21 березня 2023 року минає 9 днів відтоді, як на фронті, на війні з російськими окупантами загинув Герой Дмитро Пащук. Вшановуючи пам’ять Героя, команда проєкту «Малі історії Великої війни» Українського католицького університету опублікувала інтерв’ю з Дмитром Пащуком, яке вдалось записати 24 червня 2022 року.
Дмитро Пащук – підприємець, пластун, військовослужбовець із позивним «Француз». Це інтерв’ю відбувалося після того, як його друг Артем Димид загинув улітку 2022-го, захищаючи Україну від російських окупантів. Тоді Дмитро ділився думками про те, що змушує молодих людей брати до рук зброю, чи можна звикнути до вибуху гармат, якими є останні хвилини життя наших героїв і що дає силу переживати біль утрат. На жаль, 12 березня 2023 року, виконуючи бойове завдання на Херсонському напрямку, віддав своє життя за Україну й він сам.
До вашої уваги – кілька думок з інтерв’ю з Героєм:
Про досвід служби в Іноземному леґіоні у Франції [Légion étrangère]: «Я навчився цінувати людей, які сьогодні поруч, але в будь-який момент можуть піти. Навчився цінувати життя, шматок хліба, цінувати віру, яка є всередині. Напевно, найбільше, чим я можу завдячувати Леґіону, це те, що він зблизив мене з Богом. Я зрозумів, що дійсно хочу жити в себе вдома, що для мене дім – це моя земля, де поховані мої прадіди. Відчув свою спорідненість з рідними, з землею. І це для мене мегаважливо.
Про зближення з Богом: «Друга ти можеш пізнавати в біді, в якомусь важкому випробуванні, або тоді, коли ви виходите за якісь межі. Так само віра пізнається й укріплюється тоді, коли тобі важко. У такі хвилини я відчуваю спорідненість зі своєю сім’єю, зі своїми близькими друзями. У Франції найважче було переживати відсутність цих людей. Саме у цій важкості я знаходив бажання і мотивацію питати “чому?”, й знаходити для себе відповіді».
Про сприйняття війни у Україні: «Я не хотів іти у військо. Я не люблю зброю. Для мене зброя – це механізм, який забирає людські життя. Війну я сприймаю крізь призму віри. Мені дуже складно прийняти, що я можу забирати життя в людей, навіть попри розуміння, що ця війна – священна для нас. Я сприймаю як свій хрест всі ці речі, з якими потім буду жити. Для мене не є нормальним вбивати. Я не хочу вбивати. Але почалася війна, я зрозумів, що в мене є два варіанти. Перший – долучитися до волонтерства, що я, в принципі, зробив у перші ж дні. Другий варіант – йти воювати, але цього я не хотів робити. Почав шукати можливості вклинитися в ті чи інші процеси, але відчував внутрішню важкість, бо не міг знайти себе у волонтерстві, знаючи, що я – воїн, маю досвід, маю сили. Постійно думав: хто, як не ми, не наше середовище?»
Про втрату друзів: «Для мене це був найбільший страх і те, чого я ніколи не міг собі уявити, – втратити когось із хлопців. Мені здається, щонайважче на війні втрачати не руку, не ногу, не життя, найважче втрачати друзів. Навіть не так побратимів, як друзів, людей, яких ти знав до війни, чиїх батьків ти знав до війни. Оце дуже важко. Мені здається, минуть роки, поки я це якось прийму. Але те, що допомагає, – це віра і прийняття того, що так має бути».
Про полеглих Героїв: «Ми несемо хрест. І приймати загибель найкращих людей, нести цей хрест справді важко. Але ці люди не йдуть від нас. Вони лишають по собі дуже вагомий слід. Ми живемо в особливому часі, це доба героїв. І це класно – жити і мати можливість бачити цих героїв, бути з ними. Хоч вони і йдуть від нас у кращий світ».
Повністю інтерв’ю читайте на сайті Українського католицького університету.
»
Повязані записи
