Рейчел Кларк приїхала до України на запрошення нейрохірурга й письменника Генрі Марша. Як лікарка британської Національної служби здоров’я та фахівець з паліативної допомоги вона має за мету підтримати українських медиків, які піклуються про людей на порозі смерті, й передати їм свій досвід та знання.
Окрім Києва Рейчел Кларк побувала також у Львові. Вона очікувала побачити «заховане в західній частині України» від війни місто, але отримала зовсім інші враження про які розповіла у своїй колонці для «Української правди» та Sunday Times.
«Кажуть, що у Львові, надійно захованому в західній частині України, війна практично невідчутна, але це не зовсім так», – розповідає Рейчел Кларк, описуючи постійну присутність атмосфери війни у на перший погляд у мирному звичайному місті – мішки з пісками, що захищають пам’ятки архітектури, мотиваційні постери на вулицях міста, комендантську годину.
«Вранці біля готелю я чекаю на таксі. За кілька будинків, попід дверима церкви, стоїть мовчазна юрба – кількасот людей. Усе затихає. Обабіч дороги чоловіки, жінки й діти клякнуть, похиляють голови, тамують плач, коли з’являються військові. У них на плечах – три труни, кожна вкрита синьо-золотим національним прапором. Це ховають солдатів зі Львова, убитих на фронті», – згадує лікарка. У Гарнізонному храмі, пише вона, проводжають в останню путь військових, що загинули на фронті – без похорону не минає практично жодний день. «На стінах – сотні світлин молодих, іноді зовсім юних, хлопців в одностроях унаочнюють безум війни. Але мене приголомшують портрети дітей. П’ятирічний Пилип Гриценюк дивиться в об’єктив і запитує: “За що війна забрала в мене тата? Я ненавиджу війну!” Шестирічний Захар Буслаєв каже: “Я хочу побудувати колію на хмарку, де живе мій тато”. І насамкінець – трирічна Марія Ощепкова, синьоока, з янгольськими кучериками: “Мій тато тепер на небі. Татусю, де ти? Вернися! Я хочу тебе обійняти!”»
«З України зникла нормальність. Смерть і життя крокують пліч-о-пліч у карколомно небезпечній близькості», – резюмує Рейчел Кларк. Лікарка ділиться досвідом відвідин госпісу Святої Терези у Самборі, куди від початку війни евакуюють пацієнтів при смерті, що критично потребувати медичної допомоги. Таких державних госпісів, як цей, в Україні лише десять, і він розбудований практично з нуля зусиллями директорки Олени Парійчук та її колег. Попри невелике забезпечення, медичний заклад надає фахову медичну допомогу, тут навіть є сад. «Вона [директорка] показує на молоденький фруктовий садок: “Коли почалася війна, президент Зеленський сказав нам вирощувати фрукти й овочі. У цьому саду будуть усі види фруктів, які ростуть в Україні. Це… це… – Олена збирається з силами, щоб закінчити речення, – це наш сад перемоги“», – згадує британська лікарка.
«Тепер я можу сказати: досвід перебування в умовах війни, навіть такий короткий, змінює усталені уявлення про зло», – підсумовує Рейчел Кларк. «Я полюбила цих “андердогів” зі сталевими серцями і неодмінно хочу сюди повернутися. Проте, за відважними виразами на їхніх обличчях ховається величезна душевна травма від жахів війни, непомірність і безжальність яких ще треба буде збагнути. Українці не мають іншого вибору, крім як жити на зло смерті. Вони добре знають, що життя – коротке, неймовірно прекрасне і надто цінне, щоб за нього не боротися».
Повязані записи
