Юліана Лавриш
Часто, коли запитую свої друзів чи знайомих, чому вони так рідко беруть участь в Богослужіннях, у Таїнствах Церкви, вони наводять мені багато аргументів. Безумовно, більшість із наведених тез – мають суто людське підґрунтя, вони пов’язані зі страхом, можливим дискомфортом через пильні «огляди» прискіпливих бабусь, а інколи – із нерозумінням місії християнина. Тому такі розмови спричинили проаналізувати хиби так званого формального християнства, поділитись власними думками і спостереженнями. Наперед зазначу, що не претендую своїми короткими роздумами на те, аби бути істиною в останній інстанції, лише, щоб привернути увагу до цієї важливої теми і, можливо, задати тон дискусії, яка обговорюється у кулуарах наших релігійних середовищ.
Що для мене особисто означає формальне християнство? Це тоді, на мій погляд, коли особа є охрещеною, проте не розуміє глибинності своєї спільноти, живе християнським життям за звичкою чи традицією. Щоб систематизувати думки, пропоную зупинитися на 10 ознаках формального християнства.
1. Ходити до храму – це традиція, яку привили нам батьки.
Мабуть, цей феномен особливо присутній тут, у Галичині, коли батьки кожної неділі приводять своїх дітей до храму, проте не розповідають дитині, навіщо вони прийшли, у чому суть Літургії і таке інше. Не розповідають не тому, що не мають бажання, а тому, що не знають, бо їхні батьки також не донесли їм цієї інформації, через те ситуація повторюється. До того ж, коли ще батьки ходять щонеділі – це дещо краща ситуація, адже можуть взагалі не відвідувати храм або тільки бути у храмі на Різдво чи Великдень. Для мене вихід – у катехизації та частому порушенні-осмисленні проблеми священиком перед своїми парафіянами.
2. Участь у житті Церкви – спроба довести свою обізнаність і «просунутість».
Особисто натрапляла на такі випадки, коли миряни приходили до храму і робили зовсім недоречні зауваження що до поведінки під час Літургії інших. Таке перебирання на себе ролі «вчителя» у храмі без глибинного знання справи, на думку цих людей, приводить їх до остаточного спасіння. По-перше, це не є рисою справжнього християнина, оскільки у храмі є певні особи, які можуть ґрунтовно дати відповідь на якесь запитання чи виправити – це насамперед священик, а також катехит чи богослов. По-друге, не треба забувати, що такі повчання можуть відвернути інших мирян від життя у спільноті.
3. Храм як «декорація» ключових подій нашого життя.
Ця думка виникла після того, як мені вдалося поспілкуватись із кількома парами, які готувалися до шлюбу. Пари обирали собі відповідний храм для шлюбу лише через інтер’єр святині: чи буде там гарне освітлення для відео- і фотозйомки, чи можна буде прикрасити храм квітами, чи є храм пам’яткою архітектури? Через вибір зовнішньої атмосфери, без заглиблення у суть Таїнства, храм виконує лише функцію декору, тому ми дещо зміщуємо координати нашого християнського розуміння події. Проте це стосується не лише весіль, але хрестин чи похорону.
4. Бізнес-стосунки з Богом.
Часто спостерігаю за тим, як миряни приходять лише до храму, щоб поставити свічку чи поцілувати ікону, а ще записати імена своїх рідних за здоров’я чи упокій. Безумовно, я у будь-якому разі не кажу, що це погано, але як приблизно виглядає ця ситуація. Знову-таки ділюсь особистим спостереженням. Впродовж Літургії мирянин приходить у храм, він прямує до свічника, чим відволікає увагу інших мирян від молитви, ставить свічку, опісля, штовхаючи інших, підходить до ікони при цьому також порушуючи спокій і зосередженість інших, а потім демонстративно виходить з храму. На мій погляд, тут треба зрозуміти дві речі: перше – у храмі є на все своє є місце і час. Поставити свічку чи поцілувати ікону можна до Літургії чи після, розуміючи, що своїм вчинком можемо і заважати іншим, і порушувати молитву спільноти. Друге, – якщо ми гадаємо, що свічка чи поцілунок ікони або пожертва за здоров’я чи упокій рідних є достатніми для спасіння людської душі – то це банальне переведення стосунків з Богом у бізнес-площину: я тобі, а Ти – мені.
5. Життя у забобонах або «ні Богу свічка, ні нечистому – кочерга».
У попередньому пункті ми зверталися до проблеми бізнес-стосунків з Богом. Знову-таки мені колись доводилось спостерігати ситуацію, коли дівчина із червоною ниткою на зап’ясті кожної неділі приступала до Святого Причастя. Тоді я задумалась над тим, чому ми віримо у забобони – червоні нитки, пусті відра, чорні кішки, гороскопи, пороги, відлитий віск? Тут все можна списати на людський страх і створений бар’єр безпеки, та чи ці виправдання не прикривають нашого формального християнства і духовного дволиччя? А водночас початок великої внутрішньої руїни? Тому потрібно визначитись, кому ми служимо і кого слухаємо, бо «не можемо двом панам служити».
Думаю, що ознак формального християнства є набагато більше, у цьому тексті тільки фрагментарно акцентовано на найбільш «популярних». Чому тему формального християнства сьогодні так важливо порушувати? Тому що наше нерозуміння не лише руйнує наш внутрішній духовний світ, але і зовнішню сферу стосунків – у подружжі, з дітьми, з батьками, друзями, співробітниками, сусідами і просто ближніми. Життя за вигаданим регламентом у найгіршому випадку призводить до духовного зламу і знову-таки можливості опинитися у секті. Через те, особливо сьогодні, у час моди на секулярний стиль життя, про це надважливо говорити, щоб потім не знизувати плечима, мовляв, наші храми переповнені мирянами, проте і надалі процвітає корупція, обман, шахрайство, підлабузництво, розпад сімей…
Повязані записи
