Львівській національній чоловічій хоровій капелі “Дударик” — 50. Бути “дудариком” – це ще одне “громадянство”. У цьому впевнений художній керівник Львівської національної чоловічої хорової капели “Дударик”, лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка, а також син засновника капели Миколи Кацала – Дмитро Кацал. Левову частку свого життя, починаючи зі шкільних років, учасники хорової капели проводять на репетиціях. Через це вони відчувають між собою особливу, майже родинну, єдність.Про секрет, завдяки якому “Дударик” активно розвивається вже 50 років, а кількість концертів зростає буквально у геометричній прогресії і чому музикант – це покликання на рівні з монашеством, пан Дмитро ексклюзивно розповів “Духовній величі Львова”.
-Знаємо, що буде велика програма “Дударик 50”, яким буде її головний акцент, та як готуєтеся до цього?
– Головний акцент буде, безумовно, 17 жовтня, у сам наш день народження дамо концерт у Львівській Опері. Буде два відділення. Перше – акапельне і гостьове, а запрошеним учасником буде “Хорея Козацька”, а друге відділення – ораторійно-симфонічне. З точки зору творчої, то друге відділення – це буде “мандрівка” композиторськими школами європейсько-світових однолітків,партнерів, друзів. Буде англійська, німецька, австрійська музика. Це країни, де одночасно з нашою глухівською хоровою школою, можливо, трохи раніше, були засновані хорові колективи і капели.
-У чому феномен “Дударика”, адже він існує вже довгих 50 років? Змінюються покоління, люди, але бренд залишається.
– Я думаю, що Правда у чистому її вигляді посіяна у витоках.Відповідно, з Правди воно росте. “Дударик” згруртувався і тримався купки завдяки дуже багатьом чинникам. Адже “Дударик” виник на тлі буремного радянського часу і тихим прихистком серед цього всього був хор хлопчиків. У час, коли церкви були закриті і їх перетворили на складовища, у неділю замість Літургії відбувалася репетиція чотиригодинна і співали здебільшого українську музику, небагато світової і зовсім мало вимушеної різної. Був такий випадок, що захворіла концертмейстер, а у нас було 2 твори у супроводі оцих совєцьких і у результаті вийшов добротний концерт української музики без жодної згадки про “дякую тобі отєчєство”. По завершенні моєму батькові Миколі Лукичу Кацалу кажуть: “Ну ми вже сушимо тобі сухарі”. І таких випадків було чимало. Тобто, гуртувалися люди довкола національно-визвольної ідеї, патріотичності. Батьками “Дудариків” були ті, хто переховував Церкву, дисиденти і так далі. Були і сексоти, до речі. Весь суспільний зріз потрапляв до “Дудариків”. Завдяки батькам, закладенню справедливості, правди. Микола Лукич Кацал був незвичайної харизми і сили духовної людина, і йому вдалося згуртувати це співоче “військо” і на сьогодні ця мережа, наша дудариківська, вже розкинулася на цілий світ. І де б ти не був, якщо під’єднаєшся до неї, відразу отримуєш: підтримку, допомогу, співчуття.
-Що означає “Дударик” для Вас?
– Моя історія, напевно, трішки складніша, аніж у хориста. Можливо, я мав свої життєві візіїі, перспективи якісь певні, які я пробував і реалізовував. Але, свого часу, мені Микола Кацал сказав: “Ну, сину, час”. Відповідно, я призупинив свою діяльність як імпресаріо і продюсера, включився у роботу колективу, тому що батьку потрібна була допомога. Вже на той час активно діяла хорова школа, хорова капела і екуменічне братство. Це є надзвичайні потуги. І потрібна була допомога і хорова капела, на сьогодні, дає близько 110-120 концертів, виступів на рік. У нас буває по 2 концерти у день. Неймовірна часом динаміка. Натомість,у перші роки діяльності “Дударик” давав по 2-3 виступи на рік. А це є структура, організація, підготовка, команда, комунікація. Одна наша літургійна практика – це є 7 літургій, які ми, у тому числі, відновили, імплементували у нашу Літургічну практику у храмі святого Лазаря, тобто ми співаємо не 1,а 7. Буде ще старогалицька, македонська, візатнійська Літургії. Багато розмаїтої, цікавої роботи, і вона робиться не поверхнево, а глибоко. Тож, я став своєму батьку у пригоді, і це є обов’язок для мене. Слово, дане батькові, є дуже важливе для мене. Бо це слово і це є батько. Потім “Дударик” став для мене покликанням. Я знайшов своє місце і роль у ньому.
