Нагадуємо, в грудні минулого року розпочався набір на нову сертифікатну програму «Християнин перед суспільними викликами часу». Цей проект передбачає низку тренінгів та майстерень для підприємців, політиків, менеджерів та всіх, хто хоче поглибити свої знання та покращити вміння провадження ефективного бізнесу чи організації своєї роботи відповідно до християнських норм, які дають відповіді на сучасні суспільні виклики на державному та міжособистісному рівнях. Проект відбувається у м. Одеса. Детальніше читайте ТУТ.
Наразі програма наближається до свого завершення. Організатори цієї ініціативи звернулись до учасників заходу написати свої враження після різноманітних дискусій та круглих столів стосовно міжконфесійного та міжрелігійного діалогу.
Публікуємо есе Галини Дольник, популяризатора української книги, голови Благодійного фонду І. та Ю. Лип. Пані Галина створила перший в Одесі магазин української книги. Більше інформації про пані Галину читайте ТУТ
«Я б могла розповісти історію свого доброго знайомого капітана дальнього плавання, який на практиці веде міжрелігійний /міжнаціональний діалог, оскільки на судні присутні люди різних віросповідань і національностей.
Ще можу навести кілька історій зі своєї власної практики в українській книжковій крамниці в Одесі, яку відвідують люди різних конфесій та релігій, а на книжкових полицях стоять Біблія, Коран, Тора, індуїстські тексти, і треба проявляти толерантність в кожній окремій ситуації.
Але я наведу приклад міжконфесійного діалогу на прикладі своє сім’ї.
Я – греко-католичка, уродженка Івано-Франківщини, мій чоловік – православний, уродженець міста Хабаровська, предки якого походять із Чернігівської губернії і були українцями. Ми двоє народилися і виросли у Совєцькому Союзі. Наше вінчання у 1989 році було першим у церкві, що відновила богослужіння після тривалої перерви. На ньому були присутні і колишні комуністи, і гості з Далекого Сходу, і представники «Катакомбної» Церкви. У 1990 році народився наш син, і вже відбувся розподіл на греко-католиків і православних. Сина ми хрестили в іншому селі, у греко-католицького священика, в селі, яке вибрало греко-католицьку конфесію. Мій чоловік не заперечував.
І тут я хотіла би акцентувати на значенні віри батьків.
1990 рік був дуже важким роком міжконфесійного розбрату. Живучи в Одесі, я не відчувала цього. Але коли я приїхала до батьків в село, де був сильний поділ на православних і греко-католиків, моя мама обережно запитала, яку я віру вибираю, до якої церкви я буду ходити. Я відповіла, що вибираю церкву, до якої ходять мої батьки, до яких ходили мої дідо з бабою. Уже пізніше, я зрозуміла, як згадка першої молитви, якої навчила мене бабця, перше відвідання церкви, яке ми здійснили разом з батьками, западає в людську душу, і стає тим дороговказом, що визначає твою віру на довгі роки. І напевно ніякі церковні догмати і церковні інституції не матимуть такого впливу, як родинна віра.
Мій чоловік, виховуючись у напіватеїстичному середовищі, не мав релігійного виховання, яке мала я. І тому він так спокійно згодився на те, щоб син наш був хрещений у греко-католицькій церкві. Так само я, з поваги до його релігійних уподобань, не заперечувала, щоб він відвідував Грецьку Церкву.
Отже, я в Одесі відвідую греко-католицьку каплицю святого Андрія Первозванного, а мій чоловік – православний Свято-Троїцький собор. Під час релігйних свят я, як берегиня, виконую традиційні обряди, виходячи з греко-католицьких звичаїв. Сповідуючи сімейні цінності, з великою вірою і любов’ю до Бога, повагою один до одного, терпимістю до «іншого», ми здійснюємо цей міжконфесійний діалог уже протягом 30 років».
Підготувала Галина Дольник
Фото: особистий архів Галини Дольник
Повязані записи
