Чому ми прокинулися цього ранку? Чи достатньо лише звертатись до Бога? Які три категорії людей ходили за Ісусом? Як народжується поневолення бісами? Який духовний закон не може змінити навіть молитва та як можна перетворити похорон на реаліті-шоу?
Пропонуємо до вашої уваги роздуми архімандрита Константина (Марченка), намісника чоловічого монастиря Святителя Миколая Чудотворця (ПЦУ), що у селі Жидичин на Волині, висловлені ним у недільній проповіді – 5 липня.
Тобі Бог дав можливість сьогодні прокинутися
Війна загострює відчуття цінності кожного прожитого дня. Архімандрит Константин розповідає, що кожного ранку найперше дякує Богові за подароване життя в новому дні. Проте ранкові новини про зруйновані будинки та загиблих людей стають болючим нагадуванням того, що цей день даровано нам для того, щоб прожити його змістовно.
«Кожен раз ці новини — це таке як нагадування в першу чергу самому собі: а тобі Бог дав життя. Тобі Бог дав можливість пробудитися. Тобі Бог дав можливість сьогодні прийти у цей храм, — наголошує священник. — І дуже важливо, маючи таку милість щодо до себе, не марнувати свої дні, не марнувати своє перебування ось тут у храмі».
Намісник монастиря нагадує, що Божественна Літургія — це не просто гарна традиція і не чергове «прекрасне філософське читання», а пряме звернення Бога до людини. Поки вірянин цього не усвідомить, його стояння в церкві залишатиметься безплідним.
Бог хоче говорити нам
За словами отця Константина, часто ми звикли звертатися до Бога (тоді, коли виникає життєва потреба чи обтяжливі обставини). Але мало хто замислюється над тим, що Бог також намагається говорити з нами, насамперед через Євангеліє, яке ми чуємо в церкві.
«Важливий у наших відносинах з Богом саме діалог. Не просто наше виговорення чогось до неба, а й спроба нам самим зрозуміти, чого від мене, як від людини, Господь чекає в цьому житті, — пояснює архімандрит. — Для чого я народився, яку мету я собі ставлю, ким я хочу бути. І це дуже важливо, перебуваючи у храмі, задаватися запитанням: “Господи, відкрий мені мій розум, щоб я почув, чого Ти чекаєш від мене”».
Священник проводить паралель із євангельськими часами, виділяючи три категорії людей, які йшли за Ісусом:
Перша — ті, хто біжить за Ним від своєї біди. Хтось потребує зцілення, в когось хворіють діти, хтось просто почув, що є пророк, який повертає здоров’я недужим і воскрешає мертвих. Вони часто навіть не вслухаються в Його слова — їм потрібна лише допомога.
Друга — ті, кого популярність Ісуса дратувала. Вони ходили за Ним, щоб сперечатися, щось довести, звинуватити: «Він їсть і п’є з грішниками», «Який з Нього пророк?».
І третя — ті, для кого слова Ісуса стали словами життя. Ці слова почали їх змінювати, преображати, формувати їхні пріоритети.
І от сьогодні, у XXI столітті, стоячи в храмі, подібне питання постає і перед кожним з нас: «А ти чого за Ним ходиш? Чого ти сьогодні прийшов до храму? Що ти від Нього чекаєш?».
«Ми, як християни, не потребуємо просто філософії. Ми потребуємо з вами сили. Сили жити, сили розвиватись, сили йти вперед… Ми потребуємо з вами основи».
Як народжується духовне поневолення бісами
Розмірковуючи над євангельською розповіддю про біснуватих (Мт. 8, 28-9, 1), отець Константин пояснює природу духовного занепаду. Він зазначає, що втрата людиною контролю над собою ніколи не стається раптово.
«Насправді все починається з простого — з нерадіння (недбальства, ред.), з нашої байдужості і відсутності праці над собою, — застерігає священник. — Тоді в наше з вами життя приходять різні звички. Ми їх дуже часто називаємо шкідливими. І якщо ми з цим не боремось, ці шкідливі звички стають вже сильнішою проблемою. Вони стають пристрастями. Це те вже, без чого я не маю можливості жити».
Людина, яка забуває про свою гідність як вінця Божого творіння і піддається виключно тілесним інстинктам, поступово опиняється в духовному рабстві.
«Господь чекає від нас, щоб ми з вами були людьми глибокими, думаючими. Людьми, які здатні мати аналітичний склад розуму, щось оцінювати, робити якісь висновки. Господь чекає від людини, що вона своїм життям, своїми вчинками буде відрізнятися від тварини, яка живе і дуже часто задовольняє тільки свої фізіологічні потреби, – застерігає архімандрит. – Людина тим і вище від тварини, що вміє любити, що людина вміє прощати, має благородство душі та сили відмовитися від чогось».
Однак в Євангельській історії, яку читали цього дня в храмі на Божественній Літургії, ми бачимо зовсім іншу картину – абсолютно поневолених (бісами) людей. Люди, які не контролюють своїх слів, своєї поведінки і навіть свого тіла. І це страшна річ, і тут дуже важливо нам, як християнам, задатися запитанням, що це за явище, тим більше, що воно існує до сьогоднішнього дня. Є люди, які реально одержимі бісом і сьогодні, в XXI столітті.
«Ми повинні з вами чітко зрозуміти, що в серці людини, в якої живе Дух Святий, сатана нічого робити не може – якщо ми, як люди, намагаємося жити, розвиватись, розмірковувати, в тому числі і про свою віру, про своє стояння перед Богом. Коли ми своє життя наповняємо не тільки роздумами, а й покаянням, йдемо з вами до святого причастя – ми є в якійсь єдності з Христом, з Богом, – наголошує священник. – Це означає, що ми працюємо зі своїм серцем. Якщо ми з ним не працюємо, тоді, власне, і починаються проблеми».
