Отець-салезіянин Андрій (Платош) працює у Центрі підтримки вимушено переміщених українців. Спершу він допомагав як волонтер, а згодом став одним із адміністраторів містечка «Маріяполіс» на Сихові. Спогадами про діяльність і побут містечка та спілкуванням із його мешканцями отець поділився зі сайтом Львівської міської ради.
Отець Андрій – священник УГКЦ, ієромонах Салезіянського Згромадження святого Івана Боско, головною місією якого є виховання дітей та молоді, найбільш потребуючих. У Львові Салезіяни працюють у церкві Покрови Пресвятої Богородиці, що на вулиці Личаківській, 175, у Молодіжному центрі ім. Св. Івана Боско на вул. Кривчицькій, 17-а та в Гімназії Шептицьких на вул. Гната Хоткевича, 16. До повномасштабного вторгнення отець Андрій був наставником для кандидатів, які вступали до монастиря. Після наступу агресора отці-салезіяни стали волонтерами, допомагали військовим, а сам о. Андрій почав співпрацювати з модульним містечком.
«Я сумнівався чи впораюся з роботою адміністратора, через моє кволе здоров’я, але служив спочатку чим міг. Салезіяни призначили свого адміністратора, уклали меморандум з міським управлінням соцзахисту. Потім був призначений інший адміністратор, з яким ми дуже добре співпрацювали… Я відчував біль за людей і співчуття», – зазначив ієромонах. «Я уявляв, якщо б мені довелося втікати, як би я це пережив. Розумів, що вони проживають велике випробування у житті. Люди приходили на духовні розмови, тут похрестили дітей, хтось брав шлюб».
В містечку, яке назвали «Маріяполіс» на честь Богородиці та міста-страждальця Маріуполя, спочатку проживало майже 300 осіб. 115 із них – діти, для яких за можливості організовували літні табори й поїздки, заняття з аніматорами, всіляким способом намагаючись допомогти їм пережити випробування війни. «Їхня коронна пісня табору, яку вони постійно включали, бо була колонка – “У мене немає дому”. Це вражаюча пісня. Вона постійно грала: і в кімнаті, і на вулиці. То був гімн чи крик душі», – пригадав отець Андрій.
Ієромонах також зауважив, що за час функціонування літнього містечка там народилися четверо дітей – три хлопчики і дівчинка. Двох матусь забирав з пологового будинку сам отець; першого народженого хлопчика, сім’я якого приїхала з Донецької області, батьки, попри заперечення ієромонаха, вирішили назвати також Андрієм.
«Я їхав з мамою у кареті швидкої, бо її ввечері забрала швидка», – поділився цією історією отець Андрій. Батько мусив залишитися із двома маленькими дітьми, а священник супроводжував породіллю. «Я, що стояв ліворуч відкритих дверей швидкої, кажу: “поїду я”. А і лікарка запитує: “А Ви хто будете? “, а я відповідаю: “А я отець! “. Лікарка каже, що нічого не розуміє. Довелося пояснювати і поїхати з Оленою», – пригадує випадок священник. За його словами, персонал пологового будинку спершу подумав, що породілля – його дружина. «Я чекав до першої години ночі, поки народилося дитятко, і всі питали, чи то першу дитину, чи другу ви народжуєте. Це було таке проживання духовного батьківства – бути якось причетним до народження цієї дитини, не знаю як це назвати. І ось мені прийшло повідомлення від лікарки: “Андрійко народився, все добре”, а я думаю, чому Андрійком назвали, не зрозумів», – розповів отець Андрій.
Ієромонах підкреслив, що люди, які евакуювалися до Львова з місць бойових дій, проживали великий біль та важкі випробування у житті. «Є різні історії. Є родина, яка втратила єдину доньку на очах, мама отримала осколкові поранення і досі не може ходити. Іншому хлопцю відірвало ногу, коли вони втікали під обстрілами. Є хлопчик, який досі має у тілі осколки. А одній дівчинці зробили операцію – витягнули осколок, і вона показувала мені його на бинті», – каже отець.
Мешканців «Маріяполісу» переселили у зимове містечко на Сихові, проте, за словами отця, багатьом було важко покидати цей куточок, до якого вони звикли. «В одному модулі облаштували каплицю, де молилися за перемогу, за мир і спокій, проводили катехизацію. Цю традицію планують продовжити і в зимовому містечку», – зазначив отець Андрій.
Повязані записи
