Щороку 15 жовтня, з ініціативи представництва ООН, відзначаємо День білої тростини або ж Міжнародний день незрячих. Зір разом із п’ятьма іншими органами чуття є одним із найважливіших «сенсорів» нашого тіла. За допомогою очей ми можемо бачити обличчя рідних людей, небо, зміну пір року, красу світу. Через погляд маємо можливість відкривати внутрішній світ, реагувати на сказане іншими. Добрий зір для багатьох людей – найважливіший чинник, оскільки дозволяє правильно координувати себе не лише у часі і просторі, але і виконувати роботу, реалізовуватись. Сьогодні у світі чимало людей мають вади зору, вони не бачать з народження або ж після захворювань чи аварій. Мені доводилось знатися з такими людьми і спілкуватись з ними. У цьому контексті мені пригадуються слова Маленького Принца з однойменного твору Антуана де Сент-Екзюпері: «Найголовнішого очима не побачиш». Справді, люди, позбавлені зору, бачать значно більше, ніж ми, – вони верифікують серцем. Бачити очима – не означає бачити повністю. Часто ми у щоденних клопотах, занурившись у робочі будні, пропускаємо життя. Одного ранку, на початку весни, поспішаючи через парк в університет, обабіч алеї під першою кригою були видні маленькі голівки підсніжників. Я зупинилась і кілька хвилин помилувалась квітами, адже напередодні майже кожного дня була негода, і серце прагло чогось ніжно-теплого. Година була рання, якраз побутовою мовою кажучи «час-пік», всі поспішали у клопотах. Я вирішила провести експеримент – скільки людей у нескінченному потоці алеї зупиниться, щоб хоча б кілька секунд подивитись на от-от народжені підсніжники. Як виявилось – впродовж десяти хвилин тільки одна дівчина зупинилась і сфотографувала на свій смартфон перші весняні квіти. Я мислиннєво подякувала їй, тепер хоча б через Інстаграм або Фейсбук інші долучаться до споглядання серцем, до чогось справжнього, а не ізольованої самотності, – хто вдягнув яку сукню чи посмакував якимось тістечком. Наш зір часто зупиняється на фрагментарних і непотрібних речах – це означає, що ми у сучасному цифровому світі відмовились від бачення дрібниць, ми також забули, як воно нюхати запах м’ятного чаю чи кориці, без механічного пиття з горнятка впродовж виконання чергової роботи; слухати звуки ранкових пташок без ниття, що ось вже 6 чи 7 ранку, треба підійматись з ліжка; смакувати морозивом і відчувати дотики останнього бабиного літа. Зрештою, ми забули про те, що життя – це щось більше, ніж щоденні обов’язки, що робота є його частиною, а не навпаки. На жаль, сучасний світ дозволяє нам задовольнити чимало своїх потреб, проте «вимикає» у нас найважливішу опцію – бачити серцем.
Мені пригадується притча про милосердного самарянина. Кожен із перехожих бачив побитого, але лише останній зупинився. Мабуть, ми також у житті намагаємось закривати очі на чимало речей, просто не бачити чи вдавати, що не бачимо, або не хочемо бачити. Очі напряму відкривають у нашій душі, ніби у скриньці, любов чи ненависть, бажання чи емпатію, радість чи смуток. Самарянин зупинився, бо споглянув серцем. Механічно він побачив, що на дорозі лежить побитий чоловік, більше того – представник, м’яко кажучи, «ворожої касти». Але ворога-юдея побачили його очі, серце ж споглянуло бідну, нещасну і згорьовану людину, що простягає руки з воланням допомоги.
Думаю, що Бог подарував нам очі, щоб ми могли бачити глибинно. Щоб цей канал чуття був не тільки для нас механічним інструментом у задоволенні своїх щоденних потреб. Бачити серцем – це відкривати світ для іншої людини, зосереджувати погляд не на фрагментарній поверхні, а на внутрішності. Водночас розуміти, що очима можемо висловлювати комусь підтримку, передавати світло, кохати і мріяти, просто бути. Тому любімо поглядом і дивімось серцем, бо десь за нашими плечима вирує життя, яке неможливо пропустити.
Гарних вихідних з Богом!
З любов’ю
Юліана Лавриш
Повязані записи
