Минулої неділі молодь Львова мала можливість молитися із молоддю з інших країн Європи у рамках молитовних зустрічей спільноти Тезе. Ще взимку, перед традиційною щорічною новорічною зустріччю у Празі, брати з Тезе вирішили у великодній час відвідати молодих людей у Росії, Білорусії та Україні. Таку молитовну мандрівку брати вважають символічною, оскільки не припиняють молитися за мир в Україні. Учасники спільноти Тезе мали нагоду побувати у Києві, а пізніше у Львові, відвідати різні конфесійні спільноти, поділитися радістю і любов’ю із тими, чиї серця максимально прагнули цієї зустрічі. Особливістю таких зустрічей є те, що паломників приймають у свої сім’ї. Більш ніж півсотні львівських родин висловили також бажання прийняти учасників для ділення звичаями, культурою, великодньою радістю. Про враження від перебування в Україні та про те, як поповнювати свій духовний «акумулятор» у важкий час війни розповів для Духовної величі Львова брат Бенуа, який опікується молоддю Білорусії і також частково України.
– Брате, перш за все хотіла б спитати вас про ваші враження від перебування в Україні. Що вам найбільше запам’яталось?
– Ми мали можливість перебувати кілька днів у Києві, а пізніше у Львові. Минулого літа молодь з України приїжджала на молитовну зустріч до нашого селища Тезе. Хлопці та дівчата розповідали своїм ровесникам з інших країн Європи, а також Росії про те, що відбувається насправді в Україні. Тому ми не мали сумніву, що потрібно поїхати саме до вашої країни і підтримати громадян. Цьогорічне святкування Великодня за східним обрядом ми провели у Москві та Мінську, а опісля з 75 молодими людьми приїхали до Києва. В столиці України ми мали надзвичайну вечірню молитву Тезе у римо-католицькому соборі св. Олександра, на яку я також завітав, а також цікаву зустріч у Києво-Печерській Лаврі, під час якої семінаристи водили паломників по церквах Лаври та розповідали про святині. У екуменічній капличці біля Майдану Незалежності ми з братами та паломниками молилися за мир в Україні та були на панахиді в пам’ять жертв Героїв Небесної сотні, під час якої кожен з паломників поставив свічку біля фотографії одного з героїв. Крім того, ми зустрілись з духовенством та православною молоддю у Іонинському монастирі, спілкувалися у невимушеній атмосфері, молодь ставила священикам та монахам різні питання, в тому числі, про традиції православної віри. Далі ми відвідали православний прихід св. Параскеви у селі Лишня, де після ранкової літургії також брали участь у хресному ході; ввечері того ж дня мали зустріч у Патріаршому Соборі Української Греко-Католицької Церкви, де спільно з нами молився Блаженніший Святослав. Після молитви Блаженніший зустрівся з трьома дівчатами, які приїхали з нами з Росії.
Також ми мали 6 семінарів, кожен з паломників мав обрати та відвідати один з них. Семінари були: у Києво-Печерській Лаврі з семінаристами та духовенством, у лютеранській церкві св.Катерини з пастором Ральфом, у Головному військовому клінічному госпіталі, де брат Алоїс з паломниками слухав свідчення солдатів, мали семінар у сестер зі спільноти Матері Терези, також ми мали зустріч з Блаженнішим Любомиром Гузаром, та зустріч з біженцями зі Східної України, на якій слухали дуже зворушливі історії декількох сімей-переселенців.
– Під час перебування в Україні ви відвідали різні конфесії. Як гадаєте, чи може Україна бути екуменічною платформою не тільки у Європі, але і цілому світі?
