Чи можу цілковито віддатися молитві, якщо у голові – сотні ідей для майбутніх журналістських текстів? А, може, це і є вияв особливого спілкування, коли впродовж Літургії, ніби у дитинстві, якнайшвидше хочеш з’їсти шоколад у «Кіндері», аби побачити іграшку; проаналізувати певні речі, аби добратися до суті. Важливо, щоб прагнення отримати нову іграшку для чергової колекції не перебило задоволення від смакування шоколаду :).

Вгору піднесімо серця! Тепер це прочитання виглядає дещо по-іншому, ніж в уяві маленької дівчинки, яка пильно стежить за кожним кроком Літургії з церковних хорів. Підняття сердець – не просто вияв особливої молитви, глибинного внутрішнього тонусу, але і радості. Думаю, що сам процес Літургії символізує оду Радості, зовсім іншу, ніж у Бетховена. Це ода християнської Радості, яка запрошує нас в особливий вимір Божого бенкету, де вже за кілька хвилин матимемо змогу спожити щось найсокровенніше – самого Христа. Це Радість від того, що тебе люблять і ти не самотній, бо ти вже на бенкеті, незалежно від статусу, кольору шкіри, позиції, національної приналежності. Ти у Господньому пулі, ти сидиш разом з Ним за одним столом, ти – вибраний, а отже – особливий. Все, що потрібно, – віддати Йому своє серце, щоб наповнити любов’ю, миром, радістю для інших. Господній бенкет передбачає зовсім інше бачення, ніж пропонує сучасний світ, у якому навіть культура споживання їжі мислиться, як щось миттєве та одноосібне, адже робочий день вже давно вийшов з-поза рамок восьми годин, і ми просто не маємо часу, щоб випити чаю/кави з іншим від безперестанного бігу. Христос запрошує на Свою гостину у єдності, у спільноті, перебуваючи разом, водночас вивільняючи свої серця. У дитинстві, коли я думала про підняття кульок, уявляла, що це має бути якесь швидке, гучне, спонтанне явище. Тепер розумію, що піднесення сердець може бути у тиші, бо радість – це не тільки гучний сміх, емоції, лемент, – це якийсь неймовірний стан внутрішньої гармонії, коли відчуваєш світло і тепло у кожній клітині тіла. Коли зовнішня усмішка є продуктом душевного простору. Думаю собі, що часто ми забираємо цю радість самі у себе, тікаючи від світу, або, навпаки, занадто пірнаючи у нього. Радість перестає бути чимось справжнім, перетворюючись на замінник. Ми радіємо, щоб відмежуватись від депресивного суму, просто перемкнутись.

Отож, пропоную собі і всім нам частіше підносити серця вгору, не тільки під час Літургії, але і кожного дня, бо на вершині завжди перехоплює дух і відкриваються небаченої краси панорами!

З любов’ю,

Юліана ЛАВРИШ