Уже четвертий рік о. Василь Вербіцький з дружиною проживає у містечку Феррара (Італія) і душпастирює на парафії Воскресіння Христового. Говоримо з отцем про нинішній стан української Церкви в діаспорі та про життя парафії в період пандемії.
Слава Ісусу Христу! Отче, розкажіть про Вашу парафію: в якому вона була стані, коли ви тільки приїхали до Італії, і яка ситуація зараз?
Слава навіки Богу! От уже четвертий рік я звершую своє душпастирське служіння в місті Феррара, у регіоні Емілія-Романья. Феррара – це провінційне місто, яке має населення понад 150 тисяч, де проживає досить велике число українців – близько трьох тисяч.
Коли ми з дружиною Олею прийшли на служіння, відчули тут велику духовну потребу у священнику, який би щоденно перебував з людьми. До нашого приходу тут звершувалась Божественна Літургія лише раз на тиждень у неділю. Ми вирішили наповнити літургійно-молитовний ритм нашої парафії. Тепер в неділю зранку є Літургія для молоді і сімей з дітьми, оскільки по завершенні маємо катехитичні зустрічі, а після обіду Службу Божу відвідують переважно жінки, які працюють доглядальницями в італійських сім’ях. Щоденно в храмі збираються люди на молитву.
2019 року ми створили творчий і креативний гурток для дітей «Світло від світла», в якому займаємося не лише катехизацією, але всебічним розвитком дитини. За цей час вдалося двічі провести підготовку до Першої Сповіді і Причастя, а це 17 дітей.
Катехизацією займаюся я, адже до приходу на парафію викладав у Дрогобицькій духовній семінарії. Натомість дружина завжди допомагає мені в співі. Вона дуже гарно співає, що дозволяє мені зорганізувати різні богослужіння зі складними наспівами, наприклад, канон Андрея Крицького.
Якою мовою відбуваються богослужіння?
Богослужіння повністю звершуються українською мовою. Однак через постійне спілкування із місцевим духовенством, оскільки мене запрошують на усі зустрічі архиєпархії та збори вікаріату (деканату), багато італійських священників стали друзями нашої парафії. При різних нагодах вони приходять на спільну молитву, тоді богослужіння є двомовними. Кожного року нас відвідує архиєпископ Феррари-Комаккіо. Цього року він завітав у травні, тож ми молилися Молебень двома мовами: італійською і українською. А от 26 вересня з нагоди Всесвітнього дня мігранта в базиліці Санта Марія звершувалася Месса багатьма мовами світу, оскільки тут є іспанська, англійська, португальська, українська діаспора.
Які заходи ви проводите на своїй парафії і які маєте парафіяльні традиції?
До початку пандемії ми організовували різні духовні мандрівки – паломництва: у м. Асиж до св. Франциска, у місто Барі до св. Миколая, до отця Піо в Сан Джовані Ротондо і в інші відпустові місця, на які Італія дуже багата. З початком пандемії це все призупинилося, але на локальному рівні ми цього літа зробили два паломницва. Цей рік у Феррарі ювілейний – 850 років тому в одному з храмів міста відбулося Євхаристійне Чудо. Відповідно до всіх санітарних норм ми організували дуже гарне паломництво до базиліки Санта Марія ін Вадо – храму Євхаристійного Чуда, де звершили Літургію, а опісля мали барбекю.
До початку пандемії ми організовували Святвечір, де збиралося близько 100 осіб в парафіяльній світлиці. На Щедрий вечір робили вечерю для дітей і їхніх батьків, це справді було дуже гарно. На жаль, сьогодні пандемія не дозволяє робити такі неформальні зустрічі в закритому приміщенні. Та все ж за минулий рік нам вдалося провести ряд заходів: 15 листопада мали прем’єрний показ фільму Михайла Перуна «Андрей Шептицький: актуальне» на великому екрані в храмі, також вшановували жертв Голодомору, відзначили свято св. Миколая, організували різдвяну коляду, з якою відвідували місцевого архиєпископа, вечір пам’яті Тараса Шевченка тощо.
Цього року наша парафія Воскресіння Христового відзначала своє двадцятиліття, але через карантинні обмеження не можна було зробити велике свято. Тому я довго думав, що організувати, щоб згуртувати громаду, і додати святковості. Зрештою, ми вирішили створити на парафіяльному подвір’ї писанкову алею до Великодня, тим самим розповівши про нас місцевим мешканцям. Це було втілити трошки складно, але почали з малого – зробили чотири великі писанки висотою у 140 см. Однак до Великодня мали вже не чотири, а 16 чудових писанок, які розмалювали парафіяни нашого храму. Місцеві жителі зупинялися, не розуміючи, що це таке, роздивлялися, робили фотографії, цікавилися і знайомилися. Це був гарний момент об’єднання, спілкування, ділення досвідом і свідчення нашої віри, культури та духовності.
