“Вдасться чи ні
сього разу повернутись додому?
Вдасться чи ні?…”
Василь Стус
Якими ж влучними і незамінними для нашого часу і для нашої країни є ці слова безсмертного поета. В Україні триває справжня війна – і не тільки на полі бою, а й за душі людей, істинна боротьба за честь. Багато-хто так і не повернеться до свого рідного дому, але слава цих героїв подарувала їм Вічне Життя… А що ми бачимо, коли сьогодні дивимося у вічі злу? Безмежні й занедбані кордони його імперій, зазомбованих людей і викривлене розуміння Бога та віри. За його спиною – руйнація й страх, бажання зробити нас слабкими, подібними собі у духовній немочі. Але ця місія приречена на провал.
Український народ з усіма його вадами, з усіма негативними сторонами ніколи не був жорстоким. Чи то агресія держави-окупанта, чи наші власні сумніви – все це прояви зла, яке, накопичившись у світі, намагається його знищити. У ці трагічні моменти, коли кров захисників України ще не встигла висохнути, виникають думки про помсту, реванш. І такі важливі слова про прощення й милосердя звучать як нонсенс. Чи повинні ми прощати наших ворогів, і чи не стане дотримання цієї християнської заповіді зрадою пам’яті тих, які, не роздумуючи, поклали свої життя за волю України?
Наші совість та принципи завжди викликатимуть сумніви: варто прощати чи ні? Але, насправді, найсильнішою за всі перемоги є прощення. Це не зрада і не слабкість, а сила духу, апогей людяності. Прощаючи, ми нікого не зраджуємо, а демонструємо нашому ворогові, що він безсилий перед світлом цього світу, що порожнеча й чорна безодня його душі не в змозі знищити наші правду і любов.
Сьогодні це може видаватися смішним… Адже любов і прощення не можуть протистояти ядерній зброї, новітній військовій техніці, не можуть служити зручним знаряддям під час ведення інформаційної війни. Проте,ми маємо прощати, щоб не втратити себе у вирі ненависті, щоб не позбутись свого обличчя, не заплямувати честі. А ще – щоб залишитися живими. Адже, людина, якою керує ненавиcть, – це ходячий труп, без майбутнього, без віри, без сміливості торкнутися долоні Бога.
Чесно кажучи, навіть пишучи ці рядки, я сумніваюся: для чого потрібне це прощення? Хіба воно має якесь вагоме значення на фоні антизаконів меркантильного світу. Можливо, ми простимо наших ворогів, але ж вони всеодно знехтують цим вчинком… Проте, ми, скинувши тягар смертельних образ, станемо вільними по-справжньому. До речі, прощення і примирення різні речі. Простити — ще не означає примиритися. Прощення — це одностороння дія. Примирення — це дія обох сторін, це крок двох сторін назустріч один одному. Часто, закликаючи до примирення, цитують Слово Боже про те, що потрібно прощати ворогам.
Любити ворогів нелегко, але цього від нас вимагає Ісус. Про це Папа Франциск пригадав, проповідуючи 18 червня 2013 р. Він підкреслив, що для того, аби могти простити ворогам, фундаментальною справою є молитися за них.
Святіший Отець поставив питання про те, як можливо любити ворогів, у загальнолюдському контексті. Як можна любити тих, які приймають рішення про бомбардування, чи тих, які шукаючи виключно особистих інтересів, чинять багато зла тощо? Але цього від нас вимагає Ісус.
За словами Папи, ми всі маємо ворогів, але, по-суті, ми самі можемо стати ворогами для інших, просто не бажаючи їм добра. Любити ворогів не є легко. “Ми іноді думаємо, що Ісус вимагає від нас забагато”, – зауважує Понтифік, але ми мусимо так чинити, бо інакше ми не є християнами. Мститися – не по-християнськи.
Насправді, ми не ангели і не демони, ми просто люди – і як би контраверсійно це не звучало, до обидві лінії барикад… Тому маємо простити все вчинене нам зло, увесь біль і всі сльози – не заради ворогів, а тільки заради нас самих, щоб бути подібними до Бога, а не до них. Але при цьому ми змушені домогтися справедливого покарання, щоб не говорити наглою мовою сили і неадекватних люті й хамства, а мовою закону – як людського, так і божого.
Лідія Батіг
Повязані записи
