Він був неймовірною людиною – реалістом і водночас невиправним романтиком, часом занадто брутальним, часом зворушливим і неймовірно сентиментальним. Він був і є моїм улюбленим письменником, який, як ніхто інший, вмів зачарувати і заінтригувати усіма таємницями любові, відрізняючи фальш від правди, аристократичне і благородне божевілля від марновірства. Незважаючи на присутність рідних, друзів, прихильників і шалену славу, він пережив усі примхи самотності. Але чи був він щасливим?
Великий колумбійський письменник Габріель Гарсіа Маркес, важко хворий на рак лімфатичних залоз, одного дня звернувся до своїх читачів із прощальним листом. Мені запам’ятались яскраві і трагічні уривки його думок:
«…Якби Господь дав мені трохи життя, я б одягався просто, прокидався б з першим променем сонця, оголюючи не тільки тіло, а й душу, Боже мій, якби у мене було серце, я закував би свою ненависть в лід і чекав, коли з’явиться сонце. Я малював би при зірках, як Ван Гог… Я б довів людям, наскільки вони помиляються, думаючи, що коли вони старіють, то перестають закохуватися: навпаки, вони старіють тому, що перестають закохуватися!… Я зрозумів, що людина має право поглянути на іншу зверху вниз, лише коли повинна допомогти їй встати на ноги…». Такими чутливими і приреченими були слова людини, яка все життя боролася з коханням до світу, але зрештою склала зброю.
Одного разу письменник підмітив важливу деталь, розповідаючи про екранізацію своєї книги «Кохання під час холери»: «Романи подібні снам. Так само, як і сни, вони будуються із фрагментів дійсності, причому результатом є створення нової дійсності». Кіномова багато в чому схожа на мову снів. І якщо ваш сон триватиме 51 рік 9 місяців та 4 дні, то, можливо, ви зрозумієте, що сон цей – про любов, а кіно це про те, як довго можна чекати на любов. Любов, яка має такі ж симптоми, як і холера».
У сучасному світі ми знаємо безліч імен любові, тисячі її дефініцій, грамотно записаних у тлумачних словниках. Ми намагаємося вірити, що Бог – це любов. Вірити, навіть тоді, коли цілий світ ставить безглузді запитання.
Філософські роздуми Габріеля Гарсіа Маркеса про любов, кохання, жорстокість і цинізм були напрочуд елементарними. Він чудово розумів, наскільки підступною і прекрасною може бути любов, як швидко вона переростає у ненависть, і те, що навіть, будучи справжньою, вона ладна робити аморальні та підступні вчинки. Проте, найбільше його лякало не це, а те, що, відмовившись піддавати своє серце тортурам, ти врешті забудеш, що воно у тебе є.
Почуття кохання, відчуття любові до своєї родини, своїх друзів, до цілого світу – завжди були і будуть небезпечними. Ми ніколи не зможемо уникнути загрози бути зрадженими, приниженими, скривдженими і покинутими. Але, на думку Маркеса, тільки відкривши своє серце, застрахуємося від справжньої моральної катастрофи – забуття і самотності.
Так чи інакше, але ця талановита людина прекрасно усвідомлювала, що наприкінці свого шляху ми все ж залишаємося «майже» наодинці із власним суперечливим внутрішнім світом. І тільки Бог ніколи не відмовиться від нас, таких недосконалих, недовершених, але унікальних. Навіть тоді, коли ми в Нього не віримо, Він не припиняє вірити в нас. «Тільки тому, що хтось не любить тебе так, як тобі хочеться, ще не означає, що він не любить тебе всім серцем», – сказав легендарний автор «Ста років самотності», «Кохання під час холери» та інших чудових книг.
Він писав про кохання і вірив, що смерть – це не кінець… Але не втомлювався повторювати, що краще бути наївним романтиком, вірити у добро, аніж отруїтися власним цинізмом.
Останній роман Маркеса був опублікований ще у 2004 році («Спогади моїх сумних повій»). А в 2006 р. в коментарі іспанському виданню «La Vanguardia» письменник заявив: «За минулий рік я вперше в своєму житті не написав жодного рядка. З моїм досвідом я без проблем міг би написати роман, але читачі зрозуміли б, що у ньому немає мого серця».
Письменник спробував нагадати нам, що врятує світ певно не краса (адже вона швидкоплинна), а любов – навіть безнадійна, проте така, яка надає сенсу нашому життю. Сподіваюся, колись ми зможемо його зрозуміти…
Лідія Батіг
Повязані записи