– Україна має унікальну християнську традицію у порівнянні з іншими країнами. Протягом наших відвідин у Києві та Львові місцевих храмів та конфесій ми у цьому переконались. На мій погляд, важливий крок до співпраці і зближення – зараз, після подій Євромайдану. Ми приїхали до вашої країни задля спілкування, безумовно, що нам важко оцінювати ситуацію, бо ми – люди по той бік кордону. Погоджуюся з братом Алоїсом, що ми приїхали з порожніми руками, але з серцем, яке повне любові. І впродовж зустрічей ми ділилися цією любов’ю зі всіма, хто потребував. На мій погляд, наша спільнота Тезе – це своєрідний міст між Сходом і Заходом, між різними традиціями. Так само нас запитували, чи прагненням до екуменізму ми не руйнуємо ідентичність у конфесіях та спільнотах. Я відповів, що ні. Спільнота Тезе – це не мікс, не супермаркет релігій. Навпаки, ми приймаємо всіх, якими вони є. А під час наших зустрічей даємо можливість кожній християнській спільноті виявити свою ідентичність – через служіння Літургій, молитву, спів. Я говорив, що у Києві ми мали чимало зустрічей з духовенством. У Львові ми також зустрілися з єпископом УПЦ Філаретом, спільно молилися у храмі. Ми побачили, що церковні лідери готові до комунікації, готові до діалогу, а це і є позитивні тенденції до зближення.
– Брате, сьогодні, особливо у цій важкій ситуації в Україні, ми маємо чимало людей, які скаржаться на Бога. Мовляв, ми молимось, проте Бог не відповідає на наші запитання, Бог не дає нам миру. Що можете сказати таким людям?
– Маємо повністю довіряти Богові. Він – рушій всіх процесів, а ми – лише люди! Часом молоді люди, які приїжджають у Тезе, запитують мене, чому у світі стільки насильства? Чому Господь допускає це? Бог – це не тиша, Він – це велич і таємничість. Господь, – це Той, Хто наповнює все; Він завжди по обидві сторони барикад. І у цьому вже є присутність Бога і Його прагнення бути миром для людини. Проте у сучасному світі люди самі руйнують мир і дружбу між собою через політичні і соціальні проблеми. Тільки тоді, коли ми навчимося любити одні одних, ми зможемо вповні наповнитись цим Божим миром!
– Я постійно ставлю це запитання українським єпископам та священикам, оскільки воно мене особисто бентежить. У нашому суспільстві маємо чимало агресії, смутку і болю. Які слова розради треба казати тим, що втратили надію в особисте майбутнє та життя держави?
– Можу сказати, що з одного боку я розумію цей стан, але з іншого боку усвідомлюю, що моє розуміння не до кінця глибоке, оскільки я людина збоку. Безумовно, для людини дуже важко втратити когось близького у цій війні, важко покинути власну домівку і налагоджувати життя деінде. Тому я волію краще помовчати, щоб почути біль цих людей і наповнити ним свою душу. Я завжди кажу, що насильство не триває вічно! Прикладом може слугувати моя спільнота.
Під час Другої світової війни, у 1940 році, брат Роже, який був засновником спільноти Тезе, переїхав зі Швейцарії до Франції. П’ятнадцять років по тому він запросив молодих волонтерів з Німеччини приїхати у селище, щоб допомогти відбудовувати спільноту. На перший погляд, це неймовірно – 15 років після війни! Пізніше, коли була війна на Балканах, до нас приїхала також молодь із Сербії та Хорватії. Кілька років тому ми мали зустріч у Африці. Ви пам’ятаєте, чим знаменита Руанда? І навіть після цієї важкої трагедії-геноциду чимало людей прибуло на зустріч саме звідти. Я не хочу порівнювати ситуації, я поважаю біль українців, які стали жертвами цієї війни. Але пам’ятаймо, що надія вмирає останньою. Хоча світло, яке ми бачимо сьогодні надто тьмяне, проте воно не перестає горіти.