Архімандрит Константин вказує на книгу відомого французького вченого, православного богослова, і водночас лікаря-психіатра Жан-Колда Ларше «Зцілення психічних хвороб: Досвід християнського Сходу перших століть». У цій книзі автор розмірковує, що насправді в більшості випадків ми маємо справу зі звичайним людським безумством. Але інколи це біснування, про яке говорить Євангеліє і яке дуже схоже на психічний розлад.
«Грішимо ми тоді, коли наш розум потьмарений. Коли ми живемо в забутті, коли вже ми чуємо тільки інстинкти і бажання свого тіла… А в нас в очах одне: нам хочеться того, чого нам хочеться, і воно нас з’їдає, — констатує архімандрит. — І навіть наше сумління в якийсь момент перестане нам говорити і підказувати… Отак виглядає поступове наше з вами поневолення».
Пристрасть – це те, без чого людина не може жити. Хтось поневолений курінням, у когось блудна пристрасть, яка володіє людиною, інший не може жити без алкоголю. У когось дитина була ангелом, а потім щось з нею стається, вона виявляє постійно агресію, краде, обманює, визвіряється… Переміна не стається раптово і без причини. Іноді Господь попускає велику біду, щоб людина нарешті побачила: біси з нею не граються.
Що посієш, те й пожнеш
Отець Константин звертає увагу на парадокс сучасного християнства: люди знаходять час на соцмережі, новини та відпочинок, але повністю ігнорують духовний розвиток. Звернення до Бога найчастіше відбувається лише тоді, коли життєва ситуація доходить до критичної межі.
«На Facebook час маємо, на новини час маємо, на шашлики час маємо… На тебе, Господи, часу нема. На тебе наш час знайдеться, коли припече, коли вже станеться біда, коли вже треба рятувати», — із сумом констатує священник.
Намісник Жидичинського монастиря порівнює таке ставлення до власної душі з недбалістю пацієнта, який роками ігнорує зубний біль та профілактику, а потім вимагає від стоматолога дива, коли зуб уже зруйновано вщент. Те ж саме відбувається і у стосунках між людьми, і в духовному житті.
«Сядемо біля розбитого корита, поруйнуємо свої сім’ї, поруйнуємо свої відносини в колективах через свою дурість, зруйнуємо все. Потім приходимо і кажемо: “Допоможіть щось, помоліться, може, яку вичитку наді мною зробіть, бо отак в житті мені не ведеться”», — описує архімандрит доволі типову ситуацію.
Проте він нагадує про невблаганний духовний і життєвий закон: людина жне виключно те, що сіє. Якщо проблеми зі здоров’ям викликані нестриманістю в їжі чи алкоголем, жоден молебень не звільняє від необхідності змінити звички. Так само і з людськими стосунками.
«Якщо ти поруйнував відносини зі своїми людьми, ну то може сам собі скажи: “Слухай, пуп землі, ану трошечки збийся”. Станьте простішими, і до вас відразу потягнуться люди. Якщо від нас люди втікають — значить ми не прості, — наголошує отець Константин. — Ну не може такого бути, що ми з вами посіємо пшеницю, а зберемо кукурудзу. Якщо ти все життя дуркував, ти будеш пожинати плоди свого дуркування. Брав кредити — завтра будеш їх віддавати. І так у всьому».
Завершуючи цю думку, священник зізнається, що часом говорити такі незручні, викривальні речі важко і не хочеться. Але це його прямий пастирський обов’язок: «Ми маємо про це говорити, тому що Господь кличе говорити і будити народ. Тому що ми з вами спимо. Ми забулися про те, що ми християни».
Свідома віра, а не церковне «Дизель-шоу»
У завершальній частині проповіді архімандрит застеріг від зведення духовного життя до побутової обрядовості. Як приклад, він навів поведінку багатьох людей на похоронах, де замість молитви за померлого починаються розмови та метушня навколо зовнішніх атрибутів.
«Лежить покійник, стоїть згорьована родина. Я намагаюся читати молитви… А збоку тут сильніше, певно, за мене, іде своє життя: “А ото менша онука, а то старша, а то сват, а то брат”. Я такий стою, думаю, можете зупинитися зараз? — ділиться наболілим отець Константин. — Ми забулися, що на похороні треба одне: прийти, стати чи сісти і молитися за померлого. Нас більше цікавлять одіяла, хустиночки… А там є такі, що коли вже гріб опускаєш, треба коврика кинути. Хочеться сказати: зупиніться, теплу підлогу зробіть… Ну ви серйозно? Таке, знаєте, “Дизель-шоу”, але просто в реальності».
Священник закликав не шукати винних у власних бідах і не перекладати відповідальність на Бога після того, як життя руйнується власними рішеннями та вчинками.
«Тому давайте серйозніше ставитися до своєї віри. Пізнавати, чого вчать нас наші святі… Не перетворювати своє життя на “Дизель-шоу”, а жити його, проживати. Посерйозніше до цього всього треба ставитися, і тоді та проблема [одержимості] ніколи нас з вами не торкнеться», – підсумовує архімандрит Константин.
Рекомендуємо прослухати повністю проповідь архімандрита Константина (Марченка):
фото, якщо не зазначено інакше – Чернецтво Волині
Також читайте: Архімандрит Константин (Марченко): «Інколи треба бути чесним» (відео)
«Вийти з власної бульбашки»: православний архімандрит порекомендував книгу католицького єпископа
Сім думок із книги пророка Малахії, які рятують життя
Повязані записи
