Відчуваю, що цьогорічний Великий піст буде по-особливому самозаглибленим, адже події, які відбуваються у нашій країні, спонукають до незвичних емоцій і переживань. Ми вступаємо у один із найбільш покаяльних періодів, коли сама Церква через Богослужіння та молитву спонукає нас до самозаглиблення.
Думаю, що для кожного християнина є важливим перший тиждень посту, під час якого ми ніби вступаємо в іншу атмосферу свого молитовного життя, іншу пору, з іншим графіком. «Прийди, окаянная душе, прийди разом із плоттю твоєю, Творцеві всіх сповідайся, покинь, нарешті, колишню нерозсудливість і Богові принеси сльози свої у покаянні», – чуємо у понеділковій частині великого канону Андрея Критського. Великий канон є одним із моїх набільш улюблених великопісних молитов, можливо, через те, що у ньому представлений синтез почувань кожного християнина, починаючи від перших століть, адже змінюється час, обставини, зрештою, зовнішня суспільна оболонка, проте людина залишається незмінною. «Втікай, душе, від вогню, втікай від содомського горіння, втікай від знищення у полум’ї божественному», – знову-таки чуємо у рядках канону і розуміємо, наскільки епохи не стирають нашої людськості і внутрішнього «я». І це інтерв’ю з душею – лише «закваска» для майбутніх подій, своєрідне приготування, тільки перший крок до адаптації незвичного внутрішнього стану. Пізніше ця бесіда плавно перетікає у головні акценти Літургії Напередосвячених Дарів, Велику Вечірню напередодні Страстей, у фрагменти Утрені Страстей і навіть у текст Єрусалимської утрені. Безумовно, шлях страждань Ісуса Христа представляє собою цілий спектр розуміння історії людства, тому хресна дорога нашого Спасителя настільки метафорична і завжди актуальна, над нею можна чимало застановлятись і думати. Ми багато рефлектуємо над основними знаками і символами Великого посту; зрештою Церква також спонукає нас до цього. Наприклад, кожен християнин (а я більш, ніж впевнена у цьому) відкриває для себе по-новому символ хреста, поклону, Євхаристії, світла, навіть кольорів священичих риз. Нещодавно вдалося прочитати працю Томаша Галіка «Терпеливість із Богом. Зустріч віри з невірою». У 2011 році ця книга здобула нагороду Європейського товариства католицького богослов’я, а вже у 2012 році була перекладена на українську мову. Я знала про існування цієї праці, читала деякі тексти лекцій богослова, проте не доходили руки до читання саме тієї книги. Зовсім недавно випала така можливість, і я зрозуміла, що у 2012 році я б не пережила такого осмислення за читанням, як сьогодні – тут і тепер, у сегменті своєї праці зі студентами, журналістськими текстами, зрештою під час подій в історії моєї держави. Томаш Галік, коли говорить про діалог між атеїстами і віруючими, згадує останні миті Ісуса Христа на хресті: «Так виглядає людина і світ, якщо на нього впаде темна тінь хреста, – багато людей відчули це за певних історичних подій чи у годинусвого життєвого випадку. Історія Євангелія і цей вид атеїзму пересікаються у момент Ісусового скрику на хресті: «Боже мій, Боже мій, чому Ти мене покинув?» Однак євангельське послання звучить так: це не єдина можлива перспектива, це не останнє слово. Це лише правда Великої п’ятниці, але після неї – по завершенні довгого очікування мовчазної Страсної суботи – настане світанок, котрий несе ще іншу звістку, не менш правдиву, – хоча багато хто цей світанок проспав».
Саме тому хресна смерть Христа, окрім болю і страждань, приносить надію і наче відчиняє нові двері для нашої душі, спробу розпочати щось знову і найважливіше – не проспати цей сенсаційний ранок Христового воскресіння. Тому напередодні і впродовж посту, я розмірковую над значенням цього пасхального світанку, а отже – над ефектом порожнього гробу. Це той момент, коли жінки-мироносиці не знаходять свого Спасителя. На їхніх обличчях – здивування і водночас сум, коли бачать відвалений камінь. Порожній гріб – це відчуття невимовного суму за чимось найдорожчим і втраченим. Думаю, що сьогодні кожен із нас відчуває щось подібне, разом із жінками, коли перебуває у ситуації, яка, на перший погляд, виглядає скорботною і у ній неможливо знайти вихід. І це знову-таки стосується, як і наших особистих рішень, так і сучасного становища українського суспільства. Ми прибігаємо до порожнього гробу, відчуваючи трагічність і біль, безвихідь, злочин; не розуміючи, що вже за мить цей склеп може набрати діаметрально протилежного сенсу, бути символом перемоги, містком переходу від профанного до сакрального. Для мене Майдан – це також порожній гріб. Протягом останніх 15 місяців української Революції Гідності доводилось бачити його у різних модифікаціях. Сьогодні – це місце реквієму і тиші, з портретами тих, які доторкнулись до його бруківки своїми тілами і кров’ю. Так, це порожній гріб великого смутку, великої молитви; це місце, де серце пульсує не так, як пишуть у підручниках з фізіології. Ефект порожнього гробу Майдану – це вже нині свідчення перемоги і великої свободи, а отже воскресіння. Тому сьогодні, коли переглядаю новини чи маю можливість відвідувати поранених військових, розумію, що смерть набуває іншого сенсу, бо ангельська звістка змінює діапазон розуміння, спонукає повірити, на перший погляд, у неможливе; у те, що, зрештою, змінює сенс порожнього гробу і унеможливлює жало болю і відчаю.
Тому бажаю всім нам молитовного посту, щоб надія прийдешнього Христового воскресіння була присутньою, а скорбота і покаяння – етапом очищення для того, аби сповна осмислити Його перемогу!
Юліана Лавриш
Повязані записи
