Коли вперше переступила поріг Львівського військового госпіталю, у серці було чимало почуттів, серед яких страх і непевність. Щось подібне відчуваєш за умови організації інтерв”ю з незнайомою для тебе людиною. Але такими були лише перші кроки, поступово око звикло до людей у камуфляжі, до міцних обіймів і радощів.
До мене звернулася доцент факультету журналістики, мій науковий керівник і старша колега, Наталя Габор, яка займалась волонтерством протягом січня і опікувалась одним із бійців. Наталя Богданівна сказала: “Юліано, я зрозумію, якщо ти відмовишся. Розповім тобі все, а ти потім приймеш рішення для себе, чи тобі це під силу бачити і переживати. Хлопцям дуже важлива підтримка, ми їм потрібні!” Так вона розповіла історію Руслана. Наталя Богданівна просила, щоб я ним опікувалась, адже їй не вистачало часу і уваги, оскільки поруч з ним допомоги також потребував Сергій, історію якого напишу у наступному блозі. Коли я детально почула про Руслана, не було часу на роздуми і сумніви – не маємо права на байдужість, адже Руслан захищав також мене, мою родину, моїх майбутніх дітей, тому відмовитись від нього та інших, сказати, що я надто чутлива і не можу бачити поранених, – це мінімум злочин проти себе, суспільства і власного серця. Наближався початок Великого посту, і я навіть не підозрювала, який прекрасний практичний курс Любові, Жертовності, Радості, Надії чекає мене попереду.
Так, власне, розпочалося знайомство з Русланом. У мирний час хлопець навчався на прикладній математиці у Львівській політехніці, після завершення почав працювати у Львівській ветеринарній академії, мав бажання займатися наукою і почати роботу над дисертаційним дослідженням, проте війна кардинально змінила плани. Коли Руслан отримав повістку, без жодних заперечень вирішив захищати Україну. Наприкінці серпня 2014 був поранений під Луганськом у черевну порожнину, а також у руки і ноги. Хлопця накрило “Градом”, коли витягував з поля бою своїх поранених побратимів, як командир він не міг прийняти іншого рішення. Лікарі майже не давали гарантій на те, що він виживе, але Русланова настійність і жага до життя перемогли. Під час наших перших зустрічей хлопець не хотів згадувати про пережите, мовляв, навіщо тобі знати про це пекло. Проте пізніше у бесідах виринали спогади про вогняні поля, гори трупів, про образи смерті, про те, як після поранення він буквально повз до окопу, щоб попросити допомоги.
Як тоді, так і сьогодні Руслан є борцем, який не розглядає варіантів жодної поразки, – попри важкий біль у прострелених ногах він встав і примусив себе ходити. А ще він стежить за подіями в Україні і каже, що після того, як одужає, обов’язково повернеться в армію. Я називаю Руслана Людиною-Світлячком, адже у його серці стільки любові, тепла. Взагалі його ім’я у мене особисто завжди асоціюється з назвою українського літака. Таким і є Руслан – з безмежним серцем для мрії і польоту. Кожна наша зустріч починається і закінчується теплими обіймами і поцілунками, часто ми говоримо про подорожі, Бога, про особисте, п’ємо каву чи гарячий шоколад, переглядаємо разом з дитинства улюблені серіали чи мультики. Ми – однолітки, проте у мене завжди таке враження, що Руслан старший, бо у нього більше внутрішньої сили, витримки і наполегливості! Після знайомства з ним та іншими хлопцями зрозуміла для себе, що такі, як він, у майбутньому формуватимуть нашу державу. Тому зараз ми не маємо права на байдужість, ми не можемо викинути наших Героїв “за борт” суспільства, ніби використані іграшки, тільки тому, що нам важко дивитися на їхні рани чи біль, а отже важко бути з ними. Для мене це не відповідь, адже кожен із хлопців з госпіталю – мій Герой, який набагато прекрасніший від штучно напудрених красунчиків з телефільмів, бо – Справжній. Вони – це ті, з якими життя рухається зовсім у інших координатах, до яких прикипаєш серцем і прагнеш віддати весь свій вільний час – до роботи і після неї, залишивши позаду всю важливу для себе працю. Маємо бути разом з ними, кожен так, як зможе, адже волонтерство – справа без горизонтів і моделі підтримки абсолютно різноманітні – кошти, усмішки, молитви, поцілунки чи обійми.
Через кілька днів Руслан вирушить до Австрії на важливу операцію та лікування, безумовно потрібні також кошти, а ще молитва. У мене навіть нема сумнівів, що хлопець повернеться в Україну з черговою перемогою. Тому не залишаймося байдужими, адже час Великого посту – це не тільки час для заборон, але насамперед для діл!
Юліана Лавриш
P.S. Якщо у когось з читачів виникне бажання підтримати Руслана коштами, просимо звертатися за контактами до Юліани Лавриш (Facebook – Yuliana Lavrysh, e-mail– yuliana_lavrysh@i.ua)
Повязані записи
