У ХХІ столітті людина дедалі більше відмежовується від світу. Ми можемо щодня перебувати у гущі подій, у вуличних натовпах, у товариствах друзів, але водночас почувати себе одинокими. “SOS” самотнього заглушують сигналізації автівок, “бурчання” комп’ютерів, ревіння верстатів. Відбувається, на мій погляд, певний парадокс: людина сама створила власний мікровсесвіт, залишаючись при цьому на безлюдному острові свого серця. Це, зокрема, дуже добре видно на перехрестях мегаполісів, коли сотні людей, ніби одинокі кораблі, «пливуть» собі то з навушниками у/на вухах, то ґаджетами у руках, а може просто у мріях дня, який тільки-но розпочався. Людина цифрової епохи здійснила неймовірні відкриття, задовольнила практично всі свої потреби, проте не зуміла подолати власну самотність-пустку.
У мого улюбленого польського поета, о.Яна Твардовського, є такі рядки: “Самотність починається не тоді, коли люди від нас відходять, а коли ми відходимо від людей”. Думаю, що початок нашої людської самотності у відсутності любові до інших. Самотньому важко через те, що він, подібно до консервної банки, загерметизовує своє серце, закриває його перед друзями чи близькими, водночас — перед Богом. Кілька років тому, у одній із київських мистецьких галерей, українська фотохудожниця Анна Войтенко на презентації своєї інсталяції висловила важливу думку: “Сучасна людина оточена бетонними стінами власної кімнати, та й власного життя загалом”. Так, сьогодні ми справді перебуваємо у “коробках”: квартир, думок, безвиході, економічних криз, страху… І у цьому контексті мені згадується твір японського письменника Кобо Абе «Людина-коробка» або текст Крістофа Рансмайра «Останній світ». У першому персонаж жив у своєму мікровсесвіті, у іншому нова генерація представляє собою покоління скам’янілих людей. “Занепад буває тоді, коли людина боїться самотності, коли забуває, що має жити заради інших, щоб вони не були самотні”, – продовжує у своїх текстах о. Ян. Це і є основний рецепт. Але чи вдається нам бути жертовними настільки, щоб розвеселити інших, щоб допомогти засмученим? Наприклад, згадаймо, як часто ми даруємо подарунки своїм друзям? Просто так, без приводу іменин, днів народжень чи інших урочистостей. Просто так, для хорошого настрою, для усмішки, як знак уваги і любові. Часто можна натрапити: «А навіщо я маю це робити? Він/вона ніколи не вітаються зі мною, не запитують «як справи?». Коли чую подібні репліки, завжди прошу згадати малюка Єнота з відомого радянського мультфільму. Ми ніколи не зможемо налагодити комунікацію чи дружбу, якщо не розпочнемо із себе, не відкриємо власного серця і не «усміхнемося своєму відображенню»!
Виявляється, що самотності бувають різними: це і тоді, коли залишаєшся сам, і коли перебуваєш у неприйнятному для себе товаристві, і коли любиш без відповіді, і коли почуваєш себе абсолютно щасливим. Час вправно рухає стрілками вперед. Людина залишається в епіцентрі, у нестримній матриці інших людей. На думку о. Яна Твардовського, самотність є своєрідним блаженством, зокрема це прочитуємо у таких рядках: “Самотності є різні: на землі, у пеклі, на небі. Всілякі, тільки одна — та, що веде до Тебе”. Для отця, як для вірного служителя Католицької Церкви, відокремленість від реального світу і самозаглиблення у Боже Слово — це екстракт у подоланні самотності. Через те чимало людей звертаються сьогодні до Бога, бо Він і є тією останньою інстанцією допомоги. Люди, що перебувають душею із Господом, долають страх і внутрішній біль. Якщо Бог з нами, то хто проти нас? Справді, Бог часто промовляє до нас у самотності. Можу свідчити це на основі власного духовного досвіду. У грудні 2009 року мені вдалося побувати на Європейській молодіжній зустрічі християнської спільноти Тезе у Познані. Найбільше вражало не лише те, що молитва на годину могла з’єднувати 15 тисяч молодих людей з різних держав світу; а те, що це був приклад істинного діалогу. Із години спільного чування 7 хвилин належали молитві у тиші. Богдан Ігор Антонич писав: “Тиша — це мова, котрою говорить до людини Бог”. Саме тут я вперше відчула тишу на смак. Коли вперше мовчала 7 хвилин, здавалося, що ця тиша триває вічно, вона безкінечна і багатогранна. Пізніше зрозуміла, що «забиваємо» кожен день якимись справами, щоб не залишатись наодинці із собою, бо тиша – це дзеркало, у якому видні всі наші рани і упадки. Чи маємо час на самозаглиблення? На жаль, людина ХХІ сторіччя заперечно кивне головою. Щоденні нескінченні естафети, невтомні цокання годинників, рипання дверей, сигнали автівок…А що далі? Порожнеча, рівняння з двома невідомими, тиша (не для молитви, а для страждання).