Чи маєте на парафії якісь традиції, запозичені з місцевої, італійської, культури?
Ми бережемо наші традиції, тому що люди ідентифікують церкву з рідною домівкою – Україною. Для українців в Італії українська парафія – це дім, родина, рідна земля. Відвідати храм – це наче побувати вдома. Два роки тому на свято Покрови ми урочисто вивісили біля храму національний стяг, щоб свідчити для мешканців міста, що тут є український куточок. Відтоді чимало українців прийшли до церкви, побачивши свій рідний прапор.
Що для вас є найбільш складним у служінні в діаспорі?
Найскладнішим є те, що людина хоче поговорити зі священником, але вона є дуже обмежена в часі. Не раз ці спілкування ми мусимо вести по телефону. Наприклад, жінка везе бабусю, яку вона доглядає, до перукарні, дзвонить в цей час і каже: «Отче, я можу прийти посповідатися на ці 15 хвилин. Чи ви є на місці?» І я кажу приходити, щоб кожен міг приступити до Таїнств.
Як вплинув карантин і пандемія на служіння в Італії?
У часі пандемії минулого року ми були два з половиною місяці повністю ізольовані, але змогли зробити кілька молитовних єднань через інтернет. Мушу зізнатися, що довгий період я був проти онлайн-молитви. Але згодом бачив, що пандемія затягується, тому від Благовіщення ми таки перейшли в онлайн-режим. Окрім традиційних онлайн-трансляцій, зробили також відеоролик Хресної дороги, кожну частину з якої молилася інша сім’я у своїй домівці, та відеозапис Вервиці, яку молилися діти з батьками.
За останній рік наша парафія брала активну участь в онлайн-житті Церкви. Найперше, що нас об’єднало, це те, що минулого року ми були серед трьох громад Італії, які взяли участь у фестивалі «Вітер На-Дії». Я мав мрію побувати на цьому фестивалі у Львові, але попередні роки не мав можливості, і цього року (2020) випала така нагода. Тож ми вирішили долучитися онлайн і виходили в прямий ефір. Також у жовтні 2020 року ми з парафіянами взяли участь в ініціативі «Вервиця єднає», а нещодавно долучилися до другої частини цієї ініціативи – провадження Ісусової молитви онлайн.
В літургійному житті відбулися дуже великі зміни, адже уділяємо Причастя лише під одним видом і лише на руку. Це досить важлива відмінність. Спочатку для наших людей це було викликом, але сьогодні є вже досить звичним і прийнятним.
Які обмеження діють в Італії щодо перебування в храмі?
Минулого року на Великодні свята 2020 року я мав дозвіл, щоб у храмі на богослужінні були присутні священник, тобто я, моя дружина, паламар і регент хору. Ми вели все онлайн, а люди в домівках, де вони працюють, приєднувалися до молитви. За рік змінилося багато правил. І вже цього року в часі Великодня людям було дозволено перебувати в храмі, але діяла комендантська година з 22:00 до 05:00. Тому всі пасхальні богослужіння ми почали в суботу ввечері, а не опівночі, як часто це робиться в Україні, щоб о 21:15 завершити молитву і до 22:00 люди повернулися до своїх домівок.
З 15 жовтня в Італії будуть строгіші обмеження для тих, хто не має Green pass (сертифікат про завершення повного курсу вакцинації). Вони не зможуть працювати, відвідувати публічні заходи, театральні події тощо. Але Італійська Єпископська Конференція дала чітку відповідь на це: відвідувати богослужіння можуть усі – вакциновані і невакциновані, – але в храмах треба дотримуватися соціальної дистанції, дезінфекції рук і маскового режиму. Наш храм є досить просторий, тому, враховуючи соціальну дистанцію в один метр між людьми, можемо розмістити всіх хто приходить на молитву. При вході до храму є можливість взяти маску і продезінфікувати руки, а всередині чітко позначено, де можна стояти.
Коли дозволили відвідування храмів, як змінилася кількість людей на богослужіннях, порівняно з кількістю, яка була до пандемії?
17 травня 2020 року відкрилися храми і люди справді прийшли. Присутність в церкві збільшилася. Особливо зараз, після повернення з літніх відпусток, у храмі дуже багато людей. Думаю, на це впливає те, про що я говорив раніше. Для українців в діаспорі храм – це місце спілкування, зустрічі із земляками. Храм відчинений у неділю з 09:00 до 18:00, і в ньому постійно є люди.
Розмовляла Софія Витівська
Повязані записи