– Ви вже згадували про тих людей, які втратили своїх рідних у цій війні. Сьогодні важливо також і для них шукати цю підтримку…
– Юлія, учасниця цієї великодньої зустрічі з Німеччини, ділилася враженнями від перебування у молодій львівській сім’ї, де є маленький син. Коли вони почали спілкуватися про події в країні, то на деякий момент запала тиша, проте пізніше цей хлопчик наповнив кімнату сміхом. Мабуть, сміх цієї дитини – це і є метафора надії та оптимізму для тих, хто сьогодні сумує. Оскільки для цього хлопчика все життя ще попереду. Ми не знаємо, які події чекають нас за двадцять років, проте у нас є надія, і це великий дар. Знаєте, нещодавно я побував в Івано-Франківську. Це був день, коли Роман Гурик, один із Героїв Небесної Сотні, мав святкувати своє 20-ліття. Місцевий священик запропонував поговорити мені з дідусем Героя. Я був дещо збентежений, не знав, що буде відбуватись далі. Проте я був глибоко зворушений. Дідусь Романа – справжній християнин, попри невимовні страждання через смерть онука у його серці нема ні агресії, ні нарікань на владу. Він говорив дуже умиротворено: «Роман знав, для чого він був на Майдані. Він прекрасно розумів своє призначення там, адже його боротьба – це боротьба за Свободу!» Для мене цей дідусь – це приклад надії. І коли я був у Києві на Майдані, то поставив свою свічку біля фото Романа Гурика. Хоча я ніколи не знав цього хлопця, проте зараз він завжди у моїх молитвах!
– Кожна зустріч у спільноті Тезе називається Днем Довіри. Що означає довіряти, особливо тоді, коли ти живеш у відносно мирному місті, але надто близько триває війна, дуже близько гинуть люди? Як навчитися довіряти Богові у цих обставинах?
– Бог – це Той, Хто входить у серця. Дуже часто у пусті серця. Бог входив у серця Нельсона Мандели чи Мартіна Лютера Кінга і творив небачені зміни у суспільствах. Ми часто не вміємо довіряти одні одним, оскільки у нас всередині багато гордості та егоїзму. Я бачу війну через своє старе вікно, я не знаю, яким є ваше вікно, через яке ви споглядаєте за подіями. Проте намагаюсь максимально слухати, щоб побачити цей світ, цю ситуацію вашими очима. Тому для мене довіряти – означає вийти назустріч з відкритим серцем, вийти до зовсім незнайомої людини. Тому ми називаємо наші зустрічі зустрічами довіри для пілігримів.
– Також у нашому суспільстві, як на мене, є ще одна важлива проблема. Люди звикають до смертей. Факти у мас-медіа про чергову загибель на фронті – це всього лиш цифра, відбувається знецінення смерті. Як, на ваш погляд, вирішувати цю проблему?
– Гадаю, що дуже важливим кроком, коли ми хочемо пережити біль іншої людини, – подавати разом з фактажем про смерть фото і інформацію про загиблого. Наприклад, перед зустріччю з дідусем Романа Гурика, я дізнався деяку інформацію про нього, чому він був на Майдані, і це вплинуло на формування перспектив нашої комунікації з родичем Героя. Наприклад, у Франції ми маємо досвід, коли є загиблі у якійсь катастрофі, навіть під час останніх терактів у «Шарлі Ебдо», у газетах є списки людей з іменами і короткою інформацією, щоб ми могли підтримати їхні сім’ї. Гадаю, що після цієї війни українці повинні створити ці списки загиблих, аби не втратити пам’ять і цінувати кожну смерть!
– Все ж ми, християни східного обряду, святкуємо перші тижні після воскресіння Христа. Як у цьому безперервному смутку наповнити наші серця світлом і пасхальною радістю?
– Ми згадуємо життя перших апостолів Христа. Скільки жертви вони поклали заради Бога! Варто лише пригадати мученицьку загибель святого Степана. Але смерть – це не останній крок. Тому світло воскресіння повинне відкривати нам нові двері і провадити через страждання і важкі миті нашого життя. І це світло має провокувати до того, щоб зберегти і розвивати мир у наших суспільствах!
Юліана Лавриш
Повязані записи
