Уже більше п’яти років кожен із нас шукає своє місце в суспільстві, що переживає війну. Хтось знайшов себе у волонтерській допомозі, хтось – у військовій чи медичній службі, а хтось лише став на шлях розуміння і сприйняття цих подій. І хоч у кожного із нас своє покликання, незалежно від роду праці чи соціального становища, нам усім спільно доводиться співпереживати зміни і адаптовуватися. Як осмислити війну у своєму серці, як допомогти іншому прийняти цей досвід, чому варто будувати свій духовний діалог з Богом… Власними міркуваннями у тематичній розмові поділився військовий капелан о. Всеволод Семененко, священик Гарнізонного Храму святих апостолів Петра і Павла, капелан Військової служби правопорядку ЗСУ.
МІСІЯ “БУТИ ПОРУЧ”
На перший погляд дивно, але в капеланстві я опинився випадково. Пам’ятаю, коли ми навчалися в семінарії, мали лекції про різну пасторальну діяльність. Згодом – розмови з духівниками семінарії, де мене запитували чи бачу я себе капеланом чи, можливо, парафіяльним священиком. Я відповідав, що капеланом себе точно не бачу (сміється). І тепер, дивлячись назад, розумію – обставини склалися так, що я знайшов у цьому своє покликання. Я побачив, що у капеланстві є потреба, то чому б і ні.
Як капелан я служу з 2012 року. Спершу я працював як цивільний працівник при Гарнізонному храмі святих апостолів Петра і Павла, а вже коли я висвятився, то остаточно зрозумів, що моє покликання – капеланство. Адже якраз невдовзі розпочався Майдан та військовий конфлікт на Сході. Ти розумієш, що через різні обставини і людей Бог тебе кличе до цієї місії. Також важливо було відчути у цей момент підтримку, я бачив, що була ініціатива інших капеланів, що маю однодумців. І наше капеланське гасло «бути поруч» для мене набрало й іншого значення – важливо бути не лише поряд з військовими, але й поруч з іншими капеланами. Це дуже допомагає у такій праці. Окрім того, найкращим прикладом є те, коли ти бачиш добрі справи зблизька.
«КОЖНА ПОЇЗДКА ДО ВІЙСЬКОВИХ – ОСМИСЛЕННЯ ТОГО, ЩО ПОТРІБНО САМИМ ВІЙСЬКОВИМ У ЦЕЙ ЧАС. АДЖЕ СВЯЩЕНИКАМ ПОТРІБНО НАЙПЕРШЕ ВІДПОВІДАТИ НА ЇХНІ ПОТРЕБИ»
ВЧИТИСЯ РОЗУМІННЮ
На початках вчився досить банальних на перший погляд речей. Адже буває, що багато дрібниць часто є не поміченими. Пригадую як чи не вперше поїхав служити Божественну Літургію на полігон. Нам як капеланам дозволено служити Літургію поза межами храму. Для мене як священика саме Служба Божа поруч зі сповіддю є найголовнішими. І природно, що саме це я і пропонував військовим, приїхавши до них. Однак виявилося, що найбільше їх цікаво у цей момент чи я маю з собою хрестики. Це, звичайно, також значимий символ християнства – розп’яття нашого Бога Ісуса Христа, але для військових у цей час це було значиміше, ніж Божественна Літургія. При тому, що потрапити військовому з полігону кудись в інший храм було проблематично. І після того кожна така поїздка для мене – осмислення того, що потрібно взяти, тобто осмислення того, що потрібно самим військовим у цей час. Адже священикам потрібно найперше відповідати на їхні потреби.
Вчитися таких речей для мене є важко психологічно. Тому кожну таку поїздку на полігон можна порівняти з тим, коли йдеш на війну. Але тут ти найперше воюєш сам зі собою. Адже у тебе є якісь свої звички, уявлення. Тут ж треба вникнути у ситуацію, зрозуміти, чому люди так мислять. Потім, з плином часу, ти усвідомлюєш, що все ж солдати – це люди, які не були від народження військовими, а жили серед іншим цивільних людей і для них значимі інші речі. Навіть той же хрестик, бо через нього він з Богом. Білі вервиці, які ми роздавали, також стали таким символом. Багато хто носив їх на шиї, хоч і призначені вони для молитви.
«БОГ ДІЄ ЧЕРЕЗ ЛЮДЕЙ, ЯКІ Є З НАМИ І В НИХ ВАЖЛИВО ПОБАЧИТИ ОБРАЗ БОЖИЙ»
ПОБАЧИТИ ОБРАЗ БОЖИЙ
Як капелан я служу у Військовій службі правопорядку ЗСУ. З окремими людьми ми вже маємо певну тяглість стосунків і добре знаємося, тому в роботі вже є певні напрацьовані речі – спільне відзначення національних та релігійних свят чи спільні молитви, коли військові приїжджають чи від’їжджають на Схід. Згодом, ми почали співпрацювати тісніше, проводити духовні зустрічі, бесіди і навіть спортивні змагання. Також запрошуємо різні творчі колективи. У такий спосіб стараємося звести два світи – цивільний і військовий. Хоча коли військовий знаходиться поза межами частини це такі ж люди як і ми. Важливими такі зустрічі найперше є для строковиків, які приїхали з інших регіонів країни.
