Євхаристія, як екуменічний вимір живої парафії

dy1. Протоієрей Александр Шмеман пише, що «християни надто легко забувають, хто вони, забувають, що суть християнства – це насамперед стояння коло хреста». Така особлива постава є радісною і називається Літургією. Це однак не культова дія, а спільне паломництво, яке надає значення і перетворює окрему групу людей на щось, що їх перевершує! В нашому випадку Євхаристійна Літургія творить з нас Церкву – Тіло Христове!

2. Думаю, що кожна така Євхаристія довкола церковного олтаря має бути вповні відкритою до потойбічного виміру буття, до Божественної радости. Таку прославу Господа можна відчути тільки в повноті збору цілого християнського народу. Це значить, що літургія або має бути екуменічною, або взагалі не бути християнською літургією! Для мене «екуменічний» – значить вповні відкритий до Божого промислу, не партикулярний, а вселенний, соборний! У світі та по наших українських містах і селах відправляються дуже багато релігійних обрядів, які не є християнськими жертвоприношеннями! Євхаристія – це літургія, відкрита до Божого виміру, до Божого благословення, на яку неможливо накладати жодне «табу» якого-небудь виміру.

3. Якщо говорити про «живу парафію», то таке словосполучення, крім позитивного значення, має й негативну складову: бувають випадки «мертвих парафій». Наважуюся сказати, що «мертва парафія» – це така в якій ніхто, або майже ніхто із вірних регулярно не причащається Тіла й Крові Ісуса Христа. Члени такої громади реально не приносять себе і своїх дарів до Господа і їх, начебто, не стосуються слова анафори: «Твоє від Твоїх, Тобі приносимо, за всіх і за все» та «Зішли Духа Святого на нас і на ці предлежачі дари». Відповідальність за цю «мерзоту запустіння» несуть передусім пастирі таких громад. Сумним зразком такої «мертвої громади» може послужити парохія УАПЦ села Стрільбичі, Старо-Самбірського району. Моя колишня студентка, а згодом працівниця ІЦП колись зізналася, що на великі свята додому в рідне село не їздить. «Краще піду собі у Львові до церкви, висповідаюся, запричащаюся нормально….» – сказала колись в приватній бесіді. На моє здивування, дівчина з болем розповіла, що у них в селі навіть на Великдень ніхто, (!!!) крім священика не причащається. Є, щоправда, один неповносправний хлопець, який на кожній Службі підходить до Царських Врат і на повен голос вимагає Причастя такими словами: Отче! Подайте мені Ісуса!!! – він горлає так довго і голосно, що переляканий отець мусить вийти і таки подати йому Причастя. «То він, мабуть, єдина жива людина на цій парохії» – подумав я.

4. Для того, щоб бути християнською парафією, треба бути живою парафією, бо християнство – це реальне наслідування Ісуса Христа! А якщо немає живого контакту із Ісусом Христом через благодать Євхаристії – то немає вже Христа як Бога! Тоді місце займають інші божки: необміркований заробіток, поклоніння нації, зловживання алкоголем чи іншими наркотиками, вивихнене поняття відпочинку і свята, показовий соціальний статус, жага до слави і влади… Один румунський богослов сказав, що «найбільша проблема Церкви у світі – те, що вона боїться бути сучасною, такою як є Христос»!

5. Лише християнська парафія може бути екуменічною! Це означає, що громада християн, яка знає свої звичаї й правила віри, їх шанує і притримується, при цьому відкрита до Євхаристійної гостинності, не закриваючи шлях до Господа ніякій людині доброї волі, яка стукає до її дверей! Це тому, що остаточно дар і жертва на Євхаристії не наші – а Господні!

6. Причин для екуменічного переживання, тобто споживання, Євхаристії на парафії багато! Це найчастіше мішані подружжя, це вірні інших Церков, яких храми відсутні в даній місцевості, це вживання храму двома «конфесіями», це празник парафії, коли запрошують сусідніх пресвітерів інших «конфесій», присутніх на території парафії, це похорони чи хрещення із родичами інших юрисдкцій, і т.д. Це також солідарність із переслідуваними християнами в т.зв. зоні АТО в Україні!

