Часто маємо змогу брати участь у різноманітних анкетуваннях, де нас просять відповісти про щось улюблене – колір, музику, пору року. Інколи цей вибір видається надскладним, бо вимагає миттєвої реакції і певної концентрації на чомусь одному. За свої двадцять чотири роки я прочитала чимало книг, чимало сюжетів досі у моїй пам’яті, серці, у внутрішніх комірках підсвідомого. Проте найбільш улюбленою із них залишається і залишатиметься «Собор Паризької Богоматері» Віктора Гюго. Таке враження, що у цьому романі весь світ, безмежний простір людських життів, обрамлених життям одного міста і що найважливіше – однієї святині.
«Notre-Damme de Paris» – це єдина книга, яку я перечитувала чотири рази, кожного разу на певному цікавому етапі свого життя; так само, як безліч разів переглядала легендарний мюзикл 1999 року, який втрапив до «Книги рекордів Гіннеса» за найбільшою кількістю глядачів у перший рік роботи. Феноменально – «часи соборів» Віктора Гюго давно минули, твір потрапив до скарбниці світової літературної класики, а сюжет і надалі хвилює людство вже нової, інформаційної доби; знайшовши відображення у композиціях Рікардо Коччанте. Можливо тому, що у сюжеті Гюго кожен знаходить себе чи краще – рефлексію на власну душу? Тут таке величезне сплетіння тем – любов і ненависть, бідність і багатство, краса та потворність, а ще – проблема покликання, батьківства, сили духу, фатуму… Вулиці нічного розпусного Парижа, описані поетом Гренгуаром, прямо і метафорично збігаються із нашим суспільним і внутрішньо приватним життям; а парад блазнів інколи настільки захоплює, що ми, ніби Квазімодо, тільки радіємо фальшивій короні і думці, що краще хай буде така слава, ніж ніяка. Гюго вигадав героїв, які будуть актуальними персонажами для кожної людської епохи. Як би не вдосконалювалось суспільство, як би не розвивались технології, все ж кожен із нас, наче Квазімодо, шукатиме підтримки і поваги у суспільстві; ніби Клод Фролло, буде у агонії між розумом і серцем; ніби Феб, обиратиме між внутрішньою красою і маскою зла. У людства змінюватимуться запити, тобто змінюватиметься форма, а от зміст залишиться незмінним, бо серце і душа завжди мають однакові потреби.
Я часто задумувалась над тим, чому Віктор Гюго не назвав свого роману іменем одного із героїв? Чому саме Собор? Тільки тому, що святиня є центральною декорацією всіх подій?
Думаю, Собор – це центр нашої душі. Звернімо увагу, у романі Гюго ми не бачимо праведних і вірних християн, це стосується навіть Клода Фролло, який обрав місію служити Богу не через покликання, а заради втечі від самого себе. Проте кожен із героїв так чи інакше повертається до Собору, навіть будучи далеко від Бога і вважаючи Його присутність фікцією. Бо Собор – це не просто християнська святиня, це щось більше – те, що є у кожному із нас, незалежно від релігійних переконань. У вирі нашого життя, знемагаючи від розчарувань, образ та упадків, кожен хоче відшукати своє духовне джерело, напитися і продовжувати біг. І навіть як би ми не хотіли зачинити двері свого внутрішнього Собору на великий засув, він час до часу озивається до нас своїми дзвонами.
Радію з того, що мала змогу двічі побувати у Соборі Паризької Богоматері. На площі перед Собором панує звичайне життя – зустрічаються закохані, бігають дітлахи, настирні продавці пропонують брелоки з Ейфелевою вежею. Але ця сучасна декорація десь залишається «за спиною». Ти заплющуєш очі і ніби чуєш звуки дзвонів Квазімодо або дивишся на химерних гаргулів, міфологічних істот, які присутні в архітектурному комлексі Нотр-Дамму. Вони сидять на верхів’ях Собору, спостерігаючи за світом стільки століть і їх вже нічим не здивувати, навіть задивленими у смартфони парижанами, які щоденно механічно оминають Собор, поспішаючи на роботу; або усмішками туристів, що сьогодні роблять селфі на планшети, аби завтра викласти фото в Інстаграмі чи Фейсбуці і похвалитись друзям. Життя вирує і минає, а дивовижні гаргулі і досі обсервують світ – без жодної емоції, без права на повчання чи заперечення.
Il est venu le temps des cathédrales
Le monde est entré
Dans un nouveau millénaire
L’homme a voulu monter vers les étoiles
Écrire son histoire
Dans le verre ou dans la pierre
Настав час соборів,
Світ ввійшов у нове тисячоліття,
Людина захотіла піднятись до зірок
і записати свою історію
у склі та камені (із мюзикла «Notre-Damme de Paris»)
Юліана Лавриш
Повязані записи