– Як Ви думаєте, у чому тут секрет, що “Дударик” настільки гуртує і дає відчуття спільнотності?
-Ми проводимо разом близько 1500 годин на рік. Це дуже багато. У середньому 4-5 годин на день. І часом більше, аніж ми удома буваємо з батьками та рідними. Діти відразу після школи приходять сюди і ввечері репетиція. Маємо багато літніх виїздів і наше обов’язкове таборування. Це 24 дні сонця, моря і дворазових репетицій на день. Це хлопці, а вони – шибеники, пройдисвіти і крутивуси. Їх треба тримати у певному логічному порядку, утримувати їхню психіку, давати можливість ініціювати вихід надмірної енергії і водночас наповнювати їх знаннями. Це немов коли галька,обточується морем і злагіднює свої гострі кути. Хлопці у “Дударику” вчаться гармонії і поліфонії в музичному та моральному сенсі. Це дає змогу бути чесним та чистим одне перед одним. Це фантастично і це колосальне надбання.
– Чим “Дударик” тримає аудиторію всі ці 50 років? Адже Ви, зокрема, пропонуєте серйозну духовну музику на яку зараз не завжди є попит, адже у тренді якась, напевно, музика естрадна, більш доступна…
-Бабця моєї дружини казала, що “всякого хлопа на цій землі треба”. Тобто, всяка музика потрібна. А стосовно України я дуже переглянув своє ставлення щодо несерйозної музики. Україномовна музика потрібна. Що стосується академічної музики, якої є найбільше у нашому репертуарі, то насамперед для нас важлива чистота жанру. Ми зберегли автентичне обличчя нашої барокової та епохи класицизму музики. Скористаюся словами одного з авторитетних американських видань про “Дударик”: “Те що ми не знали цього колективу є великою втратою для нас”.Це було після нашого концерту у “Ка́рнеґі-Хол”. Це прикметно. Ми не вчимо на репетиціях. Оркестр розбирає на хорі, а не хор на оркестрі. Водночас, ми довго вчимося, якісь речі вчимо по-кілька місяців. Є певні технології приготування музичних страв. Діти – це є чисті душі, щойно з небесного конвейєру. Дзеркало їхньої душі ідеально чисте і воно рефлектує музику ідеально.
-У музиці більше мистецтва, чи духовності? Бо, кажуть, що музика – то підключення до метафізичних сфер.
– Музика — це основний інструмент нашої життєдіяльності. Наприклад, козацьке військо – це є шаблі, гармати і так далі. А у нас – це музика, хоровий спів, хорова музика і хорове життя. Тому воно настільки інтегроване у наше реальне життя, що, часом, важко себе ідентифікувати, чи ти просто громадянин України, чи ти — дударик – громадянин України. Тобто, це ще одне “громадянство”. Якщо ж говорити про глибину сприйняття музики, то діти не здатні мислити філософськими категоріями. На це час ще не прийшов. Прийде після певного переосмислення і після проб і переважно помилок. Це ще їх чекає на перспективу. Чоловічий склад натомість уславлений і усипаний досвідами і так далі. Музика – це є своєрідний мотор, рушій. І це настільки інтегровне з нашим життям, що це майже наша “плоть” і “кров”. Це перетворюється на перманентний спів перед уроками, після уроків. Хлопці не ходять на чужі концерти. Лише на такі як, наприклад, “Хорея Козацька”, “ДахаБраха”, чи на “Океан Ельзи”. Мушу сказати, що україномовної естради дуже потрібно.
– Що Вам дає сили не зупинятися у творчості? У Вас буває творче вигорання?