7. Після самої Євхаристії незаперечним екуменічним виміром парафій УГКЦ – є свідомість приналежності до Київської Церкви! Потрібно зрозуміти, що це не гра слів! Це, натомість, наша християнська матриця! Ми іншої не маємо! Цей самий код є і в православних громадах! Ми або є собою, або не є! Якщо не приносити себе в автентиці як дар до олтаря, то неможливо отримати дар Божий і освятити свій дар!

8. Християнські мішані подружжя, які разом моляться і причащаються – це реальний вимір вищості Євхаристійного приношення над всякими поділами Церкви. Якщо таїнство Шлюбу дозволяє на повноту життя, на свою життєву літургію, то Євхаристія теж відкрита до нього! Благословення єпископа на мішані подружжя греко-католиків із православним є простою формальністю – релікт канонічного права, яке ніяк не впливає на «правильний» чи «неправильний» вимір церковного життя нової родини, на її літургійну повноту.

9. Празники, похорони, роковини, які супроводжуються Євхаристією нераз можуть їм надавати вповні екуменічного характеру. Я сам неодноразово відправляв Літургії на якій теж літургізували пресвітери приналежні до православних юрисдикцій! Я б сказав: Богу дякувати, що УГКЦ велика і багатогранна, та відкрита до свого минулого і до свого майбутнього. Щоб мене добре зрозуміли, таке навіть бувало в присутності єпископів УГКЦ! Я такого не ініціював, але завжди це вважаю, як особливе Боже благословення для мене і спомини про такі Євхаристії лишаються живими в моєму серці незалежно від часу, який минає невблаганно. Я тоді відчував, що моя громада дійсно живе Церквою прославленою, вповні тотожною до самого Ісуса Христа!

10. Щодо конкретики, вважаю, що не можна перешкоджати Духові Святому діяти, де і як Він хоче! Пригадую слова з ІІ Ватиканського собору, у декларації про Екуменізм №15, яких ніхто не відміняв: «деяке спілкування в св. Тайнах, у пригожих обставинах та за згодою церковних властей, не тільки є можливе, але й доручається».

11. Існує різна інтерпретація соборових слів, як їхнє пряме заперечення, зокрема в ККСЦ 702, де написано «католицьким священикам забороняється співслужити Божественну Літургію разом з некатолицькими священиками або служителями». Таке незрозуміле звуження християнської свободи я спостеріг і в зверненні «стосовно участі у спільних священнодійствах» архиєпископа Львівського, Ігора (Возняка) із 27 лютого 2009 р. до своїх священослужителів, де він пише: «ІІ Ватиканський Собор звернув увагу на таку практику спілкування в Святих Тайнах, яка становить найбільшу небезпеку, вносячи, окрім помилок та згіршень, релігійну байдужість у церковну спільноту».

12. Ці слова зовсім контрастують із виступом блаженнішого Любомира, який на Синоді єпископів в Римі, 10 жовтня 2005 р., в присутності Папи римського Венедикта XVI, сказав: «Якщо Літургія є правилом віри, якщо Божественна Літургія, що відправляється Східними Церквами у сопричасті з Римським Престолом та Православними чи Апостольськими Церквами є ідентичною для обох, якщо є загальне визнання апостольського наступництва єпископів, а отже, і священиків, які її відправляють, тоді що ще потрібно для єдності? Чи може бути інше джерело чи вершина (життя), які б перевершили Євхаристію?». До цієї оцінки долучився і єпископ Франківський, Софрон (Мудрий), який сказав на тому ж Синоді: «думаю, що є потреба переглянути цей канон, наново оцінити деякі основні положення щодо Євхаристії та екуменізму, в тому числі уточнити термін “некатолицький”, який вжито у вищезазначеному каноні».