Тоді у Познані, на одній із вечірніх молитовних зустрічей, я сиділа біля сектору для людей з особливими потребами. Сталося так, що я загубила групу українців. Зрозуміла, що шукати своїх друзів у натовпі з 15 тисяч людей – це те саме, що шукати голку у сіні; тому вирішила молитися на самоті. Коли настав час тиші, зовсім молодий неповносправний хлопець в інвалідному візку почав видавати звуки. Я інтуїтивно повернула голову, побачивши, що він просто молиться, саме так, такою мовою. В очах цього юнака було стільки благодаті і радості, що це зворушило мене до глибини душі. Можливо, за інших умов він став би визначним актором, банкіром, власником стильного магазину. Проте у цьому житті він вже ніколи не зможе встати з візка і реалізувати себе. Натомість ми – люди, які мають дві руки, дві ноги, величезні шанси, не містимо у собі навіть зернинки тої віри до Бога, яка схована у серці цього хлопця. Саме тоді я побачила живого Бога, не Бога з ікони, традиції, абстракції. Бога – як живу субстанцію, і це призвело до радикальної зміни мого духовного життя, зрештою, до виконання покликання, до початку зацікавлення релігійною журналістикою. Після молитви у секторі з особливими потребами попрямувала до хреста, якого виносять брати з Тезе. Молитва навколо цього хреста також має свою особливість, – адже тут моляться люди різних конфесій, ті, хто ще у пошуках Бога, моляться різними мовами і різними словами. І це цікаво, бо всі ми ніби знаходимось у різних точках зі зверненням до однієї вершини. Пам’ятаю цю особливу молитву біля хреста і тепло, яке приємно розтікалося тілом, мир, який наповнював серце, Любов, що забирала страх. Тоді ж я відчула, що хтось торкнувся до мого плеча. Повернула голову і побачила хлопця з нашої української групи. Я спитала, як знайшли мене у такому натовпі, мій друг відповів, що вони бачили, де я молилася, проте не хотіли перешкоджати, а вже потім вирішили забрати з павільйону, бо знали, що ще точно піду до хреста. Тоді ж зрозуміла, що якби не самотність, я ніколи не змогла б пережити те, що пережила, зрештою, ніколи б не пізнала живого Бога. Тому самотність може бути блаженною – тоді, коли знаходимо час для власної тиші, самоаналізу, для зустрічі з Ним. Самотність є важливою, коли робимо зупинку для перезарядження власної душі, щоб продовжувати бігти і любити інших. Тому бажаю собі і вам прагнути у цьому тижні знайти місце для щоденних семи хвилин тиші, щоб зупинитись і поміркувати, відключити суєту і просто постояти під розп’яттям або мовчки заглянути в очі Спасителя на домашній іконі. Тоді ж самотність не буде пусткою, вона буде промовляти блаженством і голосом Любові. Гарного тижня!
З любов’ю
Юліана Лавриш
Повязані записи
