22 січня, але сто років тому, у Києві було проголошено Акт Злуки “однині воєдино” “століттями одірвані одну від одної частини єдиної України”. На Софійській площі, що перед давнім історичним собором, зібралися тисячі мешканців Києва, військові, політики, члени Директорії, управлінці УНР та представники від ЗУНР, духовенство і ін. Представникам Церкви також було надано слово в цьому урочистому дійстві – архієпископ Катеринославський і Маріупольський Агапіт (Вишневський) з оточенням відправили молебень. Цю честь вони отримали зовсім не через дотримання організаторами святкування стандартних церемоніальних процедур. Перш за все тому, що представники Церкви заслужили це молитвами та підтримкою державотворчих ініціатив народу, перебуванням з людьми у важку хвилину.
Власне з молебні все у ці січневі дні й розпочиналося, адже ще до розгортання основної частини урочистостей на площі, у Софійському соборі тривала Служба Божа. Проводив її Черкаський єпископ Назарій (Блінов) з духовенством. Після закінчення богослужбової частини у храмі, представники духовенства вийшли з хоругвами на площу. Учасниками процесії були: катеринославський архієпископ Агапіт, мінський Георгій, черкаський Назарій, канівський Василь і уманский Димитрій. Разом з іншими вони спостерігали за цією історичною миттю і розділяли її.
Коли Акт Злуки – це процес
Заради справедливості варто трохи повернутися назад. Є очевидним, що історія – це не мить. Історія – це, перш за все, процес. І отой процес, якщо говорити про Акт Злуки, тягнувся уже якийсь час. У церковній сфері, як і в політичній, йому передували “боротьба” за людські уми та підготовка ґрунту, на якому всі ці перетворення стали би можливими. Зокрема, тут варто говорити про рух за автокефалію, а також спроби духовенства організувати проведення собору, де ці питання мали обговорювати. Не лише внутрішні непорозуміння, але й зовнішні сили (політична нестабільність, загроза війни) не давали можливості ці питання вирішити.
Зрештою, перша маленька “перемога” мала місце 1 січня 1919 року. Директорія саме цього дня проголосили “Закон про верховне управління Української Православної Автокефальної Синодальної Церкви”. За нормами згаданого документу, Українська церква зі своїм Синодом та ієрархією повинні були позбавлятися залежності від російського патріарха. Найвища судова і адміністративна влада належала Собору Всеукраїнської Церкви. Важливим кроком, у контексті започаткованих змін, стало припинення літургійного поминання патріарха РПЦ.
Уже після проголошення Акту Злуки рух за автокефалію набув суттєво відмінних рис. Особливо відзначався активністю у цьому плані отець Василь (Липківський), якого згодом і було обрано на Соборі митрополитом Київським і всієї України Української Автокефальної Православної Церкви. Ще до обрання, не завжди знаходячи підтримку своїх дій серед духовенства, отець Василь (Липківський) зробив кілька кроків, про які раніше можна було лише мріяти. У травні 1919 року, у супроводі хору і Миколи Леонтовича, Василь (Липіківський) відслужив першу літургію українською мовою. Відбувалося це у Микільському соборі, який був збудований ще за гетьмана Івана Мазепи.
Пізніше священнослужитель згадував, що “На всеношній і службі Божій зібралася така сила народу, що не тільки в Соборі, а й навкруги його було тісно; весь нарід плакав, чуючи Апостол, Євангелію, Псалми рідною мовою”. Василь (Липківський) мав переконання, що однією з визначальних рис нової української Церкви повинне бути богослужіння українською мовою. Саме тому він ініціював переклад богословських і літургійних текстів рідною мовою, сприяв їхньому поширенню серед духовенства та вірних.
Окрім важливих системних ініціатив, які були необхідними для перебудови і створення Церкви нового зразка на наших теренах, отець Василь (Липківський) працював і над зближенням українців з різних куточків нашої землі, задля підняття їхнього духу у важкі миті. Зокрема, 30 серпня 1919 року, коли військові утворення ЗУНР та УНР разом визволяли Київ від більшовиків, Липківський, звертаючись до людей, говорив про тих, хто не захоче або побоїться стати захищати свій край. Священик застерігав їх, що в такому випадку вони будуть плакати у московській неволі “як колись Ізраїль на ріках Вавилонських”. Митрополит Василь (Липківський) і сам був прикладом того, як потрібно вести боротьбу за свої переконання, адже за ідею української Церкви він віддав всі сили і навіть життя.
З іншого боку Збруча
За рік до описаних подій, у січні 1918 року митрополит Андрей Шептицький, а також єпископи Григорій Хомишин і Йосафат Коциловський видали спільне Пастирське послання до українців. У тексті вказували, що в дні їхнього буття починається нова сторінка історії українського народу, а задля її написання потрібні зусилля. Відтак, очільники Української греко-католицької Церкви заохочували священиків перебувати разом з людьми і підтримувати їх. Інша рекомендація стосувалась того, аби не стримувати національного і культурного розвитку українського народу, “зичливо відноситися до всіх його справ”. Хоч Шептицький звично закликав священиків не влазити у політику, але в цих словах можна вбачати завуальовану та все ж лояльність до українського руху, готовність підтримати запропоновані ним ідеї, або створені структури.
Окрім декларацій були і відчутні практичні кроки. Зокрема те, що ієрархи УГКЦ входили до складу створеної у Львові Української Національної Ради. Саме ця структура і проголосила згодом створення ЗУНР, делегація від якої також приймала активну участь у подіях на Софійській площі 22 січня 1919 року. Ще до того Шептицький активно обговорював українсько-польське протистояння у Галичині з римо-католицьким архієпископом Юзефом Більчевським, шукав шляхи примирення сторін конфлікту.