13. Теж варто пригадати «Висновки та пропозиції Конгресу богословів УГКЦ
 “Євхаристійне Сопричастя – виклик традиції та сучасності 
для традиційних Церков”» скликаний Українським Науковим Богословським Товариством у Львів 2-4 січня 2007 р. Цитую:

4. КАНОНІЧНИЙ АСПЕКТ
4.1 Ми обнадієні фактом, що на деякий час (16 грудня 1969 р.Б. – 29 червня 1986 р.Б.) між Російською Православною й Римо-Католицькою Церквами були зняті заборони про євхаристійну гостинність в рамках, окреслених ІІ Ватиканським Собором. Митрополит Нікодим, який очолював відділ зовнішніх церковних відносин Московського Патріархату, пояснив це тим, що «Православна і Римо-Католицька Церкви мають однакові вчення про Святі Таїнства і взаємно визнають дійсність Таїнств, які звершуються в них». Це рішення згодом не було відмінене, тільки постановлено «відкласти його застосування», тому що «ця практика не розвинулась», і висловлено бажання узгодити це рішення з іншими Православними Церквами. 
4.2 Ці факти ще раз засвідчують, що припинення євхаристійної гостинності між Православними й Католицькими Церквами має радше дисциплінарно-канонічний, ніж догматичний характер. Це сповнює оптимізмом щодо дії Святого Духа, який просвічуватиме наші Церкви і вказуватиме на час, коли можна буде знову відновити євхаристійну гостинність між ними. Така практика, як виняток, існує вже між Українською Греко-Католицькою Церквою і Українською Автокефальною Православною Церквою та Українською Православною Церквою Київського Патріярхату, що зроджує надію на те, що євхаристійна гостинність Української Правлославної Церкви знову буде відновлена для всіх членів Церков Київського Хрещення.
4.3 У тому ж самому дусі потрібно Східним Церквам Римського Сопричастя усвідомити потребу перегляду або доповнення кан. 702 Кодексу Канонів Східних Церков для того, щоб дозволити у виправданих випадках співслужити з православними пресвітерами, отримавши попередньо благословення правлячих архиєреїв, а також усунувши можливі непорозуміння вірних. Така зміна ґрунтується на тому, що стосовно Католицьких Церков не всі «некатолицькі священики або служителі» посідають той сам статус: найближчими до східних католиків у багатьох аспектах церковного передання є православні. Таке рішення уможливило б Східним Католицьким Церквам, які перебувають у багатовіковому римському сопричасті, жити за принципами східної еклезіології.
4.4 Це питання своєю чергою вимагає перегляду низки інших дисциплінарних розпоряджень і канонів, які стосуються інших Святих Таїнств. Зокрема, виглядає актуальним питання, чи дійсно Таїнство Подружжя греко-католиків з православними можна по-богословському називати мішаним подружжям, а якщо ні, то який це буде мати наслідок для дотичних канонів ККСЦ.

14. Як заключення можна сказати, що дух християнського народу – це дуже важливий елемент в пізнанні і практикуванні віри. Він в УКГЦ, на практиці життя – екуменічний. Коли відбулася революція гідності на Майдані в Києві я неодноразово відправляв Євхаристію разом із православними і що було для мене новим відкриттям, що найбільшими промоторами цієї практики були греко-католицькі ченці, які приналежні до папських чинів! Вони свобідно і радісно запрошували своїх братів священослужителів до Христового олтаря і все було правильно. Дух допомагав відчути й зрозуміти, що престол – не пресвітерів, не громади, а Христовий, а Він приймає жертву кожного ієрея доброї волі. Так само, кайрос дозволяв серйозно повертатися до джерел церковности Київської митрополії і практикувати цю єдність, яка була дарована нам Тройцею за посередництвом святих страстотерпців Бориса і Гліба. Це оригінальне, первинне пережиття київського християнства було настільки чистим, що не допускало до серця пізніші спокуси, які принесли в Київ греки, римляни і москалі, в які багато з нас повірили і які спричинили внутрішню кровотечу помісної громади!

15. На кінець скажу – найкраще, що можемо всі зробити в нашому житті – це лишити відкритими врата серця Божій благодаті! Нехай священна молитва київського народу, зібрана довкола Христового олтаря, сама визначає рівень сопричастя Євхаристійної літургії. А вона буде тим більш відкритішою і екуменічнішою, чим молитва буде космічнішою, історичнішою і есхатологічнішою!

Науково-практична конференція «Євхаристія – джерело життя парафії».
Львів, УКУ, 23 вересня 2014 р.
Митр. прот. д-р. Михайло Димид