-Дякую батькові і мамі за склад розуму, чи генетику, чи виховання, напевно. Скільки б ми не витрачали годин з дудариками на спів, нам їх всіх не вистачить, щоб виконати всі українські пісні. З відомих не тих, що є нотовані, а тих, що текстовані, то їх поза 2000 тисяч. Нас не вистачить, щоб їх переспівати. Одного разу, я звернувся у архів і запитав: “скільки музикантів до вас зверталися за останні 5-10 років?”. І вони відповіли, що за останні 5 років я був першим. Це не питання творчого вигорання. Це питання у невідповідності. Наприклад, людина мала бути столяром чи геніальним полководцем, а стала музикантом. Музика – це величезна відповідальність. Це найцінніше із напів матеріального, нематеріального.У нашому реальному світі – це надзвичайно дорогоцінна річ, якщо музику так можна назвати. А ставлення до діамантів, я дивлюся,у нас дуже різне. Вже, по факту, виникає така теза, що красі можна навчати лише у красі. Тобто красивим мусить бути все: територія, взаємини, відданість справі, сам матеріал. Тоді можна на 100% передати цю красу. А якщо зранку ти прокинувся і переглядаєш свій картковий баланс, чи цікавишся тим, чи виграв у лото, чи ще чимось займаєшся і запізнюєшся через це на репетицію і раніше з неї тікаєш, то який ти музикант? Ні, музикант – це покликання на рівні із монашеством. Єдине, що кінцевий бенефіціар різний. Ієрархія бенефіціарів різна, але робота однаковісінька.
-Розкажіть про Ваші творчі плани. Ви казали,що плануєте ще відновлювати старовинне звучання Літургії?
– Завдяки єромонаху Луці (Михайловичу) зараз працюємо над відновленням давньогалицької Літургії, яку вже невдовзі можна буде почути. Єромонах Лука дав нам “вудку”, а ми тепер ловимо рибу. Отець дав нам кілька натяків про існування єктеній у Ірмологіоні з яких можна набрати реальну давню галицьку нотовану Літургію. І мене це дуже зацікавило. Ми станом на сьогодні вже докопалися до великої, сугубої єктенії. Справді давньогалицька Літургія реконструюється. Вона писана староцерковною українсько-слов’янсько-болгарською мовою, а ми її перекладаємо сучасною українською мовою за зразком “Прийдіте, поклонімся”. Тобто над кожною Літургією ми дуже тривало працюємо, відбувається адаптація, редакторська робота, зміна тексту, фразування, узгоджуємо так, щоб зміст музичної фрази не втратився. Тільки по найважливіших програмах “Дударика” у майбутньому – це “Шевченко Revolution”, а також,звісно, “Пригоди св. Миколая”, які мусять однозначно повернутися до Львова, у нас є нова програма “Хор ангелів” (виключно для дитячого складу). Ми цікавимося зараз перепрочитанням стрілецької музики. Наприклад, у “Хореї Козацької” є ціла така програма. Є такий співак, Житинський, він також і бард і випустив цілу серію ютубівських програм про вкрадені українські пісні. Тому хочеться зробити таку програму, яка буде шокуючою, адже далеко не всі знають про ці вкрадені пісні. Також буде батярська програма. “Дударик” не є снобом. Ми знаходимося на території між Церквою та суспільством. Ми не є вже у суспільстві, бо ми кровно і духовно розташовані на території біля храму св. Лазаря, при “Дударику” діє екуменічне братство. Тому ми маємо достатньо і мирянського і духовного. Тому ушляхетнимо батярів і покажемо їх людям. Готуємо програму пов’язану з козацькою музикою, чи вона буде автентична, чи по-новому ретрансльована, це ми побачимо. Зараз на Сході у нас є жива історія, пов’язана з козаками. Я зібрав багато матеріалу.
-Що би Ви побажали “дударикам” на цей 50-річний ювілей?
-Перш за все я хотів би побажати нашим батькам:спокійного і щасливого життя на стільки днів, скільки їм відписано. Бо вони стільки у нас вклали і стільки потрудилися над нами, що вони і до сьогодні ще канапки нам приносять, ще не можуть дати собі спокою (посміхається). Нехай, їх оточують тільки щасливі новини: народження онуків, весілля дітей, колядники у хату стукають, щось такого. І хай будуть неодмінно здорові. А дударикам бажаю кріпості – та й все, а решта здолаємо та й тримаймося купки. Нещодавно відкрився цей зміст: “не цураймося, признаваймося, бо багацько нас є”.
Фото: надані Ольгою Максим’як
Розмовляла: Оксана Бабенко
Повязані записи
