Відома французька співачка Едіт Піаф сказала: «Зрештою, ми не владні над нашим життям. Мужність полягає в тому, щоб пройти свій шлях до кінця». І байдуже, коли настане фінальний епізод вашої культової історії – завтра чи через п’ятдесят років. Проте, думаю, найбільший героїзм – не втратити і за жодних обставин не зрадити самих себе.
Звісно, якось манірно та безглуздо критикувати сучасний світ за ницість і несправедливість, за зло і всі лиха, якщо всередині твого серця немає місця для добра, відданості і милосердя. Так чи інакше, наше життя – це дуже-дуже довга подорож, головна мета якої – знайти свій тихий острів, де ти можеш бути вільним художником і тільки…
На нашій дорозі зустрічаються зайві люди, які бажають нам зла, прагнуть продемонструвати свою вищість над нами, змінити нас, переконати нас, що всі наші мрії – це неадекватні та бездарні плани на майбутнє, які ніколи не здійсняться.
Зізнаюсь чесно, я не дуже вірю у те, що популярні розпіарені моральні цінності мають якесь значення у контексті нашого часу. Погодьтесь, дуже важко бути людиною із вадами у нашому начебто ідеальному суспільстві – де люди думають одне, пишуть інше, говорять – протилежне, а вірять у… це вже зовсім заплутана філософська павутина.
Тобто, крокуючи своїм шляхом, треба сумніватись майже у всьому, навіть у найближчих людях, бо все швидкоплинне. Я не дуже люблю ці високі та самовпевнені слова аж надто набожних людей, що у всьому треба надіятись на Бога, проте цього разу маю погодитись із такою тезою. Іноді слід віддати Йому штурвал своєї долі та забувати тих людей, які не роблять тебе щасливим. І завжди, завжди вірити у себе, що б не сталось…
Люди часто лякаються випробувань, які випадають на їхню долю, втрачають відчуття безпечності, впевненості у завтрашньому дні. Доводиться змиритись, що є питання, на які ми ніколи не знайдемо відповідей, є ситуації, логічне пояснення яким ми ніколи не відшукаємо, є час, який ми змарнуємо на дурниці… якась частина нашої душі назавжди залишиться темною і лихою…
Ніколи ностальгія за тими днями, коли ми були молодшими, добрішими і світлішими, коли наші рани ще не були такими моторошними. І як би ти не старався допомогти іншим, порадити щось, твоє серце всеодно розіб’ють, довіру зрадять, ідеали спотворять.
І у всьому цьому вирі ти залишишся «багатотомним безпритульним», як колись сказала моя найкраща подруга.
Бо правда життя полягає в тому, що треба все відпускати: і добре, і погане. Проте, не можна відпускати себе! А ще в тому – що конструкція нашого існування дуже хаотична: поети пишуть про муки кохання, але й пальчиком не поворухнуть, щоб у реальному вимірі витягнути свою людину із пропасті; клятви порушують майже одразу ж після того, як їх озвучують; майже всі зраджують і брешуть; добро часто програє найбільш вирішальні битви….
Ось ти стоїш, нікому не потрібний… один поміж мільярдів чужинців, сприймаючи свою самотність як прокляття. Але саме тоді, в той химерний момент, коли ти опиняєшся у пастці індустріальних мотивів великих міст, розбитий катаклізмами гламурної духовності, зраджений найближчими, позбавлений притулку, розчарований у всьому… коли земля пішла з-під ніг, коли не має сил битись, плакати і навіть прокидатись зранку… коли все, що ти писав, робив і у що вірив – стає безглуздим… ось тут… і лише тут починаєшся справжній Ти, починаєшся із самісінького початку…
Лідія Батіг
Повязані записи
