Найперше мова піде про хіппанів. При тому, Юрію Шевчуку сьогодні гикати не доведеться. Своєю згадкою потурбуємо Артура Арістакісяна. Якщо точніше, то поговоримо про другу та останню його кінострічку – «Місце на Землі».
Вона «побачила» світ 2001-го, через 8 років після докудрами «Долоні» (про яку я вже згадував раніше – https://velychlviv.com/film-doloni-pereosmyslennya-boga-u-systemi/ ). Хоч «Місце на Землі» жанрово і художня драма, та, все ж, актори, згадуючи свою роботу, казали, що фільм напівдокументальний. По-перше, зйомки відбувались в квартирі, що в середині 90-тих дійсно була меккою для московських хіппі (розташована вона в Булгаковському будинку на Великій Садовій вулиці). По-друге, процес зйомок картини тривав приблизно 7 років – акторам довелось багато перетерпіти, зимуючи в старій та холодній квартирі, аби все вийшло. До речі, одну з головних ролей виконала Нонна Грішаєва, чим мене особисто здивувала. По-третє, ті ж актори згадують, що часто до зйомок приступали тоді, коли випадала нагода, коли ставалось щось, на думку Арістакісяна, важливе. Останнього, до речі, можна цілком заслужено назвати «батьком своїх фільмів». Якщо перший він зробив повністю сам, то в другому виступив одразу в чотирьох іпостасях: режисер, сценарист, оператор та монтажер.
Композитором ж був Роберт Уайатт. Він подарував фільму бездоганну композицію «Alifib». Зміст цієї пісні – загадка. Половина слів, що звучать в ній, є вигадкою автора. А проте наскільки вона доречна! Я думаю, без неї «Місце на Землі» втратило б душу.
Після прем’єри на МКФ в Карлових Варах, де фільм отримав Премію Свободи, були ще й інші тріумфи, зокрема, в Каннах (одне з призових місць). Проте на Батьківщині кінострічку лаврами не увінчали. Журі відомого російського кінофестивалю «Вікно в Європу» демонстративно покинуло зал під час перегляду, заявивши, що фільм «фізіологічно нестерпний».
Маю визнати, що заперечити важко. Перша емоція від перегляду – огида, друга – страх. Спроба зрозуміти автора дорогого варта, бо приходить десь аж згодом, вимагаючи до себе терпіння та уваги. А до кінця Вам доведеться побачити, як люди страждають, страждають, а потім знову страждають. Лишається тільки питання – чому це з ними відбувається?
Арістакісян пропонує своєму глядачу фільм-притчу про комуну хіппі, що існує, я би сказав, серед ортодоксального (це виявляється хіба лиш у єдиній та незмінній ворожості до будь-чого нового, іншого) пострадянського суспільства, ідеологія якого десь ще існує на рівні блатних законів. В кінострічці ми частіше, все ж, зустрічатимемо «мєнтів», проте це всього-лиш інші представники тієї ж культури.
Глядач протягом фільму спостерігає за історією так званого «Храму Любові», прихожани якого є одночасно адептами ідеї «фрілаву». Існує, щоправда, маленька різниця – вони дарують любов (точніше, секс) калікам, бездомним та жебракам. Таким чином сподіваючись, що допомагають їм коротати вік. Пастор цієї ніби високодуховної установи заспокоює молодиків та підштовхує їх до дії порціями легких наркотиків та словами про те, що наше тіло старше від нас – дати йому діяти, відключивши мозок, легко. Себто, пропонує духовний порятунок через уподібнення до тварин. Такого роду десакралізація тіла мала би вивести всіх тих людей до пізнання певних метафізичних цінностей, до втілення в реальність чистої та справжньої любові.
Взагалі поняття любові та кохання є центральними у фільмі. Якраз розуміння цих слів є для глядача водночас і загадкою, і розгадкою стрічки. Арістакісян показує нам людей, що хотіли отримати і дати це високе почуття, певно, як ніхто ніколи цього не робив. Тільки-от бажання та імпульсу (закоханості) мало – потрібне вміння. На мою думку, автор прагнув до якомога ширшої класифікації усіх видів квазілюбові. Сюжет багатий на героїв та їх окремі історії, кожна з яких, мені здається, важлива, аби скласти в голові глядача цілісний образ картини.
Головний герой, наприклад, прагнув лиш до визнання серед людей. Любов вмів тільки отримувати та споживати. Самозакоханий персонаж, що вчиняв добродіяння заради статусу «пастор», «батько». Мав силу запалювати людей ідеєю, та цю силу любив більше за самих людей. Отримував свої порції сатисфакції від кожної пари запалених очей. Якраз на це все він і розміняв своє кохання (єдине та щире). Через це з ним відбувся цікавий епізод – він відрізав свого дітородного органу, плануючи таким чином позбутись почуттів, забути кохану та викликати любов, увагу та повагу інших. Робимо висновок, що любов живе у серці, а не поміж ніг, адже його вчинок лиш погіршив стан справ.
Також навантажують фільм символами події, що розгортаються навколо другорядних персонажів. Як-от жінка, що вбиває дитину, коли її хочуть забрати міліціонери, бо «я можу без неї жити…». Чи жінка, чия дитина трагічно вмирає внаслідок неуважності одного із сотні жителів цієї квартири. Чи як-от епізод, коли до комуни вриваються двоє «крутих» хлопців, що прийшли дізнатись, хто жбурнув в них пацюка та покарати винного. Відповідальності на себе не взяв ніхто.
Особливо цікавий персонаж, що став виплодком машини «Храм Любові». Перед глядачем повна історія його прогресу: від дикуна, що не знав кохання, до безумця. Йому так і не показали, що таке любов. Йому не пояснили, що таке відповідальність. Його зробили моральним калікою інавчили робити таким іншого. З його вуст наприкінці стрічки вилітають слова: «Не допомагають ваші поцілунки». Я би доповнив їх словами Арістакісяна, що він їх озвучив в «Долонях»: «Сину, не поцілувати кохану – означає поцілувати її». Той нещасний так і лишився тим, хто «упаковку жує, а молока не випиває».
Центральним ж героєм фільму є Марія (такою, до речі, мала бути назва стрічки). Жебрак, знедолена з гниючими ногами. З одного боку, та, що намагається бути вірною та відповідальною. А з іншого боку, вона синтезує усі помилки, що робили інші персонажі. Таким чином ніби підбиваючи підсумки. Саме тому ми бачимо її і в першому кадрі, сповненою надій, і в останньому, розбитою та знищеною. Мені здається, остання сцена увічнює торжество усталеного суспільного ладу, де кожен має своє місце. При тому позицію знизу також хтось має займати.
Зауважу, що усі, переглянуті мною, веб-ресурси слово «Земля» пишуть з малої літери, хоча на постері воно якраз з великої. Ось він – ембріон головного конфлікту стрічки. Адже його герої, з моєї точки зору,знайшли якраз місце на землі, ледь не в болоті. Проте ніжно возвеличили його «Храмом Любові». Ця підміна понять якщо й випадкова, то скажу, що випадковості не випадкові.
Отже, Артур Арістакісян дає своєму глядачу трохи поживи для мозку, що після певного мисленнєвого процесу може вилитися у те, що розуму не стосується – у те, що стосується лиш серця. Хоч і попросить натомість забути добрих захисників совісті «фу», «фе» і навіть «фееее».
Фільм можна подивитись тут:
Дякую за увагу,
Назарій Наконечний
Повязані записи
