Питання про абсолютну волю – є питанням віків. В кожній історичній епосі, людина, що жила у соціальній спільноті, відчувала себе, до певної міри, некомфортно, через приписи людських законів і шукала в собі відповідь на питання – чи існує свобода взагалі ? І чим вона є ?
Багато хто буде говорити, що держава, та й взагалі суспільство, створюють умови за якими людина повинна жити навіть всупереч власному переконанню.
Деякі мислителі дивляться із замилуванням у минувшину і твердять, що там, де не було зорганізовано повноцінного суспільства, людина почувала себе у повній свободі.
Можливо і так. Проте, свобода людини була тоді, а мова йде про первісну добу історії людства, обмежена природою. Природні умови ув’язнили людину і змусили творити суспільство – спільноту людей. Бо лише у взаємодії багатьох людей, можна було вижити у час Льодовикового періоду.
Був і інший шлях – незалежний, індивідуальний. Цей шлях обрали неандертальці, які і загинули в умовах абсолютної свободи від суспільних ознак.
Отже, людина втратила свободу добровільно, ставши на шлях будівництва суспільства.
Вона пройшла етап кочівництва, де проходило активне викорінення всіх елементів повної незалежності індивіда і врешті ми прийшли до осілого способу життя, де окреслилася ще глибше майнова нерівність та гонитва за збільшенням особистого майна, що стало відтепер запорукою та мірою свободи.
Так ми жили тисячоліттями, доки не з’явилося християнство, що масово окреслило свободу, як щось зовсім інше. Я підкреслюю – масово, адже нову релігію сприйняв у перших століттях першого тисячоліття нашої ери весь цивілізований тодішній світ.
То що проголошувало християнство? “Нехай ніхто не виконує своєї власної волі, а всі спільно нехай шукають в одному Святому Дусі волі Господа Ісуса Христа, який про себе каже: “Бо зійшов я з неба не для того , щоб волю власну чинити, а волю того, хто мене послав” – так пояснює цю проблему святий Василій Великий.
І справді, людина тисячоліттями шукала звільнення – то від природи, то врешті решт від самої себе. Жак Філіп пише: “Справжня суть свободи – в тому, щоб ні до чого не прив’язуватися”. Думка слушна, проте суперечить людській природі. Не можна прожити життя і ні до чого не прив’язатися.
І що робити, щоб отримати абсолютну свободу? Потрібно довіритись Богові, взяти на плечі свій щоденний хрест і розпочати кожного дня брати участь у житті. Суспільство не зламати, та й взагалі чи варто витрачати на це наше життя? Ми повинні усвідомити, що ми – лише гості на цій Землі, а природа є доброзичливою господинею, що запрошує нас до столу, скуштувати своїх плодів.
А коли ми – гості, то не господарі. Тому живемо тут, а коли приходить час, відлітаємо нічого не взявши з собою. “Бо ми не принесли на світ нічого, та й винести нічого не можемо” – пише апостол Павло у Першому посланні до Тимофія 6.7 .
Радій з гостини і отримаєш свободу. Коли скинеш зі своїх плечей тягар непотребу дрібних клопотів – відчуєш смак життя. Бо через призму щоденної сірості, ми забуваємо себе, стаємо виробничими машинами непотребу. Скільки часу відходить до залагодження формальностей, а скільки всього ми могли б зробити корисного. Проте, через некорисне йде шлях до корисного. Бо як можна відкрити добро не побачивши зла? А коли бачимо і добро і зло – з’являється вибір, який і породжує свободу.
На Землі ми маємо свободу, проте не розуміємо, яку свободу можемо одержати на іншому світі, після відділення душі від тіла. Тіло ж, до певної міри, також обмежує волю духу, проте такий стан речей робить можливим гармонійний розвиток людини.
Не менш важливим елементом у структурі повсякденності є – праця. “Коли труд своїх рук будеш їсти, – то блажен ти, і добре тобі” – говориться у Псалмі 127(2). Праця є нашим щоденним заняттям і тісно пов’язана з любов’ю. Без любові до праці – ми в’язні свого становища. Наш дух страждає через невиконання своєї місії і ми стаємо безликими постатями.
Тому запорука свободи ще є у любові до своєї праці. Кардинал Вальтер Каспер пише про життя священика, як про “Служителя радості”. Та це поняття, очевидно, є ширшим. Ми всі повинні бути “Служителями радості”, з любов’ю і задоволенням виконувати свою роботу і таким чином змінювати суспільство, в якому проживаємо. Свобідне те суспільство, у якому кожний його член виконує те, до чого покликаний.
Проте, найвищий ступінь свободи, можна, здобути тоді, коли подивишся на світ так, як він в дійсності виглядає. Зрозуміти, що все це, що деколи накриває нас хвилею, є нічим іншим як нічим. Бо як зазначає Палатинська антологія – “Наші радості й біди ледве чи важать більше, ніж дим ”.
І ми справді багато часу живемо в димовій завісі. Однак, коли вийдемо з неї, побачимо сонце – символ вічності та непорушності законів природи. Сонце, яке світило на фараонів колись і світить на нас тепер.
Нам потрібно жити, вириватися за рамки ілюзій і бачити світ, пізнавати його. Думати про час і не лякатися його, лише Бог стоїть над часом, а ми ті, хто наповнюємо його змістом.
“Ти бо вчинив минуле, теперішнє і те, що прийде потім. Що є тепер і те, що прийде, Ти спізнав досконало. Що Ти задумав – воно сталося ” – говорить Юдита у молитві до Господа (9,5).
Ми, в свою чергу, маємо можливість кожного дня бачити все те велике, що збулося колись. І ми маємо користуватися цим правом. Бо Бог, через час, дав нам свободу розвиватися.
Тому на завершення скажу, що віднайдення свободи залежить від якості пошуків, які ми проводимо. Свобода є , і вона є абсолютною. Проте її мірою є стан нашого духовного світу. Хто має його і розвиває його, то де б він не перебував – буде свобідним. А коли дух входить у гармонію з тілом – то така людина є дійсно щасливою. Тому кожен день з думкою – це новий крок вперед. І я вірю, що багато людей відчують спокійний поклик свободи, як нагороду за свій непростий шлях пізнання.
Скіра Юрій
Джерело: Скіра Ю. Чи може людина бути абсолютно вільною? // Господь і я – 2012 – № 2 ( 14 ) – С. 35 – 36.
Повязані записи