Не менш активну позицію у згаданих подіях займав Станіславівський (сьогодні Івано-Франківськ – Є. Г.) єпископ УГКЦ Григорій (Хомишин). Він звертався до парафіян і вірних з закликом підтримувати ЗУНР та українське військо. І Шептицький, і Хомишин з лояльністю поставилися до проголошення Акту Злуки ЗУНР і УНР та вітали українців з цією подією. Станіславівський єпископ після повернення делегації ЗУНР з січневих подій у Києві, відправив урочисту Службу Божу за участі представників уряду та членів делегації.
Знову до подій на Софійській площі. Автор сценарію
На сцені і за кулісами подій Акту Злуки було багато цікавих і талановитих людей. Творців, яким ми і сьогодні дуже зобов’язані. Особливо виділяється поміж ними постать Івана Огієнка. Він одним з перших виступав за українізацію освіти та Церкви. Був першим міністром освіти в уряді УНР (перша половина 1919 року), а потім міністром віросповідань. Урядовцем УНР був навіть в еміграції. Іван Огієнко активно перекладав – Біблію і богослужбові тексти українською. Відтак, багато реформ у сфері науки, культури та релігії складно уявити без цієї особистості.
Саме Іванові Огієнку також доручили написати сценарій урочистих заходів з нагоди проголошення і подальших святкових дійств до дня Злуки 22 січня 1919 року. Тобто він був головним режисером того, що відбувалося на Софійській площі сто років тому. На той момент Іван Огієнко був хоч і дуже активним, але все ж світським діячем. Тим не менше, через якийсь час Іван Огієнко попрощався зі своєю науковою та політичною діяльністю і прийняв чернечий постриг під іменем Іларіон. Для української Церкви, культури і науки митрополит Іларіон зробив не менше, ніж професор Іван Огієнко.
Відголоски давніх подій
Видатний знавець української історії, літературний критик та перекладач, громадсько-політичний діяч Володимир Дорошенко, оцінюючи події Акту Злуки, говорив, що “В усякім разі без Великої України Галичина в найліпшім випадку булаби чимсь в роді Словаків, або Словінців, маленьким племенем без усякого значіння в світовім життю й культурі”. Мабуть щось схоже можна сказати про будь-який інший український регіон.
Історик та публіцист Іван Лисяк-Рудницький, який велику частину свого життя провів за кордоном і в США, оцінюючи значення Акту Злуки підкреслював, що хоч ця ініціатива і не було практично реалізована, але “велетенську працю пророблено передусім над вигладженням старих культурних відмінностей, над витворенням нової української духовности”. І щось в цьому є, адже дані події столітньої давності дійсно дуже важливі для нашої ідентичності та не дозволяють забути шлях, який подолав в минулому український народ.
Акт Злуки – жива і важлива ланка ланцюга від минулого до сучасності
Можна в чомусь погодитись із Іваном Лисяком-Рудницьким, що в короткій перспективі Акт Злуки зазнав поразка – надто складною була геополітична ситуація в регіоні у той час. Але це радше була не зовсім поразка, а просто падіння, нокдаун, якщо послуговуватися боксерською термінологією. Це був програний бій у затяжній і виснажливій війні, або ж втрачена на початку шахової партії фігура. Тим не менше, у далекій перспективі війну виграли і партія також закінчилась на нашу користь – Україна є незалежною державою зі своєю Церквою. Акт Злуки став символом цього важкого і довгого руху до самостійності. І в “живому ланцюзі” від 1919 року й до сьогодні, або в ланцюзі від Івано-Франківська до Києва, були і кільця, сформовані священнослужителями. Про них, як і про всіх інших діячів, через жертовність яких Україна є незалежною і святкує 100 років Акту Злуки, сьогодні варто пам’ятати.
Євген Гулюк
Більше інформації у наступних джерелах:
- Благодір О. Великі роковини (Київ 22-го січня1919 року. Спомин) // Діло. – Львів, 1929. – Ч. 15.
- Дорошенко В. Галичина й Велика Україна // Калєндар-альманах “Дніпро”. – Львів, 1927. – с. 5 – 23.
- Зєдиненнє Західньо-Укр. Републики з великою Україною // Вперед!. – Львів, 1919. – Ч. 44. – С. 1.
- Лисак-Рудницький І. Українська національна рада й ідея соборності // Історичні есе. В 2 т. – Київ: Основи, 1994. – С. 271 – 283.
- Музичук Н. Митрополит Василь Липківський // Громада. Товариство української культури в Угорщині [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://hromada.hu/2009/nom_101/ukrznavstvo/lypkivskyj.html
- Лукасевич Левко. 22 січня 1919: Акт Злуки // Історична правда, 2018 [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://www.istpravda.com.ua/themes/rev100/chroniclers/2018/10/28/153164/
- Пилипів І. Національно-державницька ідеологія у діяльності митрополита Андрея Шептицького та єпископа Григорія Хомишина в умовах ЗУНР та міжвоєнну добу // Сумська старовина, 2011. – XXXIII-XXXIV. – С. 191 – 198 [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://starovyna.sumdu.edu.ua/wp-content/uploads/2014/06/Пилипів.pdf
Світлини:
- З сайту “Вікіпедія”
- З ресурсу “100 Акт Злуки” – http://unr.memory.gov.ua/photohistory/derzhavne-budivnitstvo/akt-zluki?fbclid=IwAR0CQ98YJFDnBj5OScJeRcEKtfahqv91_SspbrEOuf01IQvzNRbe0aaDB4E
- Зі сторінок періодик “Вперед” і “Нове життя”
Повязані записи