Коли відвідуємо військових на полігоні, то постійно доводиться знайомитися з новими людьми. Особливо це було в часі мобілізації. Хлопців було тисячі і ти міг перетнутися з ним лише один раз, тому стараєшся вкласти в ту єдину зустріч все найважливіше. Переважно ми говорили про засади християнської віри, про те, що Бог – поруч, що це не є абстрактне явище. Про те, що Він діє через людей, які є з нами і в них важливо побачити образ Божий. Сподіваюся, що це дало добрі плоди.
ПРИКЛАСТИ РУКУ ДО СЕРЦЯ
Треба розуміти, що людина не може стерпіти всього сама. Своїми проблемами треба ділитися з іншими, тоді цей тягар вже стає легшим. Я завжди стараюся знайти на важкі питання загальні відповіді, які християнство вже випробувало тисячоліттями, століттями чи навіть іноді лише десятиліттями, бо деякі проблеми для нас є новими. Військовому потрібно дати оцінку собі. Зрозуміти, що не все пропало. Багато хто розчарований і має таке відчуття, що це кінець. Але це вже є в минулому і з ним можна дати раду, мовби з механізмом, який розбився, але його можна розкрутити і подивитися що сталося. Так і в житті, завжди можна щось змінити! В таких обставинах також допомагає Бог. Коли людина старається побудувати з ним свій діалог, поговорити з ним як з Батьком, то це дуже дієво. Таку пораду даю найперше.
Багато військових говорить про свій досвід адаптації так: «Треба просто жити по-новому. Те що сталося, те сталося. Проблема є, але це не означає, що мені вона має заважати. До цього також потрібно ставитися з мужністю».
Однак кожна людина має свій характер і тому важливо звертатися до різних джерел. Також не слід відкидати такий спосіб як допомога психотерапевта. Я як священик найперше ставлю акцент на зв’язок з Богом. Якщо читаємо Святе Письмо, в Старому Завіті є багато розповідей про військових, які в тому часі були причетними до вбивств, але Бог їх не відкидав, хоча ми як люди можемо їх засуджувати. І на цьому Святе Письмо наголошує дуже сильно.
Питання адаптації військових актуальне і для тих солдат, які вже давно повернутися у мирне життя. Адже дослідження показують, що посттравматичний синдром може проявити себе і через багато десятків років, а тому важливо чим швидше дати з цим раду. На жаль, мусимо визнати, що станом на сьогодні немає програм з реабілітації, які би діяли систематично. Пригадую, діяв такий гарний флешмоб – прикласти руку до серця. Волонтери припускали, що навіть у цей простий жест може бути вкладена ціла така система. Якщо порівнювати військових і цивільне населення, то ми всі сьогодні є у процесі адаптації. Люди дуже часто не знають що з цим робити – хтось відчуває свою провину, хтось байдужий. Прикласти руку до серця – жест вдячності, знак того, що я готовий допомогти, якщо потрібно.
«ВІЙНА ЗАБИРАЄ БАГАТО ДОБРОГО, АЛЕ З ІНШОГО БОКУ, ВОНА ВИНОСИТЬ НА ПОВЕРХНЮ НАЙВАЖЛИВІШЕ»
ЗНАЙТИ СВОЄ МІСЦЕ
Мене вразив один випадок. Одного разу було потрібно бути присутнім на урочистому заході, де військові мали відповідно вишикуватися. Туди запросили і мене. Коли бачив, що це все у процесі організації, то запитав декого із офіцерів: «Де є моє місце? Де маю бути я?». Він, не знаю чи іронічно чи можливо жартома, відповів: «Як де? В церкві!». Далі ми порозумілися і я своє місце знайшов, але ця ситуація відкрила мені значно глибше бачення – часто самі військові не знають, де є місце священика серед них, що він має роботи, для чого він потрібен. Дехто, звертаючись до стереотипів, думає, що зараз священик буде робити із нас «святих», не дозволить використовувати зброю чи ще щось… Тому викликом для священика є знайти своє місце серед військових.
ВІЙНА У ЛЮДСЬКОМУ СЕРЦІ
Я сам колись не міг уявити, що війна буде в нас, з нами. Взагалі історія усього світу вчить і показує, що війна є завжди. Це прикро говорити, але це правда. Ми не сподівалися, що війна буде у нас, хоч чули про різні військові конфлікти, але сприймали це як щось далеке, абстрактне. Війна забирає багато доброго, але з іншого боку, вона є певним каталізатором. Вона виносить на поверхню найважливіше. Ми бачимо цінності які потрібно берегти – людяність, життя, стосунки з іншими людьми. На що у цивільному житті ми не завжди звертаємо увагу. Війна є, бо людина схильна воювати – з собою, з Богом, з цілим світом, довкіллям. Навіть коли це війна у людському серці, вона теж руйнує нас у здавалося б мирному житті.
Розмовляла Мар’яна Зеленюк
Фото з Інтернету
Повязані записи
